Неспішно загоюються душевні рани, завдані найстрашнішою зі всіх воєн, яких лишень знало людство – Другою світовою. Сімдесята осінь розкошує в Дніпропетровщині з часу її звільнення від німецьких військ. Неймовірно дорогою ціною далося це визволення. Битва за Дніпро є однією з найкривавіших, в якій полягли сотні тисяч молодих українців. До того ж почасти беззбройними, не переодягненими у військову форму. Їх кидали в абсолютно безнадійні лобові атаки на високі правобережні німецькі укріплення.

ГІРКА ж бо доля чекала на юних «чорносвитників», вижили в тому пеклі одиниці. Це можна зрозуміти, дивлячись на скорботні пам’ятники у тисячах українських лівобережних сіл. У довгих мартирологах полеглих дата смерті багатьох з них – осінь 1943 року. Вони загинули в першому ж бою, а точніше бійні, бо й битися їм було нічим… За що полягли? Чому так сталося? Хто в тому винен? Гіркі питання, які ставимо собі уже сімдесят літ. Про це йдеться і у щемному зверненні до «Сільських новин» нашої читачки Ірини Куляби з Могилева-2 Царичанського району:
- Все життя не йде в мене з думки доля мого двоюрідного брата Анатолія Микитовича Куляби. Народилася я в січні 1933-го, то ж події війни добре пам’ятаю. Садиба татового брата Микити Петровича і його дружини тьоті Оляни була поруч із нашою. Їхній одинак Толя народився 1925-го року і був мені за няньку, бо наші батьки працювали в колгоспі від зорі до зорі. Толя був чорнявим, гарним, розумним хлопцем, добре вчився. Бувало, простелить щось у садку і вчить там уроки. Мене катав на велосипеді і був, як старший брат…
Коли почалася війна, тато Лука Петрович з дядьком Микитою пішли на фронт. Толя встиг закінчити 9 класів, почав працювати в колгоспі. Під час окупації їхав раз коровами на степ по сіно, то й мене взяв. Учив, як поганяти –«соб» до себе, а «цабе» - від себе… Аж тут раптом такий рясний дощ! То він мене вкривав, чим міг. Пізніше він учився в Бабайківському зоотехнікумі, при німцях його робота була відновлена. Коли у вересні 1943-го до нас наблизився фронт, то учнів стали вивозити на примусові роботи до Німеччини. Але Толя зі своїм другом Липієнком з Китайгорода вирішили уникнути каторжних мандрів. І зважилися на відчайдушний крок – втечу від озброєної охорони. Німці стріляли по них, та їм пощастило втекти і залишитися неушкодженими…
Додому Толя не прийшов, знав, що його шукатимуть. Переховувався за селом під кручею на Орелі, неподалік Черевичного броду. Та одного ранку побачив, що на кручі німці поставили кулемет. Мусив лежати непорушно. Невдовзі розпочався бій, наші наступали. Коли стрілянина вщухла, один із німців спустився до річки і вимив руки. Толю не помітив. Одразу після звільнення брат прибіг додому, але ненадовго.
- Мамо, я йду добровільно на фронт! Буду битися з німцями! – заявив прямо з порогу.
Як не просила його тьотя Оляна трохи зачекати, бо йому не було ще й вісімнадцяти, як не плакала – нічого не допомогло… Я обіймала і втішала її, як уміла. Толя пішов у бік Дніпра, куди відступили гітлерівці. На другий день тьотя Оляна материнським своїм серцем відчула, що з сином щось трапилося. Кинула все і побігла, полетіла слідом за ним… А надвечір зі своєю військовою частиною зайшов у село і завернув додому дядько Микита.
- Де Толя? – було його перше питання. Він мов передчував лихе і хотів негайно забрати сина до себе, у свою роту.
- А він учора пішов на фронт, а тьотя Оляна сьогодні - за ним… - тільки й спромоглася я сказати.
Дядько Микита одразу розвернувся і собі рушив до Дніпра, до якого від нас кілометрів п’ятнадцять. Не встиг він відійти далеко від спаленої своєї хати, як назустріч йому солдат, наш земляк, верхи на коні.
- Микито Петровичу, візьміть, тут Толині документи… - схиливши голову, простягнув він папірці.
Дядько взяв їх і впав на землю, гірко застогнавши. Він ридав, ні на що не звертаючи увагу… Усе наступне життя згадував отой страшний день боїв, якого йому не вистачило, щоб застати сина живим. Страшну правду про Толю зрозуміла і я. Але моя дитяча голова ніяк не могла втямити – учора він, живий і здоровий, виходив з дому, а сьогодні його вже немає і більше не буде… Чому він так швидко загинув? Менше, ніж за добу?
З бігом часу стали відомі деталі масового вбивства української молоді, яку назвали «чорносвитниками». На Пушкарівці їх, фактично дітей, виставили перед німцями. І ті вибили їх, посікли автоматичною своєю зброєю, бо опору їм чинити не було чим. Толю вбили нізащо, необмундировуваного, беззбройного, як і товаришів. Він пережив два роки окупації, залишився живим. А визволення принесло йому смерть…
Толина загибель разом із батьковою під Сталінградом, про що довідалися пізніше, - моє найтяжче враження про війну. Досі все це не сходить з думки. Ще й дотепер так ніхто й ніде чесно і відкрито не сказав, хто насправді вбив Толю і сотні тисяч таких, як він… Не покаявся перед їхньою пам’яттю. Не схилив голову перед дядьком Микитою, який пройшов фронтовими дорогами до Перемоги і повернувся до своєї хати, у якій більше не було сина. І перед тіткою Оляною. Безмежна її материнська любов повела її в шелюги під Пушкарівку, в осінній холод шукати свою кровиночку, щоб застати живою…
Після того, як убили Толю, тьотя Оляна інколи діставала листи, написані йому донькою директора Могилівської школи Вірою Руднєвою, з якою він зустрічався, і перечитувала їх. Перечитувала і завжди плакала… Так мені шкода Толю, і донині він у мене перед очима…
Ось така правда, пекуча й гірка, про одного з юних добрих синів України, який міг так багато зробити у своєму житті. Міг одружитися, мати дітей, онуків, котрі були б втіхою на старість. І міг вивчитися, ростити хліб чи бути вчителем… Скільки ж їх, зовсім юних і дещо старших, полягли, навмисне кинуті під кулі ненавченими воювати «найгуманнішим у світі» комуністичним режимом? Відтоді й донині це одна з не повністю розкритих таємниць тих страшних часів, які ураганом пройшли українською землею. Як і геноцид 33-го, голод 47-го, як і «випадкове» виникнення Другої світової та інших воєн…
Двадцять другого жовтня у Пушкарівці Верхньодніпровського району відбувся урочисто-траурний мітинг з нагоди 70-річчя визволення Дніпропетровщини від німецьких загарбників. На вшанування пам’яті полеглих прибули делегації їхніх рідних і ветеранів з Царичанського, Петриківського районів Дніпропетровщини, Зачепилівського Харківської. За словами пушкарівського селищного голови Анатолія Карасьова, в пушкарівській братській могилі, яку зробили з трьох колишніх, поховано більше десяти тисяч чоловік… На відміну від основного аульського плацдарму, пушкарівський був відволікаючим, або несправжнім при форсуванні Дніпра. Та гинули на ньому по-справжньому, переважно щойно мобілізовані зі згаданих придніпровських районів…
На обох берегах Дніпра стоять обеліски з прізвищами полеглих. Власною своєю кров’ю і життям молоді люди змили страшне ймення «чорносвитників». Трагічна доля випала Анатолію Кулябі і сотням тисячам його ровесників. Правда про їхню загибель, справжні масштаби здійсненої трагедії – гірка сторінка Другої світової війни, яку ще необхідно досліджувати. Як засторогу майбутнім поколінням. Як вияв глибокої пошани до полеглих в пушкарівському та інших пеклах на Дніпрі, в інших бойовищах. Вони ж бо гинули з впевненістю, що смерть їхня недаремна…

Підготував Григорій ДАВИДЕНКО.