Віра у власні сили й довіра людей допомогли Миколі Олицькому (на знімку) з господарства з «немодною» формою власності зробити оазу благополуччя та достатку.

ТУТ і досі все, як у старі добрі часи, коли процвітали заможні колгоспи, благополучно виплачували людям зароблене, а тринадцята зарплата наприкінці року була традиційним подарунком до новорічних свят.
Тут і тепер, як і колись, вшановують передовиків виробництва грамотами і цінними подарунками, а словосполучення Людина Праці пишеться лише з великої літери. Всупереч традиційним правилам граматики! Принаймні, на Дошці пошани вздовж центральної алеї, що перед входом в контору, вони, Люди Праці з великої літери, посміхаються з кольорових світлин.
Доярки, водії, механізатори, керуючі відділками…
Тут ще і досі, всупереч економічним труднощам, на які «з'їхала» більшість, не вирізали худобу, а величезні, мов танки, корови дають бідони справжнього українського молока для наших українських дітей.
Навіть заробітну плату у день нашого приїзду видавали, як і колись, у колгоспній касі, через касира у віконці!
А поки черга просувалася, люди встигали перемовитись одне з одним про життя-буття: хто про що – хто про дітей і онуків, хто про хвороби, що обсіли з віком, як ті реп’яхи, хто – про велику політику.
Дуже щемне відчуття, скажу вам, піднялося у моєму серці в ту мить, бо побачене було схоже на життя у великій сім’ї, і від того повіяло чимось близьким і теплим.
Майже забутим.
І майже втраченим.
Бо скільки б ми не говорили ми про сучасні технології і той шлях, яким йтиме чи вже йде Україна в Європу, наш безцінний, золотий час зупинився у таких конторах. Час дружного потиску руки, доброго слова поради чи розради, час безцінного людського спілкування, відчуття ліктя.
Микола Олицький, голова СВК «Лабунський», добре розуміє це.
Власне кажучи, господарство, що має мільйонні прибутки від продажу зерна, молока, м’яса, давно могло б відмовитися від примітивної, ще колгоспної каси і касира, встановивши, натомість, сучасні банкомати та термінали. Але жоден метал не зможе підтримувати цю унікальну, теплу атмосферу великої, дружної сім’ї.

До того ж, і форма власності господарства по-своєму унікальна, кооперативно-колективна. Майже три сотні членів кооперативу, тобто тих, хто працює у ньому і має свою частку в майні, колективно вирішують будь-які виробничі проблеми на рівні з його головою.
Ще шість сотень, так званих асоційованих членів, що не працюють в «Лабунському», приміром, пенсіонерів, мають законне право на соціальні дивіденди. Згідно із законом, всі вони є засновниками СВК «Лабунський».
- Якась трохи недолуга форма власності, Ви не знаходите? – запитую Миколу Васильовича, - особливо на фоні теперішніх ПП, ТОВ.
- І не кажіть, - підхоплює мою думку Олицький, - з нею багато проблем, бо, образно кажучи, із зв’язаними руками треба примудритися ніби вкрасти у самого себе і щоразу переступити через певний рубіж.
У законі про оренду землі чітко не прописаний її механізм для членів сільськогосподарського кооперативу. Не передбачена й орендна плата за людське майно, яким ми користуємося. Тому ми, на свій страх і ризик, платимо один відсоток орендної плати, аби чисто психологічно підтримати наших людей, які нічим не гірші за тих, хто працює в ПП чи товаристві, котрі цю плату одержують.
Та перша серйозна колізія спіткала наш кооператив, коли заговорили про продаж землі, про зняття мораторію. А в проекті закону – ні слова про те, як бути сільськогосподарським кооперативам та його членам! Наче нас не існує!
Тоді я вперше, скликавши загальні збори, порушив питання про зміну власності.
- Люди ніби й підтримали мене, зрозуміли, - розповідає Микола Олицький, - але я відчув якусь невпевненість, настороженість. Поставив питання на переголосування. Тепер ті, хто підняв руку перший раз, не проголосували вдруге, і я більше не повертався до цієї теми. Саме довіра людей, безмежна, щира довіра не дозволила мені зробити крок щодо перейменування кооперативу.
- Так і стою - три роки, мов на рентгені, а люди щороку вирішують – обирати мене головою чи ні…

Керувати господарством Олицькому довірили у 2000 році, коли суцільний бартер «ходив» замість грошей, а в кооперативній касі «живих» грошей не було й на показ.
- Двома третинами голосів, таємним голосуванням був я обраний на цю посаду, - згадує Микола Васильович, - рівно у сорок років…
Три перші роки були особливо тяжкими. То був певний рубіж і для самого Олицького, і для тих, хто довірив йому керівництво. Були й щирі «друзі», які спостерігали, коли ж спіткнеться новообраний голова.
Олицький відчував цей холодний подих в спину…
- Але навіть у такий непевний час жоден не забрав свого ні земельного, ні майнового паю, - хвалиться Микола Васильович, - і я гордий з того, що віра людей в мене і довіра до мене перемогли зневіру й пітьму, яку намагалися поселити в душах людей і мої «доброзичливці», й економічні негаразди.
А зневірі було на чому розкошувати – до старих боргів додалися нові, бо кілька років поспіль не були щедрими на врожай. Занепало тваринництво. Тоді надій на корову був на рівні 2600 кілограмів, суттєво зменшилося й поголів’я.
Олицький, за плечима якого було вісімсот тисяч кооперативних боргів, крім зарплати, поставив перед собою одне-єдине завдання – не опуститися ще нижче… Не винищити худобу, не пустити під ніж.
- Я добре розумів, що «живу» копійку можуть давати те ж молоко, м’ясо, а значить, поголів’я треба нарощувати, - згадує голова. - Стали закуповувати худобу в населення…
Але катастрофічно не вистачало оборотних коштів! А треба ж було модернізувати, крім того, ґрунтообробну, зернозбиральну техніку.
Час становлення кооперативу випав саме на період, коли банки навідріз відмовлялися давати кредити сільгоспвиробникам, напевне, страхуючи власні ризики…
Застави не було. Техніка не ліквідна. І «Лабунський» міг померти тихо й непомітно…
- Я знайшов людей, що допомогли взяти кредит, - розповідає Олицький, - а як застава виступили наші корівки. Недарма ж у народі підмічено, що корова – це годувальниця.
Наступні роки були більш успішними. Особливо порадувала рослинницька галузь. У господарстві зібрали більше трьох тонн з кожного гектара соняшнику, вісім – кукурудзи, більше двох з половиною тонн сої, по дві тонни з гектара ріпаку.
«Лабунський» вважається одними з найкращих виробників пивоварного ячменю, який активно скуповують вітчизняні пивкомбінати.
По чотири тонни з гектара і не менше – такий власний рекорд кооперативу. Оборотні кошти, вилучені від вмілого господарювання, активно вкладають у виробництво.
- Щороку купуємо нової техніки не менше як на чотири – п’ять мільйонів гривень, - хвалиться Олицький, - на належному рівні підтримуємо й тваринництво.
Тепер ми не просто кооператив, що продає молоко, чи м’ясо, а племзавод з вирощування свиней Полтавської м’ясної породи та племзавод із врощування абердин-ангуської м'ясної породи ВРХ.
Цьогорік вперше надій на корову піднявся до 5200 кілограмів!
- Минулий рік був для нас досить успішним, - констатує не без задоволення Микола Олицький, - економічні показники радують, тому й плани на 2013 рік вже складені. Окремим пунктом, звісно, там прописана соціальна підтримка села і його проблем.
- Миколо Васильовичу, ви й так за тринадцять років свого керівництва зробили для села стільки, що комусь і життя не вистачить! Могли б спочивати давно на лаврах слави…
- Хтось, може, тільки не я. Я народився тут, тут жили мої батьки.
А жили ми бідненько, у сім’ї нас п’ятеро було.
Вступив до інституту в Кам’янці-Подільському і, скільки себе пам’ятаю, намагався бути на дві голови вищим і кращим, ніж мої друзі – студенти з міста. Бо ми, селюки, якісь були і в знаннях, і в можливостях убогі, не такі, як вони. Це мене дуже гнітило.
А щоб не відчувати себе неповноцінним, гриз граніт науки з усіх сил. Як доказ – закінчив інститут з відзнакою.
Тому зараз, коли дечого досяг у житті, хочу, аби сільські діти, як, власне, і їхні батьки, не відчували себе обділеними. Тому допомагав і далі допомагатиму школам, дитячим садкам, медичним амбулаторіям, будинкам культури.
Три роки тому ми розпочали масштабну газифікацію з будівництвом підвідного газопроводу та подачею газу в кожен двір. Це чималі гроші. Лише на початковій стадії витратили більше півмільйона гривень.
Вже кілька років поспіль стоїть незакінченою будівля середньої школи.
Скажете, яке мені діло до цього? Наче, й ніякого!
Але це ніби камінь в мій двір і німий докір – отакий ти, мовляв, хазяїн… Тому, думаю, за кілька років освоїмо і цей довгобуд.
Сьогодні справді захищеними від економічних та життєвих негараздів почуваються й члени сільськогосподарського кооперативу «Лабунський». Принаймні, господарство надає безвідсоткові кредити на навчання, будівництво, купівлю житла, компенсує вартість хірургічних операцій і лікування. Не відхрещується, коли спіткає когось біда.
Всі, хто не лінивий й тримає домашнє господарство, може взяти силос, кукурудзу, зерно й не купувати корми на базарі.
- Мене радує, коли бачу, як піднімається з колін село, як заможнішими стають у ньому люди. Дивись, уже під кожним другим двором машина, я сприймаю це як особисту радість за нечужих і небайдужих мені людей, які довірили мені вести наш спільний колективний човен у бурхливому економічному просторі, - зізнається Микола Олицький. - Сподіваюсь, я виправдав їхню довіру.

Лариса НЕСІНА.  Фото автора.
с. Новолабунь, Полонський район, Хмельницька область.

Фото Анатолій Шкварун, 
один із кращих механізаторів. Кращі доярки господарства