Поточний № 36 (1274)

16.09.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

«Пушкарівців поганих не буває»


17.11.2011

Отаке вагоме твердження довелося почути на правому березі Дніпра, між річками-сестрами Самотканню і Домотканню, тобто там, де знаходиться село Пушкарівка. Історичні корені його сягають вікових глибин. У першому томі «Історії запорозьких козаків» Дмитра Яворницького воно згадується, як поселення Орільської паланки. За переказами, його назва пішла від пушкарів Запорозької Січі, які облюбували цю місцину на схилі літ. За іншою версією, ще раніше, у ХVII ст., тут був зимівник полтавського полковника Мартина Пушкаря, звідки й назва.

Затоплений рай
Вислів захоплення земляками, наведений у заголовку, довелося почути з уст відомого на Придніпров‘ї хлібороба з багатьма відзнаками, в тому числі урядовими, директора пушкарівського СТОВ «Дніпро-Н» Анатолія Кукси. А передував їм душевний біль за безтямно втраченим земним раєм, яким була Пушкарівка до утворення Дніпродзержинського водосховища.

- Дві з половиною тисячі гектарів пішло під воду… - з сердечним жалем невідворотності давньої трагічної події, яка гірчить усе життя, промовив Анатолій Іванович. – Там жили люди, було кафе, магазин. Восени 1962-го бабуся повела мене, тоді десятилітнього, на старе родове дворище і сказала: «Дивись, ми отут жили». Пам‘ятаю ще церкву і великий камінь, все відтоді під водою. І що отримали навзаєм? Велетенську калюжу, зелене болото глибиною півтора-два метри…
Справді, сучасне українське добування мізеру електроенергії на дніпровських гідроелектростанціях з сотень тисяч гектарів затоплених заплавних і орних земель інакше, як економічним божевіллям, назвати, погодьтеся, важко. Певно ж, колись в Україні дійдуть руки, а щонайперше голови і до цього найбільшого українського скарбу-резерву.
Одна велика родина
З того лиховісного часу пушкарівці заново відбудували поруч зі старим нове село, полюбили ці нові землі на схилах Придніпровської височини. І сьогодні СТОВ «Дніпро-Н», яке орендує 2456 гектарів у 304 власників, показує тут відмінні результати. Завдяки тісній співпраці з науковцями компанії «Маїс» (Синельникове) воно отримало 65 ц/га кукурудзи. Соняшник дав по 24 ц/га, ранніх зернових, якби не дощі, було б більше цьогорічних «за тридцять». Є тут 100 корів, 450 свиней, 60 овець. І надалі господарство планує довести число корів до 300 і збільшити виробництво яловичини. Відомий директорський жарт «А кого ж вирощувати, коли на гербі Верхньодніпровського району – бичок?» насправді має тверде економічне підґрунтя. Кожен наступний крок в «Дніпрі-Н» ретельно прораховується, це «хліб» заступника директора з економіки Галини Сороки, головного агронома Василя Мельника, головного бухгалтера Ірини Кременчуцької і, безперечно, керівника.
- Усі сімдесят наших працівників – то одна велика родина в Пушкарівці, а пушкарівців поганих не буває, - з гордістю й усмішкою говорить Анатолій Іванович. – Тому і не втратили колектив при реформуванні колгоспу «Дніпро», лише вісім чоловік господарюють на полях самостійно. Кожен працівник знає – від його трудового внеску залежатиме спільний результат і власна зарплата. У колективі підтримуємо приязні товариські стосунки. Давно відійшли від колгоспного «від зорі до зорі», робочий тиждень переважно вміщуємо в конституційні 40 годин. На два «Кіровці» є три механізатори, на чотирьох «Т-150» працюють по двоє, на вісім «МТЗ-80» - тринадцять механізаторів, плюс слюсар, майстер-наладчик, токар. У посівну, жнива запроваджуємо двозмінку. Харчування безкоштовне, орендодавцям обробляємо присадибні ділянки.
Що турбує найбільше?
Зараз чимало говориться про магічні числа, їхній вплив на вчинки людини. 8 серпня 2008 року о першій годині ночі Анатолія Куксу розбудив дзвінок мобілки. Далі – його розповідь:
- «Горимо!» - почув єдине слово сторожа автопарку. Мобілка відключилася. Одягся на ходу, у машину – і в парк. По дорозі підняв ще двох-трьох чоловік. Горіли два комбайни, сторож Валентина Лікаренко ледь дихала з поламаними ребрами… Напали невідомі, побили і запалили комбайн. Гуртом з підоспілими працівниками тушили усім, чим могли. Раптом полум‘я шугнуло навсібіч – у кабіні вибухнув вогнегасник. Добре, що нікого серйозно не зачепило. Комбайн втратили, людина довго лікувалася. Кому заважала наша робота для села? Чому цей розбійницький напад досі залишається нерозслідуваним?
- А ще шокує ставлення до села, економічна політика щодо нього, - зізнається Анатолій Іванович.

– Ми вже сьогодні маємо знати, якою буде ціна наступного року, як використати залишки збіжжя. Чимало шкоди наробило несподіване урядове мито на експорт зернових. Сільське господарство за природою своєю не терпить раптових непродуманих кроків. Дивує і ставлення уряду до виплати дотацій за здану на м‘ясокомбінати худобу. Товариство ще в першому кварталі здало більше 450 свиней. Досі жодної дотаційної копійки не отримали. А вже треба думати про новий сезон, насіння, пальне, добрива, запчастини, зарплату, оренду плату, податки…
Дійсно, щоб українське село могло виживати, йому щонайперше потрібно… не заважати. І дотримуватись діючих постанов. Так не можна – один уряд дотує виробників м‘яса, а наступний виявляється неспроможним. Почасти та «мінімальна» копійка допомагає уникнути «драконівського» банківського кредиту абощо. Звісно ж, радити «брати лопату і копати землю» легше, ніж осягнути суть сільських проблем, серед яких – новітні знахабнілі від безкарності палії.
Тут чують кожного
Якби ж у найвищих владних коридорах дослухалися до голосу сільських трудівників, які десятиліттями «їдять пилюку»! Хоча б робили це так, як у Пушкарівці. Анатолій Кукса, попри 22-річний досвід головування, в своїй роботі враховує думки головного агронома Василя Мельника, завідуючої тваринницьким комплексом Віри П‘яник, завтоку Володимира Редька, комбайнерів і водіїв. І встигає на ходу перемовитися чи не з кожним працівником, уяснивши при цьому головне. Недарма жителі села уже вп‘яте обирають його депутатом Верхньодніпровської райради. Бо чужих проблем для нього не існує. Вони власні – і школи, і дитсадка, і сільської ради та жителів…

Свого часу саме завдяки ініціативі голови колгоспу «Дніпро» Анатолія Кукси вдалося відстояти Пушкарівку. 1976 р. вона була приєднана до сусіднього міста Верхньодніпровська. То депутати від села вирішували увесь час міські проблеми. Поки 1990-го Анатолій Іванович не висловив тверде «ні». Створили ініціативну групу, домоглися проведення референдуму. На ньому 98 відсотків жителів сказали: «Пушкарівці – бути!». Так село з багатющою історією і більш ніж трьома з половиною тисячами жителів повернулось на своє історичне місце на карті України.
На роботу – всією сім‘єю
Завдяки доброму мікроклімату і хорошим умовам у товаристві працюють і родинами. На випасі корів Василь Прокопенко нагадує скоріше… диригента. Бо ті слухаються його з півслова чи помаху руки.
- Виріс я в Одесі, а одружився в Пушкарівці. Вже 25 років живу тут, пасу корів, - розповів Василь Павлович. - Люблю тварин, вони для мене, мов діти… Телят тримаємо біля корів, з молоком вони краще набирають вагу. Випасаємо разом з бугаєм, коли він у череді, корови ніхто не вкраде. І дружина Тетяна у мене – доярка. Син Василь – тракторист, невістка Лєна – свинарка. А Льоня вчиться в ПТУ, влітку прийде на практику на трактор.
У таких родинах і прищеплюється любов до всього живого, до святої хліборобської праці. І в Анатолія Івановича з дружиною Любов‘ю Іванівною, яка тривалий час працювала в господарстві диспетчером, заввідділу кадрів, а нині на пенсії, два сини – Володимир і Юрій – пішли батьківськими стежками. Трудяться на землі, щоправда, окремо, мають власні сім‘ї.
Славні хліборобські династії Прокопенків, Куксів, Мельників, Кисляків живуть у Пушкарівці і натхненною працею звеличують Україну. Саме ними і тисячами схожих на них родин і сильна земля українська.
Мудрі по шкоді
А вже і над нею нависла більш ніж реальна загроза купівлі-продажу. На думку Анатолія Кукси, такий крок варто якнайретельніше продумати і готуватися до нього мінімум три-чотири роки. Адже за словами самих народних депутатів, у Верховній Раді нинішнього скликання реально працюють над законами чоловік сорок. Десята частина від складу… Це – в усіх комітетах і підкомітетах, над проектами усіх законів! То чи може якась частка цієї десятої частини всебічно продумати найважливіший для України закон? Вочевидь, що ні… Чому законопроект передбачає володіння землею лише фізичними особами, а товариствами – ні? Чи не стане майбутній продаж, або неминучий перерозподіл землі, непоправним ударом і по власниках, і по орендарях? Чи буде цим процесом опікуватися держава, чи все відбудеться за сценарієм приватизації заводів і фабрик? Невже нас нічому не навчила швидко зроблена ваучерна приватизація, пущена державою на самоплив?
Вихід був. І є
Такі думки дуже непокоять багатьох досвідчених аграріїв, які бачили «шмаленого вовка» у своєму житті. Сам Анатолій Іванович вважає, що найпростіше і найправильніше було б розділити орні колгоспні землі на всіх жителів України. Це приблизно гектар ріллі кожному, без права на продаж. Далі хто хоче і може – працює на ній, інші пожиттєво отримують орендну плату. А відійде людина, її земля передається щойно народженому. Тоді б перед сільською молоддю ніколи не стояла реальна примара безземелля. Бо землю сьогодні, окрім як від батьків і дідів, їм назвідкіля більше отримати.
Певно ж, ідея розподілу землі на всіх українців є найсправедливішою, враховуючи беззаконня часів колективізації. На жаль, у дев‘яностих роках перемогла не вона. Тепер народні слуги микитять, що ліпше мати в одних руках кілька тисяч гектарів ріллі, ніж п‘ятдесят, що є нормою в багатьох країнах. Про неминучі соціальні «перекоси» при цьому, а точніше, величезні загрози й гадки не мають. Чи удають, що все буде добре. А годилося б нашим достойникам бути мудрими зараз, а не по шкоді.


Свята з солоним присмаком
Щороку 23 жовтня у Пушкарівці людно – День визволення і День села. Обидва свята із присмаком солі. Восени 1943-го Червона Армія імітувала тут штурм Правобережжя. Тисячі чоловіків і хлопців Петриківського, Царичанського, Магдалинівського районів Дніпропетровщини та Зачепилівського Харківської області методично направлялись в атаку. Майже беззбройними, не обмундированими, ненавченими… Більше десяти тисяч полеглих у тій бійні поховано в братській могилі Пушкарівки. «Дніпро-Н» допомагає селу прийняти численних гостей, ветеранів і рідних тих, хто загинув скоріше від наказів радянського військового командування, ніж німців. Його працівники разом з іншими жителями Пушкарівки висловлюють пошану подвигу визволених і мобілізованих жителів Лівобережжя, правда про який і досі є маловідомою. І саме в ці жовтневі дні сорок дев‘ять років тому новостворене «наше море – наше горе» поглинуло більшість колишніх осель Пушкарівки…
Живуть товариство і село
Післязавтра «дніпряни» відзначатимуть своє професійне свято – День працівника сільського господарства. Будуть вітання, нагороди, спільна радість від усвідомлення, що всі тривоги і напружені будні хліборобського року вже позаду. Буде поздоровлення від Пушкарівського сільського голови Анатолія Карасьова, вдячного СТОВ «Дніпро-Н» за робочі місця для земляків і допомогу соціальній сфері села. За його словами, чисельність жителів Пушкарівки поступово зростає завдяки новонародженим малятам, і жодної пустки в селі немає.
Тож хай щастить вам у всьому, трударі відкритих придніпровських просторів із щирими серцями і золотими руками!

Григорій ДАВИДЕНКО. Фото Павла ЯКОВЕНКА. 
с. Пушкарівка, Верхньодніпровський район, Дніпропетровська область.

На знімках: Заступник директора Галина Сорока, головний бухгалтер Ірина Кременчуцька, заступник головного бухгалтера Тетяна Галушка.Головний агроном ТОВ «Дніпро-Н» Василь Мельник, директор Анатолій Кукса, один із кращих комбайнерів Дніпропетровської області Олександр Страшко. Працівниці току Наталя Луковська, Марія Щербак, водій Геннадій Караван, механізатор Сергій Зозуля. «Корови для мене, мов діти…» - каже пастух 
Василь Прокопенко.