Я почав мандрувати полями і степами Придніпров’я наприкінці  50-х років, коли в нашій родині з’явилися перші бджоли. Мені ще пощастило бачити (я захоплювався підводним полюванням) живими малі ріки: Самару, Оріль, Вовчу, Татарку та інші – з прозорою водою і великою кількістю риби. Під час змагань зі спортивного орієнтування я бачив у новомосковських і обухівських лісах багато лосів, кабанів, косуль. В степах  було дуже багато ховрахів. Природа була жива, здорова! Зараз, на жаль, природа України в критичному стані. І велика доля провини за цей її стан лежить на сільгоспвиробниках. Надмірне використання хімії вбиває все живе!

Прагнення сільгоспвиробників збільшити врожай за допомогою хімії – згубне для природи. Гинуть не тільки фауна і флора, а і головне багатство України – наші знамениті на весь світ чорноземи. Адже чорнозем – це теж живий організм. Хімією забруднена вода в криницях, яку п’є більшість сільського населення і ті ж самі сільгоспвиробники.

Саме по собі прагнення працівників сільського господарства підвищити врожаї і заробити за свою важку працю більше грошей цілком природне. Але ж треба думати і про наших дітей, онуків – яку землю ми їм залишимо.

Років 30-40 тому природа деяких розвинутих країн Західної Європи (особливо в Німеччині) була майже в такому ж стані, як зараз в Україні. Багаті і розумні європейці зуміли вирішити цю проблему – ввели жорсткий контроль за забрудненням, розмістили свої шкідливі виробництва в інших країнах (приклад – акумуляторний завод ISTA в Дніпрі). А пшеницю, соняшник, ріпак для них вирощує Україна. Свою природу німці вилікували. А українці?

У світі існує багато технологій зі збільшення врожайності сільськогосподарських культур. Яскравий приклад – сільське господарство Ізраїлю. У журналі «Агроіндустрія» за вересень 2017 року я вичитав інформацію про Ізраїль, яка мене здивувала і викликала захоплення. За останні десятиріччя продуктивність сільського господарства країни збільшилася у 8 разів. Площа оброблених земель зменшилася на 20%, використання води в сільському господарстві – на 50%, зайнятість зменшилася з 17% до 2,5%.

І все це диво сталося в країні, 80% площі якої – це пустеля і води майже немає (пісок і каміння). З березня до листопада дощів не буває. Прісну воду роблять з морської (а у нас під боком могутній Дніпро!). Зате  там є розум, працелюбність і підтримка держави.

У пустелях збудовані багаторівневі теплиці зі штучним кліматом, які повністю комп’ютеризовані, вирощують свої фрукти, виноград. Вода разом з розчиненим добривом подається прямо до коренів рослин, міжряддя залишається сухим. Урожаї вражаючі, з одного квадратного метра – 250 кг  ягід, томатів – 300 кг  (за один вегетаційний період, а їх на рік декілька, бо у них ввесь рік тепло, а томати у них – багаторічна культура).

До речі, ізраїльтяни розробляють і продають агротехнології для усього світу.

Працюють ізраїльські аграрії на землі, яку надала їм в оренду держава. Хоча кажуть, є у них і приватна земля. Але головне для аграріїв – це надійність у відносинах між орендарями і державою.

У Канаді земля також є власністю всього народу країни, а працюють на цій землі ті, хто хоче і вміє працювати. Під конкретний план кожен може отримати від влади ділянку землі, фінансову допомогу (вільної землі в Канаді багато, бо щільність населення дуже мала). І вперед, працюй на користь собі і країні!

Але держава не тільки видає у користування бажаючим землю, а й постійно контролює використання цієї землі. І якщо фермер не досить ефективно працює, не використовує сучасні технології, то досить скоро у нього цю землю відберуть і віддадуть у користування іншому бажаючому працювати на землі. Про це мені розповів професор Дніпровського аграрного університету, який кілька років працював у Канаді.

На мою думку, більшість українських фермерів, працюючи в Канаді, так, як вони звикли працювати а Україні, досить швидко втратили б ліцензію на користування землею. Бо вони не використовують у землеробстві навіть такі прийоми, які для них нічого не вартують, а збільшують врожай на 30-60 відсотків. Я маю на увазі запилення ентомофільних культур – соняшника, ріпаку, гірчиці, гречки та ін. Можливо, таке ставлення до бджіл пов’язане  з тими часами, коли на запилення, крім бджіл, працювали дикі комахи. Але зараз у природі цих комах залишилося стільки, скільки ховрахів та зайців – їх знищили хімія і пожежі (паління стерні), тобто знищили самі фермери.

Крім того, більшість фермерів, мабуть, вірять у те, що гібриди не потребують запилення бджолами. Це звичайна рекламна брехня! Ще в середині ХІХ сторіччя видатними вченими було доведено, що перехресне запилення комахами набагато ефективніше, ніж самозапилення або запилення вітром! Цього факту ще ніхто не спростував.

Напевно, це нарешті зрозуміли і наші фермери. Ось чому на початку цієї статті я написав, що поява керівників фермерської асоціації на зібранні пасічників – це знакова подія.

Фермери і пасічники повинні працювати разом, єдиною командою! Виграють від цього всі разом. Але, крім взаєморозуміння  і співпраці, є ще одна проблема, яку можливо вирішити тільки спільними зусиллями пасічників і фермерів.

У сезон 2017 року моя пасіка із 150 бджолосімей стояла на краю села Веселого Синельниківського району Дніпропетровщини. Від Любимівки до Веселого я їздив на пасіку польовою дорогою – вона краща, ніж розбитий асфальт.  Проїхав 8 км майже суцільних масивів соняшника (тисячі гектарів) – і жодної пасіки. І коли на вищезгаданому семінарі пасічників голова Асоціації фермерів Дніпропетровщини Анатолій Гайворонський розповів, що на 2018 рік заплановано посіяти 70 000 га ріпаку і 500 000 га соняшнику, я його запитав, а чи знає він, скільки бджолосімей потрібно для запилення таких масивів? Мабуть, він про це і не думав. А я ввесь час про не тільки думаю, а й знаю – від 500 тис. до 1 млн. бджолосімей! Згідно з  рекомендаціями науковців для нормального запилення потрібні 1-2 сім’ї на 1 га соняшнику,  2,5-3 сім’ї  на 1 га ріпаку. Такої кількості бджолосімей на Дніпропетровщині не існує. І не буде існувати, доки між фермерами і пасічниками не налагодяться взаємовигідні ділові (і дружні) стосунки. 

На сьогодні в Україні пасіка у 200 бджолосімей вже вважається досить великою. Таку пасіку може обслуговувати один бджоляр з одним-двома помічниками. Існують пасіки у 400-500 бджолосімей, на яких працюють великі пасічницькі родини. Є в Україні декілька промислових пасік у декілька тисяч бджолосімей (їх можна перерахувати на пальцях).

І ці великі пасіки виникли не за рахунок поступового розвитку менших, а за рахунок інвестицій. А також із прибутків від скуповування і експорту меду, зібраного на пасіках досить великого регіону.

У США, Канаді пасіка у 2-3 тисячі бджолосімей – це ще не велика. Справа ось в чому. Основна доля заробітку американського пасічника ( до 90%) – це оплата фермерами послуг за запилення. На законодавчому рівні фермер платить пасічнику 120-160 доларів США за кожну бджолосім’ю, яка працює на запиленні його агрокультури. 10% заробітку – від реалізації меду лише доповнюють основний заробіток американського бджоляра, який може сягати мільйонів доларів. За такі гроші він може купити будь-яку техніку для обслуговування пасіки і найняти помічників.

Наші пасічники мають дохід тільки від реалізації меду. Це кілька відсотків від доходу американців, бо ціни на мед у нас у рази менші. За такі заробітки ми не можемо придбати собі сучасну техніку, яка допомогла б обслуговувати більшу кількість бджолосімей (лінії для відкачування меду, завантажувачі, платформи для перевезення вуликів  тощо) і не можемо найняти помічників, тобто ми не можемо розвиватися!

От і виходить, що більша частина соняшників на наших полях залишається не запиленою.

Мабуть, і доходи українських фермерів не такі, як у американських чи канадських, і вони не зможуть платити своїм пасічникам 120-160 доларів США за бджолосім’ю. Але ж є і інші варіанти, як збільшити дохід і фермерів, і пасічників. Наприклад, замість 500 тис. га. посіяти 350, використати бджолозапилення і отримати такий же врожай (валовий), як із 500 тис. га. Але ж і витрати будуть меншими! А на зекономлених 150 тис. га. посіяти медоноси – сидерати (фацелію, гірчицю, гречку, буркун, люцерну, еспарцет та ін.). Пасічники зберуть мед, фермери отримають зелене добриво або ж корм для тваринництва.

Науковий інститут бджільництва ім. П.І. Прокоповича  ще у 2015 році розробив рекомендації з використання бджолиних сімей для запилення ентомофільних культур. У цих рекомендаціях є таблиця з нормами постановки бджолосімей для запилення 1 га посівів, а також пропонується формула для розрахунку орендної плати за використання бджіл для запилення. За цією формулою фермер повинен сплатити пасічнику вартість 30% додаткового врожаю, отриманого за рахунок бджолозапилення за умови, що пасічник використав для запилення рекомендовану кількість і якість бджолосімей.

Але це тільки рекомендації. Я думаю, пасічники і фермери самі можуть про все домовитися. Головне – це поважати важку працю один одного, поважати матінку Природу. І хай наша співпраця принесе користь і нам, і всьому українському народу.