Шановна редакціє «Сільских новин»! Я дуже вдячний вам за передову статтю про свято в селі Майське. Читав з невільними слізьми від гордості, що є в Україні патріоти, що не вмерла ненька Україна і разом з тим з гіркотою образи на місцеву владу, якій ми потрібні, як зайцю стоп-сигнал. Справа в тому, що якби не ця історична передовиця, то я б не знав, що таке свято було. Газета прийшла вже після свята. Коли б я знав, то за останні б копійки найняв транспорт і поїхав. Тим паче, що з селом Майським ми сусіди, наші землі межують, відстань між ними близько 10 км. Але нам ніхто про  не повідомив, нас ніхто не запросив, і це не дивно – ми ж пенсіонери, які нікому не потрібні.

А тепер основне. Я. мабуть, вам вже писав, що при в’їзді в наше село Дерезувате стоїть козацька могила Майдан – найвища точка Дніпропетровщини. На цій могилі завжди майорів державний прапор, але дощі і бурі зробили свою чорну справу – порвали символ нашої Незалежності на шмаття. Я не вірю, що староста цього не бачила. А я бачив, але йти до Тетяни Григорівни – це просто трата часу. Мій письмовий запит про врятування був у неї близько двох місяців, та коли я зайшов до її шикарного кабінету, то вона радісно повідомила:

– На ваш письмовий запит відповіді не буде!

Ось так. Таке ставлення до Державного прапора. Це ганьба, це зрада. Якщо так ставляться до прапора України, то що заважає їм знищити школу. І знищили. 30 років у нас було середня школа, а як тільки стала Іларіонівська громада, то школа стала гімназією. Причина – замало дітей. 30 років була ота нестача, але її поповнювали діти із сусіднього села Ягідного Новомосковського району. Заборонили. Ну, добре, немає дітей, нехай буде гімназія, але самостійна. Та де там – прикріпили до Первомайської школи, яка від нас знаходиться за 35 км.  І тепер дерезуватські діти долають цю відстань двічі на день.  Крім того, Дерезуватська ЗОШ була єдиною козацькою школою в районі. До нас приїздили гості зі Львова, Павлограда, Запоріжжя. І  це не ще все. 

Зі школи забрали шестирічок, щоб збудувати дитячий садок. Три роки слинили. Нарешті домучили. Розрекламували таке «досягнення» кругом і в пресі також, а через дорогу метрів за 50 – дитсадок колишнього радгоспу «Вперед» порожній. Бережуть, а кому – таємниця. Мовчить і староста. Садок теж прикріплений до селища Шахтне, яке знаходиться від села Дерезувате на відстані 65 км. Це там знаходиться в’язниця... 

Споконвіку старосту в селі вибирали, а не призначали. Ця людина захищала село і його людей. А наша? Тетяна Григорівна – це довірена особа керівника Іларіонівської громади. Її завдання – це доповідати керівнику громади, що сказав Петро, що думає Іван… 

Вчителі мовчать, бо бояться залишитися без роботи. 

А староста  тримається на рівні, а рівень – це  шикарний кабінет, зарплата, авто. Ось така картинка нашого сільського життя.

Синельниківський район,

Дніпропетровська область.