«Та ну, нічого незвичайного я не зробив, – знітився 53-річний Павло Струк. – Бачив, що нашим захисникам потрібна допомога, от і старався. Початок вторгнення застав мене на роботі, у Ніжині. Автобуси вже не ходили, мопедом їхати було холодно, машиною в село мене відвезла племінниця. Тоді я не думав, що так далеко рашисти зайдуть. Наступного дня селом їхала ворожа техніка: БТРи, БМП, танки, «Гради», «Урали», «КамАЗи». Я ту техніку порахував. На слух визначив, що одна БМПшка (бойова машина піхоти) почала глухнути. Увечері пішов за село, подивитися. Стоїть покинута. Я її не відкривав, раптом замінована. Дзвоню свату, він у мене військовий, у Ніжині. Кажу, так і так, треба забрати…»

Як розповів Павло, 2 березня з Бахмача на Крути польовими дорогами, в обхід села, йшли росіяни. Колона була величезною: десь 800 танків та іншої техніки. «Якраз наші зірвали міст біля Валентійового. Думаю, піду, не вся ж їхня техніка встигла проскочити, щось мало лишитися… У мене є бінокль. Дивлюся, кацапів не видно. І якась техніка стоїть… Виявилося, справді танк, Т-72, правда, зовні трішки обгорілий. Десь нарвався, обстріляли. Танкістів немає. Зате весь боєкомплект на місці і справні акумулятори. Я за телефон, дзвоню свату: «Тут техніка є! Давай, приїжджай!» А сам, аби хтось не поцупив знахідку, стеріг… За кілометр від того місця, у Дорогинці, рашисти «літали», як божевільні.  Я за бінокль  і в лісосмугу. Заходжу, ледь на дупу не сів від несподіванки. Стоїть така техніка, що я зроду не бачив, навіть по телевізору, – броньовик, величиною з вантажівку «КрАЗ». Серце швидко забилося. Кабіна прострелена бронебійним, у ній трохи крові. Але техніка на ходу. На спідометрі лише три тисячі кілометрів, панель управління ще в целофані. Я бігом назад, кричу: «Хлопці, кидайте того танка, тут щось краще є!» 

З’ясувалося, то бронеавтомобіль «Тайфун». Ми завели його і поїхали в Ніжин, у частину. А потім повернулися за танком, він теж виявився повністю справним», – пригадує Струк.

Утім, ніякої нагороди ні сам Павло Струк, ні його сват не отримали. «Він служить і далі за контрактом, уже й на передку побував. Чесно, я ні про які нагороди і не думав, коли шукав ту техніку. І ніколи й не розповів би на загал про це. Зголосився тому, що за свата обидно. Ми стільки з ним намоталися, аби все доправити нашим. Снаряди літають, а ми своє діло робимо», – розповів чоловік.

Ось такі у нас люди!