Поточний № 31 (1218)

14.08.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

«Продали хату разом зі мною…»


12.08.2015

Цими гіркими словами розпочав своє звернення до редакції «Сільських новин» 77-річний житель Петриківки, ветеран праці із 46-річним колгоспним стажем Павло Вишницький. Перша фраза його листа здається неймовірною, але в нас, на жаль, ще й таке буває. Ось незвичайна історія Павла Сергійовича, яку він описує у зверненні:
- На старість спіткала мене така біда. Хоча й живу я не десь, а в самій Петриківці та ще й у Дніпропетровській області… Але так у нашому райцентрі заведено, що начальство на звичайних людей зважати не звикло. У ріднім своїм дворі разом з покійною мамою збудували ми великим трудом собі хату. Думав, на старість і мені буде де голову прихилити. Та в судах і юстиціях у нас грамотні люди є, крутять тими законами, як циган сонцем. Зробили навіть документ, що я давно помер…

А люди при грошах за «правильними» тими законами купили мою хату. Я ледь отямився, коли зрозумів, що залишився і без хати, і без грошей… Ну що мені робити далі? Став стукати в усі двері - суду і прокуратури, міліції і юстиції – та верніть мою хату, я не маю де жити! Але мене скрізь катують словами: «хата продана правильно». Як «правильно», люди добрі, коли я в ній і досі прописаний - по вулиці Гоголя, 27? І в Пенсійному фонді зареєстрований за цією адресою! Отак катують мене без батога роками… Вже 15 років ходжу від кабінету до кабінету, сиджу в чергах – «заслужено відпочиваю». Шановна редакціє, хочу попросити допомогти мені розібратися в усьому, маю цілу гору паперів з відписками. Хочу вивести петриківських наших махінаторів на чисту воду. Щоб вони знали, як катувати старих людей й віднімати в них і житло, і життя… І надіюсь повернути незаконно забрані в мене півбудинку.
Правда, кажуть, буває страшнішою за будь-які вигадки. У Петриківці незвичайну історію Павла Вишницького - коли іменем держави Україна одібрали в нього і останній кут рідної хати - знає чи не увесь край. Деякі політичні сили навіть пробували допомогти ветерану, якого на схилі літ викинули під тин, та поки що це нічого не дало. Одним із «каменів спотикання» у цій історії став… автомобіль «Волга-21» 1968 року випуску, який Павло Сергійович придбав 1988-го року. На ту пору він був 50-річним бригадиром петриківського колгоспу імені Суворова, проживав з мамою у її будинку в Петриківці, по вулиці Гоголя, 27. За кілька років до цього розлучився з першою дружиною, з якою виростили сина і доньку. Мамину хату вони будували удвох із нею.
У 1989 році, за його словами, він став проживати разом з Оленою Пікуш у своїй хаті, з якою і взяли шлюб 1990-го року. Та другий шлюб виявився недовговічним і у березні 95-го його було розірвано. А перед цим за заявою Олени Михайлівни Петриківський районний суд під головуванням Інни Іщенко 12 лютого 1995-го року затвердив «Акт розподілу майна подружжя Вишницьких». Суд врахував, що померла 1992-го року Вишницька Хівря Кузьмівна договором дарування від 14 грудня 1990-го року заповіла належне їй домоволодіння по Гоголя, 27 сину Павлу Сергійовичу і невістці Олені Михайлівні в рівних частках, і ухвалив:
- виділити Вишницькому П. С. 1/2 частину будівлі, а всього 27/50 частин, вартість якого складає 428 тисяч 453 карбованці;
- виділити Вишницькій О. М. ½ частину будівлі, а всього 23/50 частини, вартістю 359 тисяч 929 карбованці.
У квітні наступного року в тому ж суді навпіл було розділено і земельну ділянку. Здавалося б, підстав для суперечок між колишнім подружжям більше немає… Та 12 червня 1998-го року Петриківський районний суд розглянув третій позов Олени Вишницької про розподіл автомобіля «Волга-21» колишнього чоловіка та стягнення моральної шкоди «за розшук відповідача». У суді Олена Михайлівна пояснила:
- Ми з Павлом Сергійовичем проживали разом з 1986-го року і авто придбали спільно. Є свідки, які позичали нам гроші на нього. І віддавали ми борг разом.
Павло Вишницький ці домагання відкинув:
- Ми на той час разом не жили. У мене на ощадкнижці було 430 тисяч карбованців, це ж можна перевірити – ну як я міг у когось щось позичати? Свідки – то рідня колишньої дружини, вони кажуть неправду. Машина зараз розібрана, їй 30 років, це вже просто купа металобрухту. Акт поділу спільного майна давно затверджений, автомобіль є моєю приватною власністю, я нікому нічого не винен.
Після судових дебатів суддя Інна Іщенко визнала аргументи Олени Михайлівни переконливішими і ухвалила:
- стягнути з Вишницького П. С. вартість половини автомобіля в сумі 648 гривень та 300 гривень моральної шкоди на користь Вишницької О. М.
Це рішення Павло Сергійович, на той час вже пен-сіонер, назвав абсурдним і не визнав категорично. Але вчасно оскаржити його не зумів. Цей не надто великий борг, який він не сплатив, і став причиною всіх наступних бід. Все його майно, а це половина будинку, підвал, літня кухня, гараж, половина колодязя і свердловини, стали належати… колишній дружині. Як це сталося, не так просто й зрозуміти. Павло Вишницький має чимало відповідей різних років від Петриківського райвідділу юстиції, але конкретики в жодному з них про його ситуацію немає. Зокрема 27 червня 2010 року тодішній начальник відділу державної виконавчої служби Петриківського РУЮ Юрій Рашевський повідомив (скорочено):
- Виконавче провадження № 67 про стягнення боргу з Вишницького П. С. на користь Пікуш О. М. перебувало на виконанні. Воно закінчене відповідно до вимог ст. 67 ЗУ «Про виконавче провадження» в 2000 році, згідно з відміткою в книзі обліку виконавчих проваджень за 1998-2000 роки. Надати більш точні дані немає можливості, оскільки відповідно до наказу № 9 від 12. 07. 2005 р. дане виконавче провадження було знищене відповідно до вимог п.п. 3. 19 «Інструкції з діловодства в органах державної виконавчої служби» у зв’язку із закінченням терміну його зберігання, складений Акт про знищення.
Певно ж, з цього повідомлення зрозуміло одне – всього свого майна Павло Сергійович позбувся в 2000 році. Як могли за неповну тисячу гривень накласти арешт на півбудинку (!) з підвалом, літньою кухнею, гаражем тощо і виставити на торги – незрозуміло. За неофіційною інформацією, в справі фігурувала довідка про те, що Павло Вишницький… безвісти відсутній. Хто її видав – невідомо. Петриківський районний суд офіційно підтвердив, що такого документа не надавав нікому. Про всі подальші карколомні рухи майна пенсіонера з цього часу можна довідатися з інших джерел. Зокрема державний нотаріус Петриківської держнотконтори Л. Мітлицька 1 березня 2000 року засвідчила:
- Майно Вишницького П. С. було виставлене на торги і не було реалізоване, через що залишається за стягувачкою Пікуш О. М. Їй належить 27/50 частин будинку по вул. Гоголя, 27, підвал, гараж, літня кухня, колодязь, що раніше належали Вишницькому П. С.
Пізніше ця ж нотаріальна контора дала таку довідку:
- Згідно з договором дарування від 23. 06. 2000 року, посвідченим нотаріусом Петриківської держнотконтори за № 1993, Захарченко Валентині Василівні (доньці Олени Пікуш – прим. авт.) належить 23/50 будинку по вул. Гоголя, 27 смт. Петриківка. А згідно з договором купівлі-продажу, посвідченим державним нотаріусом Є. Лимарем, реєстраційний № 2 – 1921, Пікуш О. М. та Захарченко В. В. продали, а А. К. І. купила обидві частки будинку по вул. Гоголя, 27.
Ось так ветеран праці і опинився під тином. Дещо іншу картину втрати його майна засвідчив начальник Петриківського РВУ МВС України в Дніпропетровській області підполковник міліції Г. Тригубенко 2 листопада 2011 року:
- Громадянка Пікуш О. М. в 2000 році за борги Вишницького П. С. викупила через юстицію півбудинку, що належали після розподілу майна колишньому чоловіку. Склад злочину в її діях відсутній.
Певно ж, що так. Стягнення 948 гривень з Вишницького на підставі другого рішення Петриківського районного суду 1999 року проводив Відділ державної виконавчої служби. 15 жовтня 1999 року він склав «Акт опису і арешту майна Вишницького П. С.». Саме на цьому етапі і була закладена третя після двох рішень судів «міна» під все чимале тоді нерухоме майно Павла Сергійовича. Чому за такі незначні кошти боргу було описано все «до нитки», як кажуть? Хто оцінював майно? Чи відповідає оцінка майна його реальній ринковій вартості на той час? Хто встановив цю неймовірну тотожність – половина 30-літнього авто з хвостиком дорівнюють якраз половині будинку, підвалу, літній кухні, гаражу тощо? Чому про виставлення на торги власного житла його власник ні сном, ні духом не чув? Хіба він зміг би мовчки спостерігати, як у нього в буквальному сенсі земля йде з-під ніг? Невже Павло Вишницький відмовився б у такому разі віддати борг із отримуваної ним пенсії? Чи принаймні укласти договір про реструктуризацію боргу, виходячи із суми отримуваної пенсії, за згодою позивачки? Чому в нього одібрали усе приватне житло і не запропонували бодай соціального?
Відомо, що пенсіонери належать до соціально незахищених верств населення, і їхні права, тим паче конституційні, перебувають під особливою охороною держави. Навіть за рішенням суду про стягнення боргу в цивільних справах люди похилого віку можуть сплачувати щомісяця не більше 20% отримуваної пенсії. А тут одразу вилучено майна за тодішніми цінами мінімум на кілька тисяч гривень! Чи не могла б колишня дружина почекати повернення боргу за авто бодай кілька місяців? Вочевидь що так. Адже вона до цього більше трьох років після поділу майна в 1995 році ніяких претензій на автомобіль не заявляла. Більше того, подальші події показали, що й хата колишнього чоловіка для проживання їй… не потрібна! Свою частку її вона одразу подарувала доньці, а потім і набуту чоловікову разом з доньчиною пустила на продаж.
На всі ці болючі питання Павло Вишницький і намагається знайти відповідь уже півтора десятка літ... Отримані ним за цей час відповіді на звернення про шахрайські дії, які призвели до втрати житла, від Міністерства внутрішніх справ та його підрозділів, прокуратури, юстиції, нотаріату, суду тощо вже налічують кілька томів. Поза сумнівом, строк позовної давності на оскарження неправомірних дій державних органів ветеран не пропустив. Минулого року Петриківський районний суд відмовився розглядати його справу не через це, а на підставі ненадання суду належних доказів шахрайських дій.
Та після звернення до народного депутата Віталія Купрія українські правоохоронці повернули надію ветерану - 17 січня цього року в. о. начальника відділу прокуратури області Р. Ткаченко повідомив П. Вишницького (скорочено):
- Прокуратурою Дніпропетровської області розглянуте Ваше звернення щодо невжиття правоохоронними органами Петриківського району заходів з притягнення до відповідальності осіб, винних у заволодінні Вашою власністю. Протягом 2010-2012 років до Петриківського РВ ГУМВС України в області надійшло 5 Ваших заяв, винесено 5 постанов про відмову в порушенні кримінальної справи. Слідчим відділом Петриківського РВ УМВС України в області 21 січня ц. р. за результатами розгляду ще однієї Вашої заяви щодо неправомірного заволодіння Пікуш О. М. Вашою половиною будинку внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочате досудове розслідування у кримінальному провадженні № 120 150 405 200 000 33 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ст. 356 КК України. На даний час вживаються заходи до встановлення обставин скоєного злочину.
Розслідування тривало більше трьох місяців. А 8 квітня ц. р. начальник Петриківського РВУ МВС України в області підполковник міліції С. Порхун затвердив постанову про закриття кримінального провадження:
- У 1999 році за рішенням Петриківського районного суду нерухоме майно П. Вишницького виставлене на торги. Державна виконавча служба 15 жовтня 1999 року склала «Акт опису і арешту майна П. Вишницького», а О. Пікуш після цього придбала вищевказану частину будинку. Складу злочину в її діях немає.
І знову правоохоронці «відфутболили» бездомного ветерана. Вони чомусь увесь час розглядають виключно законність дій Олени Пікуш. І ніяк не доберуть розуму в тому, що в цій справі незаконні дії вчинила не вона, а державні службовці України. Бо за не надто великий грошовий борг забрали в пенсіонера все, що було… Кількома «мінами», описаними вище, вони практично відібрали останнє житло в пенсіонера і зробили його предметом генделю… Cаме цього таємного вигодонабувача, наділеного державною владою, і хоче знайти й показати громадськості Павло Вишницький. Вочевидь, нашим законотворцям і пора перепорила ухвалити закон про відчуження житла пенсіонерів. Подібний закон діє лише стосовно неповнолітніх.
Рідні діти не залишили напризволяще батька, син Юрій Павлович прихистив його. Але Павло Сергійович мріє про власне житло. Він звик за своє тривале трудове життя бути господарем. І громадянином, тому й відстоює свої права вже півтора десятка літ. Найбільша його мрія – зупинити за допомогою реформованих правоохоронних огранів отой невидимий маховик державної байдужості, який відібрав у нього збудоване власними руками житло. Щоб таких поневірянь, як він, не зазнала більше жодна людина в Україні…
Більше півстоліття Павло Сергійович займається бджолами. Каже, що вони допомагають йому жити на світі, адже витримати тривалий двобій з бездушною неправовою системою непросто. Та все ж він вірить, що справедливість на Землі є.

Підготував Григорій МИКОЛАЙЧУК.