Поточний № 4 (1431)

15.06.2024

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Роботяща, сильна і мудра моя матінка


24.02.2023

15 лютого – Стрітення. У повітрі вже провесінь.
Щороку цього дня згадую свою маму. 15 лютого 2019-го у віці 83 років покинула цей світ моя матінка Зоя Федорівна Марчук (у дівоцтві – Салівончик).
Нелегким було її життя. Дитям пережила усі жахи війни, смерті найближчих їй людей. Виросла сиротою, без батька, якого вбили в наших лісах свої ж перевертні... 
Вітчим ніколи не мав до чужих дітей ані любові, ні бодай співчуття... Лиш гаруй, вергай снопи, бери в руки і серп, і косу, і сокиру… Була з трьох дівчат найстаршою. А вона дуже хотіла вчитися. Поїхала до Ківерців, щоб  стати  бібліотекарем. «Як бачила полиці з книгами, руки від хвилювання тряслися. Мріяла про те, як опинюся і працюватиму в бібліотеці – храмі книги», – розповідала мені. Навіть повоєнна бідність не стала їй на заваді. Поїхала учитися в одному лиш платтячку та зміною білизни у дерев’яному сундучку... 
Пропрацювала бібліотекарем у селі Тростянець Костопільського району все життя. Хоч через кільканадцять років у професії розчарувалася. Бібліотекар в СРСР – то головний рупор радянської ідеології, агітаційного фронту. Навіть мені, її дочці-школярці, довелося не раз «грішити» разом з мамою: дописувати у читацькі формуляри книговидачу – томи Маркса, Енгельса, Леніна, матеріали партз’їздів та ін. Тоді це жорстко перевірялося. Ще гасла різні писали плакатним пером типу «Ленин живее всех живых». Оця вся брехня мамі дуже не подобалася... Як і залучення її до перепису всякої живності у селян, до боротьби з релігією і т. п. 
Пішла на пенсію раніше часу. Спонукав малий Богданчик. Я навчалася на стаціонарі у Львівському університеті. Мама не хотіла, аби я пішла на заочне. Адже я й так вже втратила рік через переведення з Дніпропетровського університету до Львівського. Тож моя дитина стала і її дитиною. Любила його дуже і завжди казала: «Богдан мені не як онук, а як син». І він вважав її другою мамою. Нерідко вона була в нього на першому місці. «Ти не вмієш готувати так, як баба!» – констатував не раз. Мені було трохи прикро. Але я з тим погоджувалась. Без образ. Бо такі традиційні млинці на опарі як у неї в місті не зробиш. Як би не старалася. Для цього треба піч і живий вогонь. Та хіба тільки млинці! Мама готувала усяку всячину на весіллях. Її брали на таку роль, і вона справлялась на відмінно.
Дотягтися до рівня своєї матері в будь-чому, що стосувалося домашнього господарства, я так і не змогла. Вона завжди була кращою і першою. Що б не робила, за нею важко було встигати.  
Роботящою, сильною, красивою і мудрою жінкою була моя матінка. 
Вона і досі жива. Живе в моїй пам’яті. І в мені. Часто ловлю себе на думці, що роблю все, як мама.
Думаю, що якби не в такий тяжкий час вона жила, могла б вона сягнути висот у журналістиці (живучи в селі, вона завжди знала всі новини, мислила як політик. Знала на ім’я усіх міністрів і бачила, хто є хто, і мала на все власну позицію). Могла б працювати і у сфері управління. Адже після сільського учителя була чи не єдиною грамотною людиною на селі. Треба кудись скласти листа – Зоя Федорівна. Треба виступити на зборах чи поїхати в район, область, аби чогось для села  добитися, щось організувати – теж Зоя Федорівна. Вона мала стержень. Останнє слово завжди було за нею. 
Вислухає всіх і скаже: «А буде так…» Або й не вислухає. Накаже. І так має бути. Бо так правильно. 
Мала сміливість сказати у вічі правду. Будь-кому. Навіть коли та правда була неприємною, жорсткою. Уміла вишпетити. Уміла сказати «ні».  
Вона прочитала усі мої книжки, які були написані за її життя. За місяць до смерті зажадала, аби я принесла їй у лікарню для прочитання все, що маю. Навіть неопубліковане. І дала оцінку. Високу. Про скульпторку Бриж лиш сказала, що не все там розуміє, бо то мистецька книжка. 
Оцінена нею була кожна моя стаття в газеті. Всі видання, де лиш я працювала, вона просила їй передплатити і перечитувала все, що де йшло за моїм підписом. Тож моя планка мусила бути високою. Бо так, як вишпетить мама, не вийде в жодного редактора. 
Згадується лиш позитивне, гарне і світле. Світла пам’ять тобі, рідна! Господь забирає кожного в його час.
Я рада, що моя мама не дожила до цієї страшної війни (в 2014-му ми довго приховували від неї, що Богдан пішов добровольцем) і не пережила того, що пережила я, втративши єдину дитину. Десь там, в іншому вимірі, вони, напевне, вже зустрілися…
Людмила МАРЧУК.
м. Рівне.