Поточний № 40 (1377)

20.10.2021

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Про козака Обуха, шумахера та дорогу


17.06.2021

До мого товариша приїхав з Німеччини знайомий Йоган. Цікаво було побалакати з людиною з центру Європи та почути з перших уст, що там робиться і як. Він доволі гарно говорив російською мовою, то ми вже з товаришем «витягли» з нього все, що могли і про пані Меркель, і про порядки в містах, і про фермерів, і про все, що могли згадати у зв’язку з Німеччиною. Навіть про пиво. Цілий вечір сиділи, питали та слухали, раз від разу переглядаючись та кажучи: «Ну, це ж треба!» або «та невже?», «ото порядок!». Дійсно, у всьому, що розповідав наш співрозмовник, почувався німецький педантизм, порядок, дисципліна. Нам, як автолюбителям, особливо сподобалася розповідь про дороги, їх будівництво та ремонт. Недарма у світі, якщо хочуть сказати про якість дороги, то кажуть: «німецька дорога», де б вона не була. Визначаючи плани на неділю, а саме у цей день прибув німець у відпустку до України, мій товариш звернувся до мене з проханням показати Йогану щось цікаве у нашому місті. Німецький гість закивав головою: «Я, я! Хоч’ю про ко-за-коф, я, я,! Історій Україна!». Наступного дня я повіз нашого гостя в Обухівку. Саме там, на мій погляд, стоїть найкращий у нашій області, а може, й в Україні, пам’ятник – скульптура козакам, які заснували селище Обухівка. На високому скелястому постаменті у повний зріст на баскому коні сидить козак Обух у козацькому вбранні, з шаблею та люлькою, пильно вдивляючись у селище, яке він заснував з товаришами багато років тому. Два його побратими сидять у ніг його коня. Групова скульптура виконана із сірого бетону, і це надає їй монолітності, ваги, спокійної впевненості у майбутньому, наче вони тільки що виросли зі цієї скелі матері-землі України і стали тут на віки. Був кінець травня цього року. Мій гість не відривав погляду від зелені, у якій потопало селище. Дорога по вулиці Широкій пролягала серед упорядкованих приватних будівель, по якій я їздив багато разів, була добре обладнана дорожніми знаками, і я намагався ретельно дотримуватися правил, щоб не червоніти перед законослухняним громадянином Німеччини. Ось і дорожній вказівник «Обухівка». Проїхавши сотню метрів, я загальмував, бо попереду була вибоїна на дорозі, а назустріч йшла вантажівка. Пропустивши її, повернув кермо вліво, об’їхав  вибоїну і поїхали далі. Тільки-но розігнався до швидкості п’ятдесят, як знову перешкода, та вже не вибоїна, а справжня яма на дорозі. А тут, як на зло, назустріч мчить на великій швидкості «Тойота». Різко гальмую, бо діватися нікуди – спереду яма, а назустріч іномарка. Мій гість невдоволено поглядає на мене і щось невиразно шепоче. Ззаду лунає різкий невдоволений сигнал нетерплячого водія. Пропустивши зустрічну іномарку, об’їжджаю яму і рухаюсь далі. Тільки набрав швидкість, як побачив метрів за тридцять на дорозі величезну вибоїну. Міркую: вправо її не об’їду, нікуди, приймаю рішення об’їхати вліво. Виїжджаю на зустрічну смугу, даю газ і в цей час помічаю, що назустріч на відстані майже ста метрів мчить крутий джип. «Та ні, думаю, годі кланятися, проскочу!». Даю повний газ і вперед! Мій супутник заворушився на своєму місці, наче хоче покинути машину. Джип стрімко наближається, та я розумію, що маю проскочити. Бідний мій пасажир щось кричить на своєму німецькому, і я чую знайоме з книжок: «Хальт, хальт! Донер ветер! Хальт!». Стій, значить. Та ні, друже, не панікуй, думаю, встигнемо. І не відриваючи погляду від джипа, який швидко пре мені в лоба, кажу: «Спокійно, Йогане, встигнемо!». І встигли, і розійшлися. Не збавляючи швидкості, вирішив – будь-що, а покажу німцю, що ми не здамося. Проїзна частина  трохи поширшала, і я вже не гальмував перед великою вибоїною, а впевнено крутнув кермо вліво, хоч і бачив, що назустріч наближається новенька «Ауді». І ми б роз’їхалися б мирно, якби перед «Ауді» не маячила така ж сама вибоїна. Він, мабуть, теж не хотів гальмувати перед кожною ямою і крутнув кермо вліво. Ми одночасно ударили ногами по гальмам і під скрежет гумових коліс, як укопані, стали один біля одного на відстані трьох сантиметрів. Розлючено зиркнувши один на одного і зрозумівши, що винні обидва, – щасливо розсміялися і поїхали кожен у свій бік. Мій мовчазний супутник щось бормотав по-німецьки, а я тільки зрозумів одну фразу: «Шумахер, донер ветер…». 
Поки ми доїхали до центру Обухівки, зустріли ще з десяток таких вибоїн, а двічі я таки впіймав «ґаву» – влетів колесами, і машина підскочила так, що я не витримав і красномовно висловився на адресу місцевого самоврядування. Адже, згідно з роз’ясненнями  Укравтодора цю місцеву дорогу зобов’язані лагодити органи місцевого самоврядування, у яких одна відповідь – «грошей нема». Добре, що хоч колеса не повідлітали, коли в яму вскочив. Та я і не вскочив би, якби не калюжа, що її прикривала. Просто не поталанило та й усе. Ми благополучно доїхали до центру Обухівки і довго милувалися скульптурною групою козаків на чолі з козаком Обухом – засновником прекрасного селища Дніпропетровщини, названого його іменем. Дуже зіпсувала настрій цієї гарної прогулянки дорога, яку мій німецький знайомий Йоган назвав мінним полем. І ще він спитав, чому влада цього селища не робить хоча б ямкового ремонту дороги. Чи водії не платять за ремонт дороги?  Довелося його запевнити, що з кожного літра пального державою на рахунок Укравтодору відшкодовується 6 (шість) гривень, або п’ята частина кожного літра. Постає питання, чому ж ми, водії, платимо за ремонт дороги, а Обухівка цей ремонт не робить? Вже червень спливає,  ми б’ємо свої авто за свої ж гроші?  Виходить, як у прислів’ї: «На зло кондуктору, куплю білет та піду пішки».  Дорогі наші чиновники, слуги народу, якщо вже взяли гроші за білет, то везіть. Або йдіть самі пішки, а ми поїдемо далі.     
Ігор БОГОМАЗ, ветеран праці.
м. Дніпро.