Під час навчання у восьмирічній школі № 3 одночасно опановував гру на баяні упродовж 1972-1976 років у Підгородненській дитячій музичній школі.

Та школа знаходилася якраз за нинішнім ЦНАПом, у приміщенні, схожому на довгий сарай. Стан тієї будівлі був наскільки занедбаний, що взимку і навесні на коридорах і в навчальних класах прибиральниці розставляли великі алюмінієві миски та вагани, куди зі стелі капотіла вода. 

Окрім спеціальності «Баян», ми відвідували ще кілька предметів разом із учнями, які навчалися на спеціальності «Фортепіано». Отож вивчали «Сольфеджіо», «Музичну літературу». Предмет «Загальне фортепіано» у нас було до того часу, поки у  нас не з’явився Анатолій Іванович Благодарний. Мої ровесники, напевно, пам’ятають його як соліста ВІА, який віртуозно грав на танцях у колишньому районному Будинку культури, який тоді розташовувався на території нинішньої церкви, навпроти бібліотеки. Так ось, з приходом Анатолія Благодарного у нас з’явився новий предмет для «народників» – так називали тих, хто навчався грі на баяні та акордеоні. У школу завезли домбри. Нас поставили до відома, що відтепер ми будемо навчатися грі на цьому інструменті у складі оркестру народних інструментів. Того ж дня кожен отримав свою домбру – мені дісталася трохи більша, ніж інші, яка звалася альтом і для якої були написані партії другого плану. Відтак роботи у мене додалося – крім розучування нудних одноманітних вправ та акордів на баяні, гам та етюдів, тепер були ще й партії на домбрі. Тут треба було навчитися ще й тонкощам гри з  пластиковим медіатором. За кілька місяців у нас було вже кілька оркестрових партій, серед них чомусь запам’яталася російська «Калінка-малінка». Саме цей музичний твір наш оркестр виконував на районному фестивалі-огляді у селищі Кіровському (тепер – Степове). За що мені вручили тоді диплом.

Але наша оркестрова історія закінчилася через рік. Причину нам не пояснили – сказали лише, щоб всі учні негайно принесли домбри і здали їх під розписку. Анатолія Івановича Благодарного ми вже більше не бачили у школі.

Але життя продовжувалося. Із занять хору залишилася фотографія, де разом зі мною співає мій друг Олександр Козінченко, який у юному віці трагічно загинув на селищі Ювілейному (тепер – Слобожанське). Тут же співає і посміхається Ірина Потягайло, нинішня завідувачка терапевтичного відділення Слобожанської центральної лікарні. Трохи суворіша, з кучерявим чорним волоссям стоїть на фото Світлана Ікол (Колесникова). Пізніше вона – єдина дівчина на курсі фізико-технічного факультету закінчить університет і працюватиме у газеті «Добрий день», потім у «Сільських новинах», «Селянській правді» ,«Зорі», аж доки після революції Гідності у 2014 році втече з України разом зі своїм «патроном» Олегом Царьовим і поселиться десь у Воронежі. А ось стоїть Анатолій. У нього теж непроста доля. Після строкової служби в Угорщині залишився там прапорщиком. Під час чергування  випадково повернувся додому і застав там дружину не саму. Вистрілив. Отримав 12 років тюрми. Відсидів. На початку 90-х років випадково зустрів його в автобусі – він їхав на роботу до радгоспу «Нижньодніпровський». Про все тоді мені  й розповів. Як склалася його доля мені невідомо.

А тепер від такого ліричного відступу – до репертуару нашого хору. Не знаю, хто його підбирав, але ми не співали жодної української пісні! Натомість була російська «Ангара», написана на музику Вано Мураделі і слова Едмунда Іодковського. Можливо, цим опікувалася наша викладачка Міла Юхимівна? Але щоразу ми затягували: 

«Расцвєтай, Сібірь

Ночь сібірская,

Собралісь друзья у костра...

Ти навекі нам

Стала блізкою

Вєлічавая Ангара».

Далі йшли пісні народів СРСР – грузинська народна «Мчіт Арагві вдаль» двома мовами – російською і грузинською, латиська народна пісня «Вєй, вєтєрок» теж двома мовами – російською і латиською. А де ж наші рідні пісні – «Два кольори», «Рідна мати», «Черемшина», які в дитинстві постійно слухав на платівках у свого дідуся Якова Григоровича? Тепер вже переконаний, що у музичній школі було цілеспрямоване ідейне антиукраїнське виховання.

Доводилося постійно бігати то в загальноосвітню, то в музичну школу. А так інколи хотілося разом зі своїми однокласниками пограти в хокей чи футбол. Був такий період, коли після другого класу «музикалки» хотів полишити це заняття. Та коли про це дізналися директор школи Леонід Мойсейович та мій викладач Віктор Миколайович, відразу отримав від них попередження: «Не можна кидати музику. Не послухаєшся нас – відправимо в інтернат – там буде нелегко». Ось такі непедагогічні ультиматуми поставили мені досвідчені педагоги. Хоча тепер теж розумію, що ті погрози були надумані. Вдома батько, Петро Якович, теж не підтримав мого бажання, сказавши лише: «Вчися далі. У житті знадобиться».

І дійсно, вміння грати на баяні допомогло мені і під час служби в армії, і під час навчання в університеті. Хоча в останні роки – не до музики. На баяні вже не грав давно, після того, як не стало моєї мами Віри. Напевно, вже після нашої Перемоги  захочеться взяти до рук баян і щосили заспівати «Зеленеє жито, зелене»...

Дніпропетровська область.