Поточний № 37 (1275)

22.09.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Повоєнне, босоноге…


01.03.2012

СЕЛО Новий Орлик. Це моя батьківщина. Мій дід, мати і батько, всі мої родичі жили тут ще з ХVIII ст. Річка Грушка розділяла Старий і Новий Орлик на два села. Це край, де вирощували ранню картоплю, овочі, фрукти. Щойно наставала весна і пригрівало сонце, всі брали до рук лопати й граблі і починали садити ранню картоплю, щоб потім відвезти до Дніпропетровська на продаж, а на виручені гроші купити якусь одежину чи цукру. Так було до 1962 року, коли на місці села з‘явилося Дніпродзержинське водосховище. Хто був молодший, той побудувався в Орлику (він тепер один), старші роз‘їхалися по всій Україні.
Я народився сімдесят п‘ять років тому. Влітку, саме на Петра і Павла. Тому й назвали мене Петром. Про початок війни пам‘ятаю хіба що те, що мої батько й мати були того дня на випускному вечорі нашої старшої сестри Каті. Прийшли пізно, а вранці сказали, що розпочалася війна. Батько пішов на фронт, а сестру забрали до Німеччини. Ми залишилися з матір‘ю.
У душі кожної людини завжди живе згадка про рідну домівку. І хоча наше повоєнне дитинство було холодним і голодним, однак залишилося у пам‘яті чимало і приємних спогадів.
Найулюбленіша дитяча пора – літо, коли на вулиці можна гратися досхочу, обносити баштани і садки. А ще купатися, ловити карасиків у Грушці. Принесемо, бувало, рибу додому, почистимо і в казан. А потім їмо з хлібом, спеченим із кураєм та рогозом…
Після дощу вода швидко входила у піщаний грунт. І тут на дорогу виходила наша, дитяча «техніка». Диск велосипедний, до нього крючок з проволоки. І гайда ганяти ті колеса по всьому селу. Це були перші іграшки сільських хлопчаків після війни.
Десь у 1949-му ми з друзями вирішили перепливти Дніпро в районі Бородаївки. Підготовка була ретельною. Старші хлопці розробили стратегію переправи. Вся команда (а було нам тоді по 10-12 років) мала бути не голодна. Кожен у трусах повинен мати шпильку (щоб уколоти себе, якщо схопить судорога). Вибрали місце, з якого мав починатися заплив. Старші хлопці пливли по краях, менші (в тім числі і я) посередині. Справно здолавши Дніпро, ми зайшли до піонерського табору. Нам там дали хлібину, ми розділили її між собою порівну і з апетитом з‘їли…
До рибалки ми завжди готувалися заздалегідь: вудки з крючками треба перевірити, запастись закригою, наживкою і запасом продуктів для себе. Одного разу, все ретельно підготувавши, вирушили на нічну рибалку. Прибувши на місце призначення, збудували курінь. Розмістили свої «грузовки», а самі сіли біля багаття поїсти. Десь об 11-ій менші пішли спати. А старші хлопці ще до заходу сонця подалися у село. Та, як виявилося пізніше, вони нікуди і не збиралися. Повештавшись десь поблизу, повернулися до нас і розвели на горі багаття, щоб катер пристав і забрав їх. Коли ж той катер підійшов до берега, вони всі повтікали, а матрос багром зачепив усі наші «грузовки» і потягнув у бік Домоткані. Коли ми вранці прокинулися, ні вудочок наших, ні харчів не було. Не було і наших старших побратимів. Отак вони над меншими пожартували…
Одного разу ми зібрались на «вечірню» на клинці. Старші хлопці і ми, як вони казали, «малолітки». Дівчат у нас не було, просто таки вулиця одних хлопців. Сиділи. Хтось щось брехав, хтось правду розказував. І тоді один запропонував сходити на баштан. Був пізній теплий вечір. Добралися ми до місця, почали шукати кавуни. Знайшли. І тут раптом: «Тримайте злодіїв!». І ми - хто куди. Потрапили на поле з рогатками. А ми ж босі і в коротких штанцях на підтяжках. Пізніше почали поступово стягуватись на клинець. Хто з кавуном, а хто з рогаткою у п‘ятах. І в цей момент хтось із груші стрибає з криком: «А ви тут, бусурмани!». Ми знову навтьоки. А наступного вечора старші хлопці довго сміялися над своєю витівкою.
Було ще чимало цікавого у нашому босоногому дитинстві. Скільки радості приносило нам кіно у сільському клубі! Ми з братом, прихопивши з собою дві ковдри, чимдуж поспішали на дитячий сеанс. Ті, хто закриватиме вікна, міг безплатно подивитися фільм. Дуже нам подобався «Тарзан». А чи можна забути оті найкращі цукерки нашого дитинства – подушечки? Досі пам‘ятаю той «кандьор», яким нас годували у полі, коли ми, дітлахи, збирали колоски…

Ось таким було дитинство у сьогоднішнього діда Петра ДІЯКОНЕНКА із сел. Кринички Дніпропетровської області.