Щось подібне відомій скороченій приказці відбувалося минулого тижня в українському парламенті. Дев’ятого жовтня в сесійній залі емоції народних обранців перевищували традиційну щоденну «межу». А підстава для цього була доволі вагома - розглядався законопроект Павла Розенка про призначення пенсій усім громадянам України за єдиним пенсійним законом. Він мав стати першим кроком у подоланні давно діючого пенсійного безладу, коли розмір пенсії обчислюється більш як за двадцятьма абсолютно різними законами. Досі згідно з ними та своїм місцем в ієрархічній державній «драбині» і отримують довічне грошове утримання колишні працівники.

ЗДАВАЛОСЯ Б, що може бути справедливішим для всіх, хто йде на заслужений відпочинок, за єдиний пенсійний закон? Який до того ж схвалений відповідним комітетом Верховної Ради? Про це повідомив його голова Валерій Сушкевич, попрохавши колег усвідомити той жалюгідний стан, у якому перебуває більшість українців на схилі літ. Та ні його полум’яні слова, ні палкі заклики представників «Удару», «Батьківщини», Компартії, «Свободи» і їхнє дружнє голосування «за» не допомогли… Для ухвалення законопроекту не вистачило якихось 28 голосів. Найбільша сьогодні фракція «регіоналів», окрім трьох депутатів, зігнорувала цей необхідний закон.
Чому ж не голосує парламентська більшість? Чи не тому, бува, що саме в її лавах найбільше працюючих пенсіонерів із солідним грошовим забезпеченням? Голова ВР Володимир Рибак навіть пообіцяв депутату Олегу Ляшку, який «допік» його за отримання надвеликих державних доходів, переписати на нього половину власної 30-тисячної пенсії… У пропозиції доведеного до «точки кипіння» спікера є, вочевидь, раціональне зерно, яке варто угледіти народним обранцям. Чому б, наприклад, з огляду на незаможне життя старшого покоління не обмежити в Україні загальну суму зарплати і пенсії хоча б 15-ма тисячами гривень? Щось подібне вже було в нашій історії. У 80-х роках минулого сторіччя працюючий пенсіонер не міг «стрибнути» вище сумарної планки у 300 карбованців, і ніяких суспільних нарікань не траплялося. Якби подібну норму запровадити зараз, то Володимиру Рибаку і його пенсійним колегам у парламенті не довелося б пропонувати свої надмірні статки від небагатої держави нотаріально комусь переписувати. І була б можливість поборотися з бідністю - головним ворогом українців.
А загалом українські пенсійні «негаразди» давно відомі, вони вже стали «хрестоматійними». Добре знаєте про них і ви, шановні читачі «Сільських новин», бо вони – частий гість на шпальтах газети. Це надзвичайно велика відмінність у величині пенсій, дискримінація за віком (останнє «осучаснення» пенсій, як відомо, проведене за середньою зарплатою аж… 2007 року), до всього тривалий трудовий стаж практично нічого не гарантує працівнику на старість і т. п. Ось ще одне звернення, пенсіонерки Груні Волнянської з Китайгорода Царичанського району:
- Життя мого покоління, названого «дітьми війни», як почалося нестатками, так ними і закінчується. Я народилася 1936-го року. Батька, Семена Сергійовича, в числі п’яти-шести кращих майстрів з кожного колгоспу перед війною на два роки забрали будувати бомбосховища у Дніпропетровську. Весною 43-го моя мати Олександра Мусіївна посіяла трохи зерна, причапала його, потім жала серпом, молотила ціпом... Восени, як відступали німці, всі люди залишилися на попелищах, три тижні все стояло в диму. Те намолочене зерно мама склала в ямку, яку викопала в повітці, більше ніякого збіжжя в нас не було. Та хтось побачив і доніс, як прийшли наші. Приїхали комуністи і забрали усе те зерно… А батько воював, ми й не знали, чи живий він. Мама і ми, малі діти, ледь вижили, врятувала нас тітка, в якої зимували три сім’ї. Комуністи були гірші від німців – ті хоч останнє не забирали…
Після визволення знову почалася для мами пекельна колгоспна праця з рання до темна. Наступного року відбудовували стіни спаленої нашої хати. Верх закривали дернинням і вальками глини з соломою, все своїми руками робили. А ще був і голод 47-го… Як не стало Сталіна, Малєнков дозволив виплатити вдовам на дітей за батьків, які полягли на фронтах. То й нам почали тоді платити трохи за батька, який загинув 1944-го. Все життя я працювала в торгівлі, маю пенсію тисячу гривень. Тепер на старість обсідають хвороби. Треба лікуватися, а за що? В сусідній Рудьці в амбулаторії немає жодного з двох сімейних лікарів, мусимо їхати в Царичанку за 14 кілометрів, наймати автомобіль, бензин дуже дорогий. А пігулки від серця – 30 гривень. Маю рішення суду про виплату «дитині війни». Просила Пенсійний фонд – допоможіть мені моїми грошима на лікування! Кажуть: уряд припинив фінансування цих виплат невідомо до якого часу. Чому нам не дають копійки за те, що ми отак мучилися тоді? Чому не підвищують пенсії, як обіцяли? Доки нам терпіти таке ставлення до себе?
САМЕ на це питання і намагалася дати відповідь частина народних депутатів дев’ятого жовтня. На жаль, поки що не більша. Та обнадіює те, що за неповний рік роботи новообраного парламенту це вже другий серйозний пенсійний законопроект, який розглянула Верховна Рада. А на підході ще й законопроект Олега Тягнибока зі встановлення межі максимальних державних пенсій у розмірі не більше п’яти мінімальних. Дуже «круто», скажете? Та в Європі, в бік якої ми хоч і поволі, але ж таки рухаємося, це давно є нормою!
Окрім цього, додає оптимізму й те, що люди частіше звертаються до своїх обранців зі справедливими пенсійними вимогами. Наприклад після того, як при недавньому голосуванні за відміну так званої «пенсійної реформи» не вистачило трьох голосів, делегати пленуму Царичанської районної ради ветеранів направили звернення до свого депутата Сергія Глазунова з категоричною вимогою голосувати «за» її скасування. Із зрозумілою мотивацією – навіщо подовжувати пенсійний вік жінкам, забираючи в такий спосіб робочі місця у молоді, яка не має роботи або «стоїть» на «біржах»?
А ще перед розглядом законопроекту Розенка депутат Каплін підкреслив, що терпіння людей в очікуванні справедливого пенсійного закону не вічне. І нагадав події 27 вересня у Полтаві, коли доведені до відчаю здирницькими комунальними тарифами пенсіонери відчайдушним штурмом взяли Полтавську міську раду. І лише це допомогло відмінити втричі «накручені» платежі.
Рано чи пізно, за цієї чи наступної каденції українського парламенту, справедливе пенсійне законодавство таки буде ухвалене. Шкода лише, що учасникам і дітям війни, на долю яких випали сплановані тоталітарним більшовицьким режимом страхітливі голодомори та війни, доводиться чекати його так довго. А ще жаль і молоді. Тривале попирання трудових і соціальних прав старших поколінь українців породжує абсолютне неприйняття нею такого «курсу». І її зневіру у можливості заробити в Україні гідну пенсію… Чомусь про це чимало хто не думає. Коли ж прокинеться совість, ота «усвідомлена розумом і пережита почуттям моральна норма», бодай у ще 28 народних обранців нашого (не чужого!) парламенту? Коли справедливі закони почнуть ухвалюватися в інтересах усіх, а не окремих українців? Відповідь має знайти усе українське суспільство. Ніхто, крім нас самих, цього не зробить.

Григорій ДАВИДЕНКО.