Поточний № 45 (1283)

15.11.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Пробач-прощай…


26.11.2012

ВІН лежав того теплого осіннього дня майже весь укритий ковдрою – по висохлу, зморщену шию…
- Здрастуй, Петре! – я вжахнувся: на мене дивилося лице мерця - глибоко впалі очі, геть загострений ніс, видовжені в нитку губи…
- Привіт, - притишено вимовив Петро, силкуючись посміхнутися.
- Ну що ж ти так, друже?..
- Доля поглумилася, мабуть. А мо‘, за гріхи покарала…
Я щось трохи чув про те, як склалося Петрове жит­тя. Шахтарював він довго на Донбасі, а кілька років тому приїхав у село сам, без сім’ї, оселився у матері і заробляв собі на шматок хліба та півлітру випадковою шабашкою. Випивав добряче, а ось до дітей та дружини так і не повернувся…
Усі хлопці нашої вулиці добре вивчили Петрів характер – часом жорстокий, непоступливий і вразливий водночас. У нашій вата­зі він завжди прагнув лідерства, і якщо хтось ставав упоперек, то крутився навколо “супро­тивника”, як оса, жадаючи якнайболючіше вжалити. А після одного випадку між ним і нами з’явилася стіна відчуження...
Стояла пого­жа осінь. Ми зібралася у балці, біля глинища пекти картоплю. Пет­ра чомусь не було. Але ось він з’явився на верхотурі балки у супроводі кудлатого пса.
- Хлопці! - радісно вигукнув Петро. - Зараз таке по­бачите, таке побачите...
І, підійшовши ближче, ви­тяг із-за спини двостволку.
- Ух! - прокотилося хлопчачою юрбою.
- Оце дід Максим дав. Бу­демо його Рябка розстрілю­вати, - пес радісно завиляв хвостом біля Петрових ніг, відчувши, що всі погляди спрямовані на нього.
- Як розстрілювати?! – вигукнули ми хором. - На­віщо?!
- Бо набрид він діду, - і Петро самовдоволено по­сміхнувся, певно, від відчут­тя того, що така “відповідаль­на” справа доручена саме йому, а не комусь іншому.
Старого Максима дітвора в селі боялася, а дорослі відверто не поважали, бо у війну він служив німцям, відсидів у таборах, був замк­нутим і завжди злим.
- Ну, що, Рябко, звиняй, така твоя собача доля, - май­же урочисто вимовив Петро і, схопивши пса за густу шерсть, поніс у глинище. Ото­ропілий Рябко загострив вуха, а коли відчув під нога­ми тужаву в’язь мокрої глини і побачив націлену на нього рушницю, весь затремтів. Його благальний погляд заб­лищав сльозами...
Усі стояли як укопані. Дехто з хлопців уже стріляв із дрібнокаліберки у шкільно­му тирі, але щоб ось так - у живу істоту... Гримнув постріл, потім другий...
Рябка поховали “по-людськи”... “Так дід наказав”, - ці Петрові слова всі сприй­няли мовчки, безпомічно, на­гортаючи горбик жовтої глини на ще тепле тіло розстріляно­го пса. Та могилка потім ще довго стояла перед нашими очима...
- Ти скоро їдеш? - Петрів погляд став якимось гострішим.
- Завтра. До міста тре­ба...
- Ось і я скоро поїду... У свою останню дорогу. Не поминай поганим, пробач-прощай…
- Ну, що ти. Як можна. Кріпись, - тільки й зміг ви­мовити я і, торкнув­шись тремтячого рукою його гострого плеча, вийшов із кімнати. Краєчки моїх очей обпікали гарячі сльозинки…

Микола Шарий.