Поточний № 40 (1227)

16.10.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Прозріння, або Чому ми позбавлені вибору?


30.03.2016

Роль релігії у різні часи життя українського народу була неоднаковою, власне, як і її вплив на формування свідомості та культури. Ще не так давно, за часів радянської влади, церкви масово руйнували, а релігійне вчення називали «опіумом для народу». Школярам та партійним діячам заборонялося ходити до церкви, у вишах викладався атеїзм. Таким чином формувалося суспільство «безбожників». Хоча і в ті часи таємно хрестили новонароджених - навіть партійні чиновники, вінчалися та відправляли інші релігійні обряди.

Сьогодні діє Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», за яким людина сама вільно обирає, до якої церкви ходити, яку релігію сповідувати або не визнавати жодної. Але, як виявилося, на папері свобода вибору є, а в реальному житті все не так просто. Тому ми зараз спостерігаємо релігійні протистояння в деяких областях України. Що ж ділити прихожанам різних патріархатів? Війна поступово відкриває людям очі на роль церкви в їхньому житті. В нинішніх реаліях багато хто вже хоче ходити до Української православної церкви Київського патріархату. Але – зась! Такої у селі немає, та що там у селі, на весь район - жодної, як у Царичанському та й інших районах Дніпропетровщини. Чому? Взагалі то церкви є, але - Московського патріархату. Ще в недалекому минулому, до цієї клятої війни, мало хто задумувався: церква, то й церква, а якого вона патріархату - байдуже. Та з початком прямої московської агресії проти України ситуація почала різко змінюватися.

Ось роздуми з цього приводу Вадима Тимощенкова, відомого волонтера з Царичанського району:

- До бійців на передову доводиться їздити постійно, возимо все, що люди збирають на підмогу, аби не допустити вглиб країни московських зайд. На початку війни бійці не звертали особливої уваги, з якого патріархату до них приїхав священослужитель, а зараз відразу про це запитують... Лиш дізнаються, що Московського, відразу гоном женуть. Бо навчені гірким досвідом: як відвідає їх такий «святоша», одразу починається точний вогонь по українських позиціях. Не треба й до ворожки ходити, щоб дізнатися, хто дав координати і навів вогонь супротивника…

До середини XVII столiття Козацька Україна, її духовенство та церкви пiдпорядковувалися київському митрополиту і через нього визнавали зверхнiсть вселенського патрiарха. Та в другiй половинi XVII столiття, коли Україну обманом втягли до складу Росiї на правах автономiї з владою виборного гетьмана, церкви незаконно підпорядкували Москві. Зараз потрібно все в Україні повернути під управління Києва. Це надійний шлях зміцнення Української держави.

Практично такої ж думки і Федір Сідак, житель села Китайгород, старшина танкової роти 93-ї ОМБ:

- На війні не зустрічав невіруючих. Можливо, й були такі, та лише до першого бою. Кожен воїн носить натільний хрест, листи і малюнки від дітей та якусь іконку на грудях. А перед боєм всі моляться: хто вголос, хто про себе, віра в Бога допомагає вижити. У нас, українських бійців, викликало шалену лють, коли ми бачили, як «висвячувалися» Московським патріархатом оті «гумконвої» з Російської Федерації, що везли смерть у вигляді боєприпасів і продуктову та іншу допомогу окупантам на Донбас. Що ж це за церква така на землі українській, що задля якогось міфічного «русскава міра» освячує носіїв смерті?

Таке переважання чужого патріархату на центрально-східних теренах держави абсолютно недоцільне, вважає Валентин Гусак, доброволець 39-го ОМПБ, мешканець села Могилів:

- Коли ми ховали свого побратима з Яризівки Юрія Сагайдака, який загинув на війні, то викликало обурення те, хто відспівував його – Московський патріархат. Цинізм ситуації в тому, що від московських агресорів він поліг і… « московські попи» його й відспівали. А де інших взяти? У людей немає вибору. Можна запросити священнослужителя Української православної церкви Київського патріархату, але йому треба їхати аж із Дніпропетровська чи Дніпродзержинська. Невже не можна побудувати на території району бодай одну капличку Київського патріархату? Хто воював, добре знає, що перед агресією в Донбасі російські окупанти саме до церков Московського патріархату звозили на зберігання боєприпаси та зброю.

Ось так в деяких районах Донбасу за допомогою церкви і відбувалася здача рідної землі окупанту, який шаленіє від безкарності на підконтрольних Росії територіях України. А роль церкви, вважає мати загиблого воїна з Царичанського району Наталія Шмалій, має бути у воєнні часи такою:

- Церква повинна нести людям слово Боже рідною мовою, наставляти людей на шлях істинний і справедливий, захищати своїх прихожан в години випробування, допомагати. Війна забрала мого синочка Валерія, ніколи вже більше в житті я його не побачу, не почую його рідний голос. Він хотів бути вільною людиною у незалежній Україні. Та чи всі хочуть того ж? Одні воюють і гинуть за свою країну, а дехто… на Путіна чекає. В такій ситуації дуже важлива роль належить школі і церкві. Вони повинні пояснювати, навчати, будити свідомість, совість людську, вчити співчувати людському горю, дбати про свою країну. Так тяжко терпіти людську байдужість! Розумію, що сина вже не повернеш, але ж він за краще життя для всіх нас загинув, люди!

Про те ж саме каже і Наталія Булах, командир роти розвідників батальйону «Айдар»:

- Знаю з півторарічного фронтового досвіду і про «матушку»-снайпера, і про навідників у рясах Московського патріархату, і про склади зі зброєю у підвалах їхніх церков. Представники саме цієї церкви допомагають Путіну нав’язати підступну ідею «русскава міра» мешканцям Донеччини та Криму. Їхні проповіді є складовою частиною інформаційної війни, що передувала розв’язаній Москвою війні. Тому вважаю вкрай нагальною проблемою створення по всій території України єпархій та церков (хоча б капличок) Київського патріархату. Мрію про те, щоб при церквах працювали недільні школи, де б проводилися дитячі свята разом з батьками. Щоб діти мали наставників духу, приходили до них частіше замість кафе чи бару, які отруюють здоров’я молоді чи не в кожному селі.

Я не просто мрію, а й намагаюся мрію втілити в життя - проводжу зустрічі мешканців з представниками духівництва церков Київського патріархату, з депутатами Верховної Ради. Нещодавно зустрічалася зі Святійшим Патріархом Київської і всієї Руси-України Філаретом. Я дуже вдячна йому за повне розуміння та підтримку.

Потреба мати єдину помісну церкву назріла не сьогодні, Патріарх Філарет говорить про неї давно. Ідею, на його думку, підсилюють нинішні військові дії між Росією та Україною:

- Ця неоголошена війна, що точиться зараз на сході, дозволила людям побачити, кому служать церкви. Я особисто звертався до глави Московського патріархату в Україні митрополита Онуфрія з пропозицією збирати кошти для нашої армії. Він відмовився: «ми не повинні показувати, що наше військо слабке, потребує допомоги». А коли під час Другої світової війни коштами церкви було оснащено цілу танкову колону та ескадриль, хіба хтось боявся, що це свідчитиме про слабкість Радянської армії? Навзаєм цього Московський патріархат підтримує сепаратистські настрої. Однак в ньому є проукраїнськи налаштовані єпископи; прийде час, і вони відкрито заявлять свою позицію. Сьогодні маємо більше 15 мільйонів віруючих Київського патріархату і біля 10 мільйонів - Московського. В тому, що ми колись утворимо єдину помісну церкву, я не сумніваюся. Якщо є своя держава, то буде й власна церква.

Андрій ГРІМ. Дніпропетровська область.