Місяць тому Україна опинилася на самісінькому вістрі російської агресії. Вже навіть навіки, здавалося б, заколисані й приспані імперською пісенькою про «братні рівні народи» українці тепер прозріли, побачивши без’язикого того закамуфльованого «брата» з автоматом на шиї на курортній кримській землі… Прикро, що ні кілька десятків воєн між нашими народами, викликані загарбницькими походами східних сусідів на тихі води, ясні зорі, ні зовсім недавні події на косі Тузла мало чого навчили наше військове командування, яке щиро зізналося, що досі Україна не розглядала Російську Федерацію як потенційного військового суперника. Тепер доводиться вже не розглядати, а бачити агресора, що кидає виклик усьому світові, у живі очі…

УДВІЧІ ПРИКРО, що окупант вдарив несподівано, в момент, коли нація ще не прийшла до тями від страшних братовбивчих дій недавнього «гаранта». У новому вірші Валерія Гужви «Наболіле» є проникливі рядки про те, що сталося:
Ніби з недолугого роману
нашого учора сторінки:
гетьманом зробили вуркагана,
він натирив торбу – й навтьоки.
Його місце в Криму вже встиг посісти зі всією своєю різнорідною озброєною ордою новий-старий збирач-підкорювач земель. Вочевидь, без більшої крові, що вже пролилася, спинити мілітаристську потугу можуть лише негайні дії усієї світової спільноти – не лише блокування рахунків, а й повна відмова від імпорту-експорту з Росією, візові обмеження, а ще водні, повітряні тощо. Чимало насамперед військових справ треба зробити й нам самим, в Україні сущим. Та й не лише їх…
З цього боку цікавими видаються думки людей, які трудяться у своєму присадибному господарстві і продають вирощене власними руками поруч автотраси Дніпропетровськ-Київ. Цих постійних ринків на Дніпропетровщині декілька – в Лобойківці, у Петриківці та Китайгороді Царичанського району. На останньому з них довелося поспілкуватися з селянами-продавцями.
Ось їхні роздуми про останні українські події та кроки, які має зробити новостворена більшість Верховної Ради України та новий український уряд.

Надія Білоцерківська, село Рудька:
- Після Майдану та російської агресії влада має швидше повернутися до людей обличчям. Пільги для депутатів та високопосадовців прибрали, охорону тощо колишнім президентам та прем’єрам скоротили, подекуди вже й роздуті штати привели до норми. Молодці, все правильно. Але ж цього мало! Люди, як весни, ждуть оту соціальну справедливість, давно обіцяну. Бо у селян і з сорока роками стажу пенсія переважно мінімальна, а в декого в Україні й досі є кілька десятків тисяч гривень. Коли ж до цієї найбільшої української несправедливості дійдуть руки? Невже не можна обмежити виплати хоча б п’ятьма тисячами в одні руки? Саме це в Україні треба зробити в першу чергу.

Олексій Попович, село Єгорине:
- Інколи просинаєшся і не знаєш, що воно робиться… Крим – це удар в спину. Такого ми не можемо зрозуміти ніколи. Колись ми жили з росіянами в одній хаті, а тепер вони в нас знову хочуть командувати, як заманеться. Їм що, власної землі мало? Нащо їм Крим? Дивишся телевізор, лише грабують все там та нищать, вже й люди тікають звідти. Тепер нам знову, як і 60 років тому, доведеться все колись відбудовувати… Оце стоїмо на базарі, торгуємо лишками сільгосппродукції. А точніше лишки залишаються нам, бо роботи тут немає ні в кого, а на життя гроші ж треба якось заробляти. Щойно підписали угоду з Євросоюзом, добре розумію, що іншого шляху в нас просто немає. Та варто думати вже тепер, де і як селяни реалізуватимуть чи то лишки, чи продукцію з власних присадибних господарств.

Надія Ковтун, село Могилів:
- Ми у своєму господарстві завжди намагаємося навести лад, такий лад тепер треба зробити і скрізь в Україні. Чути балачки про підняття ціни на газ – чому? У мого чоловіка, інваліда другої групи, пенсія мінімальна. А ліки коштували 870 гривень, а тепер 1050… Як вижити? А депутати цвітуть і пахнуть, і не соромляться цього. А в нас як курка ногу зламає, то ми й раді – два тижні бульйон їстимемо. Та ми й газом топимо, лише щоб не захолодити хату. А які ми, чи захолоджені, чи ні – то інше питання. Чому нам, щоб ціна газу була доступнішою, треба вкластися в норму 2500 кубів на рік? А тепер ще й Путін не хоче, щоб ми були сильними. Українці звикли працювати, працювати і працювати. А росіяни – ні! То й рвонули зі всіх чотирьох до Криму по добро для своєї імперії, що й без нього ледь не лусне. А що буде з кримчанами, їм байдуже. Тому ми маємо бути єдиними, як ніколи. Нам усім треба бути разом - в українському війську, на виробництві і на українському базарі. Тоді вистоїмо і переможемо.

Олексій Цегельник, село Китайгород:
- Треба негайно повернути військову підготовку в школах в тому обсязі, в якому вона була раніше. Хлопцям дуже подобалося займатися нею, автомат вони могли розібрати за 15 секунд. Їздили у військову частину, бачили життя солдат, стріляли із справжньої зброї. Шкільну матеріальну базу для військової підготовки треба відновити невідкладно, без цього нічого не буде. Старшокласників треба не лише вчити національної гідності, а і вмінню захищати себе і власну державу.
А ще сьогодні, перед загрозою ескалації військової агресії федеративної Росії, можливо, необхідно відновити і заняття з цивільної оборони тощо. І бути єдиними, як ніколи, як справедливо вважає Надія Ковтун, щоб відстояти демократію, без якої не буде вільного щасливого життя, і саму Україну від російського фашизму, або «рашизму», від якого вже загинули Дмитро Чернявський в Донецьку, кримський татарин Решат Аметов, доброволець української армії, прапорщик Збройних сил України Сергій Кокурін… А десятки громадян України, в т.ч. деякі командири українських військових частин, захоплені у Криму в полон, де з ними поводяться так самісінько, як в гестапо…
Історія України йде далі по новому своєму витку, вже не в мутно-євразійському, а з Європейським Союзом демократичних, що означає і заможних, держав. Перед оскаженілим лицем рашистської агресії стрімко міняються і політичні уподобання українців – за даними соцопитування, щойно проведеного групою «Соціс», вже три чверті наших співгромадян підтримують вступ України до Північноатлантичного оборонного блоку. Це вселяє надію в те, що в майбутньому ми матимемо дієві гарантії непорушності державних кордонів.
А ще селяни, як видно з наведених роздумів, сподіваються, що в цей буремний час українські парламент і уряд не кинуть непродумано на їхні плечі тягар підвищення вартості енергоносіїв. І не захолодять в прямому й переносному значеннях їхні душі й тіла. А за коштами для Держбюджету і ходити далеко не треба – та обмежте високі зарплати, наприклад, сімома мінімальними, а максимальні пенсії хоча б п’ятьма мінімальними, і гроші одразу з’являться. І, що не менш важливо, люди це зрозуміють у цей нелегкий час випробувань. Оце буде і справді по-європейськи…

Григорій МИКОЛАЙЧУК. Дніпропетровська область.