Давно знято рожеві окуляри при погляді на сучасну Росію - переважна більшість українців сприймає її як державу-агресора, для якої терор споконвіку є не лише внутрішнім змістом життя, а і… предметом експорту. У Дніпропетровщині вже ніхто не чіпляє російського триколора в авто. Натомість на багатьох мостах, опорах, будинках і в автомобілях – наші національні кольори, дієва єдність перед несамовитим фашистським викликом, кинутим озвірілим «штандантенфюрером», новим-старим імперським вождем очманілої від тотальної брехні імперії.

Між тим, коли уважно вивчити справжню історію її виникнення, то дивуватися з цього приводу нічому. Суцільна брехня супроводжує наших сусідів «з пелюшок». У своїй книзі в трьох томах «Країна Моксель, або Московія» Володимир Білінський ґрунтовними доказами вщент розбиває тезу про те, буцімто Київська Русь є «колискою трьох братніх народів». Він переконливо доводить, що походження російської нації не пов’язане зі слов’янською, це – угро-фінські та тюркські народи:

«У кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської епохи стоїть колиска Росії. Змінивши імена і дати, побачимо, що політика Івана III і політика сучасної московської імперії є не просто схожими, а тотожними… Політика Росії незмінна. Російські методи і тактика змінювалися і змінюватимуться, але провідна зірка російської політики – підкорити світ і правити в ньому – є й буде незмінною. Московський панславізм – це лише одна з форм московського загарбництва».

Тому нема ніякого дива і в тому, що давнє ймення «імперії зла», яке справедливо дісталося Радянському Союзу за постійні бряжчання зброєю ледь не на всіх континентах світу, успадкувала собі Росія Путіна.

Мабуть, немає тої людини в Україні, яка б не думала про середньовічну дику озброєну орду, що впродовж кількох місяців періодично накочується на нас зі сходу. Більшість підсвідомо знаходить оту єдину стежину, яка допомагає не лише відстояти себе і власну країну, а і відвести загрозу рабства від майбутніх поколінь українців. Ось думки Світлани Любимої з Дніпропетровська:

«Живемо і працюємо з чоловіком у місті, а рідних маємо в Нікополі та Могилеві Царичанського району. Коли заходжу в магазини Могилева, враження таке, наче тут самі куркулі живуть… Бо продукти в селі майже в півтора рази дорожчі за міські. Отакий парадокс. Коли їду, обов’язково скупляюся в місті. Але тепер часто не поїдеш, бо підвищення «бабахнули» і по вартості проїзду. А до цього пальне, газ та світло «стрибнули» догори. І всі зрозуміли, що це не якісь там сепаратисти, а насправді Росія веде війну проти України. Цинічну, жорстоку і підступну. Тож якщо всі подорожчання йдуть на спротив агресорам, то ми згодні. А коли комусь до кишені – це погано. Такого просто не повинно бути у цей час важкого випробування! Українці всі мають стати милосерднішими один до одного, тоді ми швидше переможемо оцю колорадську орду, що не знайде собі іншого заняття і суне на нас зі Сходу.

Аморально у такий нелегкий час щось «вичавлювати» зі звичайних людей понад міру в харчовій, енергетичній чи інших сферах. Чи використовувати періодичний ріст курсу долара у власних або корпоративних інтересах. Певно ж, тут потрібен більш дієвий контроль держави».

Нелегка воєнна пора змушує багатьох із нас під дією нових обставин буття переосмислити події недавнього минулого. Ось цікаві роздуми ветерана праці Миколи Кармазина з Криничанського району:

«Час все кардинально змінює, в тому числі і власні погляди. Скільки років ми вірили, що в 1917-му році була «соціалістична революція», яка принесла «щастя» трудящим! Дійсність виявилася набагато прозаїчнішою, особливо для українців. Марно вони тоді проливали кров і сподівались на незалежність. На Київ було послано бандитські війська Муравйова з Росії, яка жодним чином не хотіла випустити з під своєї «високої руки» вільнолюбний український народ. Як нас тоді «визволили» і чим все скінчилося - ми добре знаємо. Щось подібне відбувається і з так званими «ЛНР» і «ДНР», жителям якої іншими, а за суттю своєю тими ж кремлівськими верховодами знову було обіцяне те саме «щастя» і «благоденствіє», але у разі, коли у них буде власна «республіка». Прикро, що багаторазово апробований ще більшовиками принцип підступної сівби ворожнечі в суспільстві знову запущений. Облудний спектакль діє, і чимало хто на нього повівся. Тепер мусять грати ролі, на які ніколи не сподівалися. Невже ми мало вірили усіляким чужим красивим обгорткам, які принесли лише, як і тепер, кров, піт і смерть? Шкода, що прозріння приходить надто пізно.

Справді, коли бачиш, як методично нищать терористи в Донбасі мости, промислову інфраструктуру, житлові будинки разом із їхніми мешканцями, мимоволі спадає на думку, що їм потрібен не місцевий люд, а лише земля під ним. Вони не зупиняються ні перед чим – ні перед цинічним розстрілом наших оточених воїнів під Іловайськом, яким підступно пообіцяли «коридор», ні перед вбивством власних військовополонених, яких українці вели тим «коридором ганьби» російських загарбників. Вельми показовою є одностайна рішучість жителів Маріуполя, яким раніше довелося скуштувати лихого від окупантів, збройною рукою відбитися від непроханих «визволителів». Така одностайність має бути по всій Україні, тоді нас не вдасться повернути в новітнє мутноазійське рабство.

Цікавий в цьому плані захід відбувся 26 вересня в Царичанському районному Будинку культури. Тут на засідання клубу ветеранів «Надія» з нагоди Дня людей поважного віку були запрошені воїни АТО, які перебували у короткостроковій відпустці – Роман Торяник та Анатолій Левурдяк з Царичанки і Олег Рудь з Бабайківки, поети і митці Кобеляцького району, члени громадських організацій «Літератор» та «Гончареві криниці». Були висловлені непрості роздуми, прочитано чимало нових поетичних творів, на які надихнула війна. Лунали щирі побажання воїнам повернутися живими і здоровими, була зібрана грошова допомога. Методист РБК Олена Сульжик доклала чимало зусиль для організації співзвучного часові важливого громадянського заходу, який єднає людей для відсічі ворогу.

Саме це нам сьогодні необхідне як ніколи. До речі, про пряму військову загрозу Україні з боку Росії ще кілька років тому не просто говорив – кричав у своїй книзі «Східна стратегія» письменник Валентин Бадрак. Ось що сказав він нещодавно на Українському радіо:

«Чи потрібна нам стіна на кордоні з Росією? Така стіна необхідна перш за все у свідомості - проти несприйняття російського способу стосунків з нами.

Влада мусить бути «першим номером» у цей воєнний час. А всім громадянам необхідно робити більш свідомий вибір, в тому числі на позачергових парламентських виборах 26 жовтня. Депутати-зрадники з партії регіонів та КПУ, які поїхали кланятися хану в Москву в той час, коли наші хлопці гинули під Іловайськом, вчинили кримінальний злочин, за який повинні бути покарані. І не лише позбавленням мандата та права обиратися народним депутатом надалі».

Відомий військовий експерт Валентин Бадрак, колишній офіцер-десантник, сьогодні стовідсотково підтверджує слова Миколи Міхновського, сказані майже сто років тому в часи Української Народної Республіки: «З москалями найкраще розмовляти мовою гармат». Нам усім треба почути їх і сприйняти до дії, як єдиний дороговказ у ці нелегкі часи, які минуть тим швидше, чим дружнішими ми будемо.

Григорій УКРАЇНЕЦЬ.