Мова про українську землю. Силоміць вирвана з селянських рук «диктатурою пролетаріату» в лиховісні 30-ті, вона лише в 90-ті повернулася переважно до дітей та онуків колишніх господарів. Сьогодні українське суспільство вирішує, яким бути майбутньому ринку землі. Що отримають від цього селяни? Чи не зачинить «золота клітка» споконвічну українську мрію про власну землю на вічний засув? Про це розмова з Іваном Омельницьким, заступником голови Петриківської районної асоціації фермерів і приватних землевласників.

- Іване Савичу, раніше ви вже ділилися своїми цікавими думками з читачами «Сільських новин». У чому суть майбутнього закону «Про ринок земель»?
- Земельна реформа не завершена, власник землі ще не став повноправним власником через заборону продажу. Дехто й помер, не маючи спадкоємців, можливості використати земельний капітал бодай для лікування. Продаж землі дозволить і суттєвіше наповнювати держказну. Нагадаю, що перший фермер України Михайло Саєнко допоміг на законодавчому рівні повернути землю 6,5 мільйонам колгоспників. З іншого боку всі громадяни України колись отримали і право на частку спільного майна. Де ж те майно? В руках кількох сімей. Те ж самісіньке може статися і з українськими чорноземами. У фінансових магнатів є чимало грошей. А у світі росте попит на продукти харчування. Капітал підпирає, тому спрогнозувати його активну участь на ринку земель не важко.
- У проекті закону передбачені певні обмеження…
- Проект – це ще не закон, їх можуть обійти. Дивлячись, яку мету ставитимуть собі творці закону. Якщо запросити капітал і відмити гроші – це одне. До речі, людей, готових сьогодні продати землю, біля 30 відсотків. Певно ж, земля не може коштувати менше її нормативно-грошової оцінки, тобто 22-25 тис. за гектар. Якщо третина власників продасть паї за середньою ціною 50 тис. грн., то це дорівнюватиме 100 млрд. гривень. Більшість з них піде на придбання нерухомості в містах, лікування, розваги тощо. Може бути страшенна інфляція. Навіть якщо в законі запровадять обмеження кількості землі в одних руках у 20-30 гектарів, вона так само буде малодоступною для селян. Хоча ця норма є кращою і більш справедливою за 50-100. Та і в цьому випадку механізм скупки землі в одні руки теж працюватиме. Ті, в кого є гроші, оформлятимуть паї на рідню, кумів, сватів тощо. Більше буде лише номінальних власників. Але фактичних, добре, якщо помилюся, більше не стане. Дрібних власників великі тіснитимуть. Знову ж таки, чим займатимуться ці 2 млн. колишніх господарів? Адже чим більша концентрація землі в одних руках, тим менша зайнятість на селі.
- То ж яким має бути ідеальний варіант закону?
- Земля дана Творцем усім людям. Громадянин завдяки своїм статкам, вважаю, не має права накопичувати її. Ні держава, ні люди нічого з цього не матимуть, а він багатітиме іще більше. Більшість селян здає землю в оренду. За 12 років вони отримали близько чотирьох тисяч грн. орендної плати за гектар, з яких сплачують податок з доходу. Згоден, це небагато. Але орендна плата потроху росте і сьогодні вже дорівнює 5 відсоткам. Якщо великі площі будуть в руках одного власника, то держава матиме з цього лише фіксований податок та невеликі нарахування із зарплати обмеженого числа працівників. Не виключено, що латифундисти скуплять землі й самі здаватимуть їх в оренду. І все йтиме непорушним поки що українським шляхом: багаті – багатітимуть, бідні – біднішатимуть іще більше.
Найсправедливішим, на мою думку, є варіант, коли право продажу землі буде, але виключно державі. А держава здаватиме її в оренду. Де взяти на це кошти? Лише в МВФ. Вони дають під 2 відсотки, а держава здаватиме під 5 відсотків. Тобто можна не лише позичку гасити, а й віддавати існуючі державні борги, вкладати кошти у розвиток альтернативних видів енергії тощо. При цьому державі потрібно здійснювати дієвий контроль за використанням землі орендарями. Сьогодні тваринництво в занепаді і семи-десятипільних систем сівозмін майже немає. Є п‘яти-, чотири- і навіть трипільні! Варто пам‘ятати, що орні землі мають служити не одній людині і не одному поколінню.
- Надзвичайно цікава ідея, Іване Савичу, яка заслуговує на увагу і підтримку Верховної Ради. А які проблеми стоять перед людьми, що працюють на землі?
- В Україні досі немає замкнутого циклу виробництва, переробки і реалізації сільгосппродукції, що є нормою в розвинених державах. Селяни на фермерських чи приватних ділянках самотужки вирощують, зберігають і продають урожай. Ще в уряді Тимошенко були наміри створити сільгоспкооперативи, але й досі видимих зрушень немає. Потрібні і дієві кроки влади щодо розвитку тваринництва, що дозволило б зменшити проблему зайнятості. Вирощування овочів, м‘яса, молока, фруктів має давати перспективу для молоді. Вважаю, Україні варто докладати більше зусиль для просування своєї продукції за кордон.
З цим неможливо не погодитися. Аграрна галузь України за продуманої державної політики може стати провідною в державі. Тому варто враховувати при прийнятті закону і світовий досвід. Свого часу латифундисти скупили в Аргентині орні землі і, вичавивши соняхом надприбутки, покинули їх напризволяще. Держава тепер витрачає значні кошти на відновлення родючості. Норму про продаж землі лише державі підтримують і чимало ветеранів війни та праці, вони проти «дикого» земельного ринку. Україна одного разу вже розпаювала і надала орні землі у власність тим, хто на них працював. Справедливіше, як зазначає директор ТОВ «Дніпро-Н» Анатолій Кукса з Пушкарівки Верхньодніпровського району, було б розподілити її всім громадянам України. Та це, як кажуть, вже проїхали. Завтра дозволити накопичувати найбільше національне багатство держави відповідно до вмісту гаманця означає не що інше, як поглиблення відомої прірви між багатими і бідними. Саме тому ідея про продаж землі виключно державі має бути широко обговорена у Верховній Раді України. А після цього – ухвалена.

Григорій ДАВИДЕНКО.