Поточний № 36 (1274)

18.09.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Розлучена війною…


16.08.2012

Війна… Скількох обездолила, стільком людям зламала життя, а то й зовсім його забрала! Ця історія про одну з таких зламаних доль.

ДО ВІЙНИ Іван та Ольга дружно жили в місті, мріяли, будували плани на майбутнє. Це була звичайна сім’я, в якій панували злагода, взаєморозуміння, добрі стосунки. Ніщо, здавалося б, не в змозі її зруйнувати. Обоє мали гарну від природи вроду: ставні, стрункі, високі на зріст, з виразними гарними рисами обличчя. Мали неабияке відчуття гумору, їхні стосунки іноді у сторонніх викликали мимоволі захват та замилування.
І ось війна.
Івана мобілізують на фронт, Ольга повертається до Могилева Царичанського району, звідки вона родом. Спочатку отримувала від нього листи, потім настає окупація і тиша на довгих три роки. Де він, що з ним, Ольга не знає. Чекає, як і всі. Та й які можуть бути листи, навколо німці, згадувати навіть про те, що чоловік в Радянській армії, не можна. Окупанти ганяли всіх на роботу, особливо їм сподобалась колгоспна система. Всі разом працюють, а результати їхньої роботи можна легко, без зайвих вагань привласнити. Хто не виходить на роботу – приїздить ненависний німецький комендант Греба, може нещадно побити. Партизани у селі в перші ж дні окупації були виявлені і страчені. Постійні облави, обшуки, свавілля поліцаїв, жорстокість німців.
Приходить нарешті осінь 1943 року. Село звільняють від окупантів. Починають знову приходити листи рідним з фронту. Кожен з напругою, сподіваннями, острахом вдивляється в лице листоноші: чи є лист, що в ньому, не дай бог «похоронка». Чекає і Ольга. Листи не приходять, але й «похоронки» немає. Це для неї означало одне – живий, треба чекати. Так проходять в надіях, сподіваннях дні, тижні, місяці. То в одній хаті, то в іншій голосять, кричать, плачуть. Хтось втратив сина, чоловіка, брата, батька, дядька. Ольга співчуває, розраджує як може, допомагає. Німці, коли відступали, спалили село майже дощенту. Люди жили в землянках, напівземлянках. Голод, руйнування, всі чекали, коли ж нарешті ця проклята війна закінчиться.
Отримала страшну звістку і сестра Ольги Марія, яка жила поряд з малими дітьми. «Пропав безвісти» її чоловік, написано було в повідомленні. Ніби чорна хмара заступила в сім’ю. Ольга підтримувала сестру як могла, а сама чекала, чекала, чекала…
Весна 1945року. Радість охопила всіх: оголошена перемога! Війна скінчилася. Нарешті Іван повернеться, сподівалася Ольга. Та проходив час, а звістки від нього не було. В місто Ольга жити не поспішала їхати, ось він повернеться, і тоді. Надію в серці підігрівало те, що іноді в інших сім’ях чоловіки поверталися і через рік, і через два після закінчення війни. Причини були різні: хто отримав поранення та в госпіталі лікувався, хто в іншій країні чомусь затримався тощо. Кожне таке повідомлення гріло їй душу і додавало сил чекати. Так минуло два роки після війни. Бувало, що до Ольги сваталися, але вона навіть думки не припускала такої - одружитися з іншим. Вважала це страшним гріхом - не дочекатися Івана.
І ось одного разу поїхала до міста продавати картоплю на базар. Одягнута по – сільському, руки огрубілі, натруджені, та й не на свято ж їхала. Купці підходили один за одним, шум, гам, хто скаже, хто прикаже. Звісно ж, базар! Раптом серце Ольги завмерло: серед всього цього багатослів’я, багатоголосся вона почула…голос, його голос! Підняла очі і остовпіла: так, це був він – Іван, гарно одягнутий по – міському, в костюмі з краваткою, тримав під ручку гарненьку жіночку, доглянуту, чепурненьку, з огляду на все – міську кралечку. Розмовляючи, сміючись, вони наближалися. Ольга мимоволі, тамуючи в собі весь шквал почуттів, стала в тінь, заховалася. Яким же великим був контраст між нею і цією жінкою! Вона це вмить зрозуміла і не схотіла, щоб Іван їх порівнював. «Як він міг!» – кричала її душа. Додому їхала неначе в тумані. Думка була тільки одна: її Іван зрадив, вона марно його чекала, війна їх розлучила, у нього є інша… все.
Минули роки, Ольга так і не одружилася ні з ким. Вірити більше не змогла, не народилися в неї діти, онуки. Коли її запитували, чому вона одна, жартома відповідала: «Я на вусадки залишилася!» Все післявоєнне своє життя присвятила сім’ї сестри, племінникам. Допомагала ростити їм дітей, потім онуків, правнуків. Дуже любила кінофільм про Штірліца, він зовні нагадував їй Івана…
Скільки їх, таких доль, скільки загиблих, понівечених, ненароджених в результаті війни – безліч. А хтось до цього часу носить портрет Сталіна, ставить йому пам’ятники. Не дивлячись на те, що він такий самісінький кат і нелюд, як і Гітлер. Той факт, що їхня амбіція володіти світом і стала причиною цієї кровожерливої війни - безперечний. І не розуміти це сьогодні не можна.

Наталя ШИРОКА.