Поточний № 37 (1275)

22.09.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

ПРИВИДІЛОСЬ


31.03.2011

Віхльозадівка розташована за Переплюївкою. А від Переплюївки до Полтавського шляху рукою подати. Кажу на той випадок, якщо забажається побувати у наших краях. Не пошкодуєте! Бо ніде не знайдете таких раків, які водяться у Віхльозадівських озерах! Навіть батюшка Новомиколаївської церкви щотижня посилає у Переплюївку на базар за раками дяка Семена.
Марія Кудкудахчиха теж захоплена раками. Сама і ловить їх, і на базар возить. Бо ж сорок п‘ять років сапою, як кріт носом, землю рила на колгоспнім полі. Навіть на Золоту Зірку Героя Праці замір мала. Під неї і жилет пошила, а зірки, бачите, так і не дочекалася. На пенсію ж, призначену за оту напружену працю, в наш час кота не прохарчуєш. Тож не хочеш простягати ноги - піднімай вище колін спідницю, лізь в озеро і лови раки, доки ще і їх не приватизували!
Сьогодні Марія поверталась з Переплюївського базару автобусом веселенька, бо ж купила молоденького півника. Старий вже і курочок не топтав, а співав так, неначе б то у нього в горлі кістка застряла.
Коли автобус зупинився на перехресті доріг Переплюївка на Полтаву перед червоним оком світлофору, Марія підняла очі і від подиву аж рота роззявила. На протилежному боці дороги, теж поруч зі світлофором, стояла новенька голубенька іномарка, а за її кермом сидів… сам Господь. У нього був такий вигляд, неначе він щойно зійшов з розп‘яття: і вусики, і ріденька борідка. Господь вертляво крутив головою, озираючись навколо. А на вітровому склі іномарки величезними літерами було написано: «ІСУС ГОСПОДЬ!». Марія напруженого озиралась на своїх попутниць. Але ті лузали насіння, сміялись, ніби нічого такого і не трапилося. Їх байдужість навела Марію на думку, що, окрім неї, Господа ніхто не бачить.
Вона ледве дочекалась Віхльозадівки, майже вистрибнула з автобуса і, не заходячи додому, навпростець полем побігла, розмахуючи отим кошиком з півником, в Бурундуківку до батюшки.
Віхльозадівську церкву, збудовану ще в ХVІІ ст., зруйнували за рік до здобуття Україною незалежності. Тепер церковну службу у Віхльозадівці правив бурундуківський батюшка. Розпочали було нову церкву будувати, але грошей вистачило тільки на фундамент.
Батюшка уважно вислухав Марію.
- Останній раз Господа бачили, коли він на ослиці в‘їздив до Єрусалиму. А тут на тобі, в Переплюївці на базарі з‘явився та ще й за кермом іномарки. То ви його з кимось сплутали! – розсміялась в обличчя Марії матушка, чорнобрива гарна молодиця.
- Та за кого ж ви мене вважаєте?! – обурилась Марія. – Та я ж його, Господа нашого, отак само бачила, як зараз бачу батюшку! Віком літ тридцять, і все при цьому: і борідка, і вусики. А обличчя так блищить, ніби лампадною оливою змащене. Хеее! – Марія ображено потисла плечима. – Таке скажуть! Я б Господа не впізнала! А ще, ось що вам скажу: людей там було багацько, але, окрім мене, Господа ніхто не бачив!
- Тепер все зрозуміло, - вголос розмірковував батюшка. – Господь занепокоєний з приводу припинення нами будівництва церкви. Тому він, як ото ти кажеш, головою крутив, нервував. Він тобі про оте і говорив, але в гуркоті машин ти не розібрала його слів!
- Та так воно все і було, як ото ви кажете! – запально підхопила Марія. – Мотори ревуть, як скажені. А Господь, дійсно, ворушив губами, то щось же говорив!
- Завтра про все розповіси на ранковій службі громаді. Час вже піднімати людей на будівництво церкви, - сказав батюшка.
Та Марія не була б Марією, коли б стала чекати на ранкову службу. Вона ще до обіду побувала у кожній віхльозадівській хаті. А під вечір про оту подію знали вже і в навколишніх селах. І, як ото колись до мавзолею Леніна, тепер звідусіль плив люд у Віхльозадівку, до очеретом критої хати-церкви, опускаючи в скриньку, що стояла поруч дверей, гроші на будівництво храму. А на Марію дивились так, немов то була жива мати живого Бога.
Віхльозадівська церква тепер піднімалась прямо на очах. Вже і куполи позолотою вкривали. І всі раділи! Тільки вільхозадівські раки залишалися байдужими до отієї події. Рання осіння прохолода змусила їх передчасно заглиблюватися в мул. Але Марія знаходила їх і там. Їй вкрай потрібні були гроші. Вона заборгувала сусідці Ганні. А у тієї язик гостріший за лезо бритви. Вона могла нашкодити Маріїній репутації святої жінки. Тож, незважаючи на холод, Марія вже третю годину каламутила холодну воду озера і червоними, як варені раки, пучками лопатила мул, цокотячи від холоду зубами. Але додому поверталась не з пустими руками! У відрі шелестіли клешнями близько двох десятків раків. Коли вона вилізла на перелаз, відро вислизнуло з її рук і покотилося по землі, бо перед її очима знову з‘явився Господь! Він швидко підхопив відро і став збирати раків, що розповзалися по землі, потім підняв очі на Марію, запитуючи про ціну на раки.
- Господи, - промовила тремтячими губами Марія і почала швидко хреститися. – Як ти навіть подумати міг, що я візьму з тебе гроші за раки?
По щоках Марії котилися сльози радості.
Бог вдячно вклонився Марії і пішов з двору, несучи у відрі її раки.
Марія швидко зібралась у Бурундуківку до батюшки. Але цього разу події випередили її. Бо на подвір‘ї бурундуківського батюшки вже стояла голуба іномарка самого Господа, а з будівлі линув веселий співучий чоловічий голос:
- Сонце низенько,
Вечір близенько…
У Марії все-таки дістало сил забігти в хату. За столом з мисками та тарілками сиділи бурундуківський та новомиколаївський батюшки, а серед них і сам «Господь». Однією рукою він розливав у келихи янтарне чернігівське пиво, а в другій тримав червоного вареного рака, наспівуючи про сонечко. У Марії від подиву полізли очі на лоба.
- Ох і набридли ви, Семене, з отим сонечком! А що перед Марією предстали в образі Всевишнього, щиро вам вдячний. Ще й досі не йму віри: за чотири місяці церкву збудували! – говорив бурундуківський батюшка.
- Ракам вознось хвалу, святий отче! – говорив, задоволено посміхаючись у вуса, дяк Семен. - А завдяки отому напису на склі інспектори ДАІ тепер у наш бік навіть не дивляться, - дяк Семен перехрестився:
- Не прогнівайся на нас, Господи, за поношеніє імені твого святого в мирських справах.

Петро САМОЗВОН.