Не віриться, що у ці травневі дні минає 70 років відтоді, як закінчилась війна з гітлерівською Німеччиною. Мені уже 80, але роки не здатні стерти з моєї пам’яті ті страшні дні, які назавжди забрали найдорожчих мені людей – тата і двох його рідних братів.

ПРИГАДУЮ, як проводжала свого татка і односельців на війну. Тоді, у 1941-му, мені було лише 7 років, але, як уві сні, все пам’ятаю до дрібниць. Був сонячний ранок. Моїм рідним селом Ровенки, що у П’ятихатському районі Дніпропетровщини, почали їхати підводи. На них лежали рюкзаки, а слідом йшли похмурі, з опущеними головами мовчазні дядьки. Під’їхала підвода і до нашого двору. Вийшов татко, взяв мене за руку, і ми разом пішли за підводою. Хтось поряд співчутливо підказав: «Посади Ніну на підводу». Татко підхопив мене, і далі я вже їхала. Та в смутку всі про мене забули, а вже виїхали далеченько за село. Раптом згадали: Ніна на підводі. Тоді татко спустив мене на землю і багато разів, хвилюючись, повторював: «Біжи, Ніночко, рівно понад лісосмугою додому, та гляди ж, нікуди не звертай». А мені так не хотілось вертатись. Татко дуже любив мене, був завжди зі мною ласкавий та лагідний. Я його проводжала на роботу і завжди з нетерпінням чекала додому. То було моє щасливе дитинство, яке назавжди забрала війна.

9 травня – День Перемоги, день закінчення того страшного лиха.

Велика дяка редактору газети «Сільські новини» Олексію Гуденку, який знайшов, коли і де загинув мій батько Сльота Микола Григорович. Я пригадую, що взимку прийшла на нього похоронка. Моя бабуся казала, що тато загинув під Москвою. Тепер же знаю точно, що поліг він в боях за російську столицю 9 грудня 1941-го і похований у братський могилі у селі Вишеньки поблизу Твері. Його брат Сльота Тимофій Григорович був лейтенантом авіації, льотчиком-винищувачем. Для нього війна розпочалася раніше, ще у 1939-му: він воював під Халхін-Голом*. Пригадую, як приїздив у військовій формі додому у відпустку. Хвалився зірочкою. Тоді заради такого гостя зарізали кабана, і все село святкувало. Пропав дядя Тіма безвісти разом з екіпажем літака 9 серпня 1941-го на Смоленщині північніше від міста Єльня. А у 1944-му від отриманих на фронті ран пішов з життя їхній брат, а мій дядько - Сльота Гнат Григорович. Тож з війни у нас не повернувся ніхто: ні мій батько, ні двоє його братів. Ця рана болітиме, доки житиму. Добре тільки, що тепер я знаю число, місяць, рік і місце загибелі моїх рідних.

9 травня знову нагадає про ту страшну війну. Може, російські ветерани нагадають і Путіну, що він, як і Гітлер, розпочав нову війну в Україні. Російські танки із солдатами їдуть в Україну. Гинуть вірні сини України. Їх оплакують матері, жінки, діти і вся Україна. Ще не загоїлись рани тієї війни, а вже нові жертви нової, нікому не потрібної війни передчасно лягають у землю. Як тяжко, як невимовно боляче це бачити. Проти агресора сьогодні постав увесь світ. Але зупинити його може тільки російський народ, суспільною думкою якою поки що уміло маніпулює Путін, затьмарюючи голови росіян всілякими міфами про бандерівців і хунту в Україні. Дивно, скільки років ми прожили разом, як брати, невже сьогодні їм треба братньої крові українців? Кому треба на віки зробити нас ворогами? Так знайте: ми, матері України, проклинаємо вас, путінські кати. Геть з України! Інакше вас чекає те, що і Гітлера.

Ніна Князєва, м. Дніпропетровськ.

На знімку: військовий льотчик Тимофій Сльота пропав безвісти 9 серпня 1941 року. Таким він запам’ятався своїм рідним. А ось фото його братів Миколи та Гната не збереглися.

*Бої на Халхін-Голі - неоголошений локальний збройний конфлікт, що тривав з весни по осінь 1939 біля річки Халхін-Гол на території Монголії недалеко від кордону з Маньчжурією між СРСР, МНР з одного боку і Японською імперією і Маньчжурією з іншого. Заключний бій відбувся в кінці серпня 1939-го і завершився повним розгромом 6-ї окремої армії Японії. Перемиря між СРСР і Японією було укладено 16 вересня 1939 року.