Поточний № 8 (1435)

07.11.2024

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Родная речь рідної мови


21.02.2013

Мова українська та язык русский виросли зі спільного кореня, ймення якому Київська Русь, та пройшли свої шляхи тернисті. І в «мові», і в «языке» свої тонкощі - що літературні, що усні. Дуже багато слів схожих за значенням, семантикою, етимологією. Але є нюанси, які можуть упіймати на слух тільки ті, хто жив, живе в Україні та Росії - там чи тут. На цих нюансах розігруються часом дуже комічні ситуації.

ЮРІЙ та Ірина для мене були втіленням непорозуміння буремних дико-ринкових дев’яностих. Така пара могла скластися тільки в ті часи. Хоча Бог його знає: у різні віки, століття, роки пов’язували своє життя докупи різні люди – старий з молодою, бідний з багатою і навпаки. Прикладів із нашої невмирущої класики більш ніж досить.
Він – високий, ставний, майже блондин, ледь не блакитноокий, якби не червоні прожилки в очах від недосипання та часом надмірного вживання міцних напоїв. Ніс мав скривлений уліво і трохи горбатий, дещо покалічений від неприємного удару после однієї “стрєлочкі”, як він казав, себто бізнес-розбірок.
- У тебя прямо-таки благородный орлиный профиль Леонида Ярмольника, - сказав якось я йому.
Вона – невисока, пишнотіла, з темно-коричневими очима та воронячими довгими косами, мов у циганки.
Він – випускник Тюменського вищого військового училища, після розвалу великої армії великого Радянського Союзу подався в бізнес. Добре не вийшло. Навпаки – наробив у цій невдячній справі боргів і мусив зробити ноги у сусідню, нашу тепер Україну, де забезпечено жив двоюрідний дядько.
Вона – кров з молоком. Ірина не знала нестатків, єдине, чим Бог її обділив, так це жіночою вродою. Над усе вона хотіла чоловіка для душі і тіла та маленьку дитинку – крихітного жіночого щастя.
Так воно і сталося. Юрій, хоч і не був принцом на коні, але все ж підходив під категорію Ірининих чоловіків і навіть більше - її серце заспокоїлося на його широких та волосатих грудях.
Я із замилуванням дивився на цю несподівану та дивну пару. А чому б і ні?.. Не знаю, чи любив Юрій Ірину – нестямно, так, як закоханий чоловік може любити єдину та неповторну для нього жінку, але коли дивився на свою чорнявку та в її довірливі очі, то сам щиро посміхався.
Колись я не витримав і спитав:
- Ты Иру, надеюсь, не обидешь?
- Коля, нет. Ириша хорошая. Хохлушка моя сердечная.
- Притворяешься?.. Нахватался в кино красивых слов…
- Нет. Я понял, что любить надо того, кто тебя искренне любит.
Дуже важко було сягнути в тонкощі їхніх стосунків. Я й не намагався. Хотілося, щоб лад був у їхніх душах. Вони, незважаючи на свою відмінність, ладили, горнулися одне до одного, хоч і були так зовнішньо несхожими. Але особливі баталії розгорталися у них на фронті мовному.
- У вас, на Украйне вашей такая спека, - казав, смакуючи, Юрій. Звісно ж - служив на Півночі.
Йому дуже важко вдавалися фонетичні особливості не рідної з дитинства мови. А найбільше полюбилися чомусь оте «спека». Іноді він відверто потішався з української мови. Незлобиво, щоправда.
- В России как красиво говорят – хлебушек. А у вас?
- А у нас - хлібчик, хлібець.
- Ага, хлибец-холодец, - і Юра самовдоволено тішився зі своєї дотепності чи пак остроумия по-російськи.
- Вивчай нашу мову, - порадив я йому. – Більше знатимеш, більше тебе поважатимуть.
- Согласен…
А мені пригадалася школа. У сьомому класі у нас з’явився новачок – у село приїхала родина з Росії. Хлопця звали незвично для краю нашого – Клим. Сам він був довгий та худий, мов очеретина. Та й ще завеликий коричневий піджак на ньому просто висів, закриваючи руки.
- Ну й опудало, - сказав мені сусід по парті Вітя.
- Та чого ти? Може, хороший хлопець, - відказав я.
- Подивимося…
Учителька української мови дала Климові завдання вивчити напам'ять уривок із Шевченкового «Мені тринадцятий минало…» Наступний урок почавсь із Клима. Він, ледь згорбившись, несміливо вийшов до парти і почав:
- Мєнє трінадцятий мінало, я пас ягнята за сєлом…
Клас дружно зачмихав, а Вітько покотився від реготу по парті.
Клим сердито глянув і рвучко спрямував зі своїх довгих рукавів на мого сусіда дві смачні дулі. Вітько аж оторопів. Але шепнув мені:
- Наш хлопець.
- От бачиш, - сказав я йому.
Трапилася оказія і з нашим бравим російським офіцером Юрою.
Однієї суботи наприкінці літа Ірина вирішила познайомити свою бабусю Меланію, котра жила у передмісті, зі своїм нареченим.
- Бабцю Мілю, ось мій Юрій, - щасливо мовила Ірина за хвірткою дому. Вона й усе в село звали бабусю Мілею, бо, хоч і була від роду Меланія, Меля якось не гречно звучало.
- Ой, гарний же, гарний, - бабуся дивилася на гостя знизу вгору, бо своєю головою у барвистій «празниковій» хустці ледь дотягувалася до його грудей.
- Сідайте, любенькі, поїсте смачненьке, - припросила бабуся до столу з наїдками, що стояв у тіні під розлогим горіхом. - Ось салатик із помідорів і огірочків, ондечки беріть варенички – з печінкою, капустою, вишнями, сметанка домашня свіженька. А оце горілочка. З коренем калгану – мужчини від нього стають ще сильнішими…
У словах та й горілочці був свій підтекст. Бабуся Міля чомусь думала, що цей обід піде на велику користь молодим, і вона через осінь, зиму та весну зможе побачити довгожданого правнука чи правнучку.
- Вот кухня украинская сельская – просто чудо! Спасибо вам, бабушка, – приязно мовив Юрій.
- Воно як виросло вдома, то дуже добре, - радо сказала бабуся Міля. – Накладайте в тарілочки та випивайте калганової, – і сама пригубила з маленької чарочки.
За хвильку щоки бабусі аж трохи почервоніли.
- Не знаю, що там у тій Тюмені, Юро, а у нас все на землі росте, як рук докласти, - повела бабця. – Хто не лінується, той має хліб і до хліба. Ой їжте, їжте вареники, бо я щось собі мелю та мелю. А я піду пораться.
Ураз Юрій аж здригнувся. Вигляд він мав такий, що ось-ось вдавиться вареником, а очі наче збігаются на кінчику його скривленого носа. Він глянув на Ірину і майже прошепотів:
- Куда-куда? Пороться… - і після вагань нерішуче, тихенько спитав: - К деду что ли она пошла какому-то?..
Ірина, уже веселенька після домашньої, не надала значення здивуванню судженого:
- Та пішла поратися у сарай.
Юрій ще більше спантеличився:
- А там что - сеновал?..
- Юра, какой сеновал - там свиньи.
- Как же это… возле свиней и… с кем?! Ну у тебя и бабка..
- Что - с кем? - Ірина почала вже розуміти, в чому справа. – Боже ж мій, ти що подумав? У нас кажуть «поратися», коли йдуть годувати свиней, курей, корову. – Ірина смачно зареготала.
- А-а… - відлягло у Юрія.
Звідки було знати не філологу, дипломованому війському офіцеру, що слово « пораться» є і в російські мові, щоправда, це більше говірка південна, а за словниками Ушакова та Ожегова означає «убираться, управляться по хозяйству», як, власне, і в мові українській. Юрій усе розумів тільки у вульгарному значенні і не спіймав на слух відмінність: пораться - не пороться, останнє слово, до речі, теж цілком пристойне, означає за тлумачним словником “рватися по шву”.
Коли молода пара розповіла про цю «словесну» пригоду, я довго сміявся. А потім спитав:
- Ну, що поїдете до бабусі наступного разу допомагати пораться?
На що Юрій весело відповів:
- Бабка Миля – ого-го-го! Сама всё может. А мы с Иришей будім кахатися? Правда, Ир?
- Будемо…- і вона засіяла від щастя.
Ось така вам родная речь рідної мови!..

Микола ШАРИЙ.