ДМИТРО ПЕТРОВИЧ виріс  у  степовому селі Башмачка на Солонянщині, сюди повернувся після служби в армії. І став шоферувати в рідному колгоспі імені Петровського, аж поки не очолив це господарство. Разом зі своїм заступником Володимиром Гончаренком взялися будувати елітний поливний  сад майже на 800-х гектарах. Це був єдиний в Україні сад-гігант. Передові технології садівництва з Молдови, Краснодарщини вивчали  у численних поїздках, а потім застосовували їх у рідній Башмачці. 

Коли сад із неймовірними потугами постав і почав щедро плодоносить, з’явилися й  проблеми. Район в особі першого секретаря Якова Похиленка вимагав будувати фруктосховище в райцентрі Солоному, а Савенко з Гончаренком міркували по-селянськи: де сад, там і сховище. Далі було усунення від роботи, кримінальна справа «за зловживання»  і перші гострі рубці на серці в Дмитра Петровича. Вистояв і переміг. 

Такий у нього бійцівський характер: не гнути спину перед неправдою. Переміг і в лиховісних звитягах з розпаюванням уже закритого акціонерного товариства «Петровське», коли трудівники  одностайно обрали його своїм керівником. Але сад, зруйнований зайдами, не зберігся.

Скільки сили й принциповості в обстоюванні людських прав докладав Савенко. Його депутатські виступи на сесійних засіданнях районної ради завжди вражали не тільки актуальністю піднятих ним проблем сільського облаштування, а й спонукали до втілення їх у планованих заходах на рівні району. Те ж водопостачання  населених пунктів чи будівництво сільських шляхів сполучення. І слава за ним не ходила під оплески, а верталася до нього хіба що доганами чи застереженнями, мовляв, тобі що найбільше треба. 

 Таким завжди він був у своєму житті: відкритим, доступним, непохитним у слові й справедливості, невтомним організатором сільгосподарського виробництва.  До свого 84-річчя не дожив два місяці. В останню дорогу його проводжала вірна дружина Зіна Яківна, донька Катерина та син Володя з онуками. 

Земля Вам пухом, славний трудівниче, щоб і там яблуні квітували.