Різна доля у нас, у сільських хат, буває. Іноді і до ста років можемо достояти, якщо умови буття сприятливі. А інколи і року не мине, як зникнеш, ніби й не було тебе. Але це тільки в тому випадку, коли лихо яке станеться, наприклад, блискавка вдарить чи через необачних господарів раптом пожежа спалахне. І найстрашніше - війна, тоді взагалі неможливо нічого передбачити.

Хочу одразу сказати - сьогодні я сільська пустка, життя моє невеселе і йде потихеньку до скону. Та не завжди так було.
Побудували мене одразу після війни. Пам’ятаю той день, коли я наповнилася голосами, які дзвеніли і розсипалися веселим сміхом, сповненим оптимізму, віри в добре майбутнє. Галасливі, доброзичливі люди бажали довгого віку мені і моїм господарям:
- Щоб дім стояв, як дзвін, а ви в ньому - щасливі й багаті були!
Віддаю належне господарям, вони таки добре доглядали за мною: мазали, фарбували, прикрашали на свята. Діточки у них підростали гарні, їх також привчали дбати про мене, наводити лад: коли підмести, прибрати, вікна помити чи підлогу. Гріх мені на них було ображатися, та й годі!
Намагався не раз буревій дах на мені зірвати - не вдалося, град хотів шибки побити, та якось минулося. А взимку, взимку! Засипало мене снігом, бували роки, коли дітвора на санчатах спускалася із самого даху. Сміх, гам, катання на лижах, а зліплена снігова баба у дворі, здавалося, ще мить - і приєднається до веселої дитячої юрби. Дбайливі господарі відкидали сніг, в хаті добре топили, щоб було тепло і затишно.
А скільки всього відсвяткували: входини, хрестини, іменини... безліч. Особливо добре відзначали Новий рік, Трійцю, Великдень, Різдво та й інші теж. Як весело та гамірно ставало!
Хто б міг тоді подумати, що колись все це скінчиться, і я стану нікому не потрібною. Пустка... Яке страшне слово, наповнене безвихіддю, відчаєм, вічним холодом, острахом та ще чимось примарним, відлюдькуватим.
Коли мене будували, господарі казали, щоб на віки, щоб нам і нашим дітям та й онукам вистачило жити. А вийшло що? Тільки діти підросли, поїхали до міста навчатися. Спочатку частенько приїздили і онуків привозили, але залишатися і жити чомусь ніхто з них не хотів. Спочатку говорили: «На селі немає зручностей, комфорту, дозвілля не таке цікаве, як у місті. Потім - а які тут перспективи? Роботи немає, усе розвалюють, нічого не будують». Щось лихе стало діятись. Чому перестали будуватись, після війни зводили хати, а у нібито мирний час припинили? Згодом зовсім нові незрозумілі слова зазвучали: бартер, рекет, долар, біржа, олігарх… Від них віяло чимось прийдешнім і загрозливим.
Іноді я все ще наповнювалась гамором на свята, на канікули. Але розмови і господарів, і гостей ставали все більш тривожними, наповненими смутку і непевності у дні завтрашньому. Мене вже так добре не доглядали, як колись: дах потребував ремонту, давно не фарбовані віконниці жалібно скрипіли в негоду, вхідні двері покосилися, а паркан майже повністю розвалився. І нікому до нас не було діла. Старенькі господарі вже не мали ані коштів, ані сил для проведення такого необхідного мені ремонту, а молодим стало геть все в селі непотрібним. Хотілося їм сказати:
- Повертайтеся, живіть, я ще зможу захистити вас од холоду, вітру, дощу, снігу, тільки догляньте мене вчасно! Віку свого я ще не вистояла!
По вулиці життя теж ставало все тихішим: поменшало дітвори, що вранці веселими зграйками бігла до школи, не стало корів у череді. Раніше ж корівка, а бувало і не одна, майже в кожному дворі була. Куди всі поділися? І зовсім зле мені стало, коли один за одним померли мої господарі. Їхні діти приїхали, міркували, радилися. І вирішили... мене продати. На якийсь час ніби і надія з’явилася, можливо, нові господарі житимуть, дбатимуть про мене, і все буде гаразд? І знову завітають, як і колись, веселі колядники і щедрівники? Проте час минав, я почала заростати молодою акацією і бур’янами, а таких, що цікавилися мною, ставало все менше. І, як вирок, одного разу на вулиці біля двору кимось із перехожих було кинуто:
- Безперспективне село, хто тут що купить тепер?
Ось і подумайте: не блискавка, не пожежа, не війна, а що ж це за бенеря така сталася, що я стала нікому не потрібною і ніби заживо похованою? І назву маю таку - одне слово, пустка...

Наталя ШИРОКА.