Поточний № 18 (1256)

21.05.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Селянина досі не бачать


22.09.2011

Перші два десятиліття з часу відновлення української державності вже минули. Змінювалися за цей період українські керманичі, частково - законодавці. Набагато швидше за законодавців і більш кардинально - уряд. За прорахунки, справжні чи ймовірні, урядовців, які щойно залишили державну службу, почали масово саджати за грати, чого раніше, погодьтеся, таки не було. Вочевидь, ця подія є засторогою і для сучасних та майбутніх управлінців - після відставки за якісь гріхи (чи підозру в них) можна скуштувати тюремної баланди.

ПРОТЕ за невиконання законів, постанов уряду і щедрих обіцянок про розвиток наших сіл нікого й ні до чого не притягують. Ось подивіться – фактично всі українські уряди ведуть ту ж саму мову про підтримку власного сільгоспвиробника. Але акценти її зміщуються. Раніше за здане з особистого селянського господарства молоко чи худобу на м’ясокомбінат була державна допомога. Не завжди вчасно вона доходила до селянина, про що «Сільські новини» писали. До речі, й досі ще не повністю дійшла за два попередні роки. Але була хоч надія… Сьогодні і вона, як лелека в теплі краї, відлітає.
До таких думок спонукає звернення до редакції Михайла Павлюка з Селянівки Царичанського району:
- Зараз нелегкий час для селянина. Та однак вже стає невигідним їздити за кордон на будівництво, - пише він. – Краще займатися вдома худобою, кажуть, держава створюватиме для цього умови. Я вирішив розводити худобу, оформив підприємництво зі сплатою єдиного податку. Не знаю, може є закон, що дозволяє якісь пільги, щоб «зіпнутися на ноги»? Хоча б придбати молодняк, техніку? А може є державна допомога за погашення відсотків на кредит як фермерам?
Сьогодні, щоб досягти чогось в особистому господарстві, селянину необхідно займатися цим вже не на «любительському» рівні. Бо, як кажуть, матиме сім‘я корову – не пропаде з голоду, дві – зможе трохи підвести голову, а вже як три – лише тоді їстиме хліб з маслом.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11 серпня 2010 р. № 794 передбачена фінансова підтримка підприємствам АПК. Здійснюється вона шляхом здешевлення кредитів, залучених підприємствами у банках. Для підприємців та фізосіб компенсація відсоткової ставки за залученими кредитами на закупівлю техніки, молодняку не передбачена.
Ось так – звичайній селянській сім‘ї ніяка допомога не надається. Лише сільгосппідприємствам. Тобто держава наша своїми народними коштами допомагає зовсім не селянину, який після примусового розпуску колгоспів намагається хоч за якусь працю зачепитися. Певно ж, конкурувати з ними (і без допомоги!) в придбанні племінного молодняку, доїльного обладнання, тваринницьких приміщень селяни не можуть. А уряд наш замість допомоги бідним фактично допомагає… багатим. Щойно прем‘єр Азаров озвучив найближчі наміри – запровадити 5 тисяч гривень підтримки на кожну корову-первістку. Але й ця допомога – лише підприємствам… А хто ж подумає про звичайного селянина, про його долю? А йому «доопрацювали» пенсійну реформу. Працюй, невідомо де, ще «мінімум» на десять літ довше! А жінкам доведеться гарувати (якщо є де) аж до шістдесяти років! Натомість призначені величезні пенсії 14 тисячам високопосадовців, за словами «ідеолога» реформи Сергія Тігіпка, зменшити не змогли - Конституційний суд забороняє. Тобто посполитому люду збільшувати стаж, час виходу на пенсію – то залюбки! Цього звуження прав і свобод людини, що напряму забороняє ст. 22 Конституції України, КС чомусь «не бачить». Українське село, колиска нашої нації, залишається (і фактично відкидається) на узбіччя, подалі від оголошеної «модернізації» України.
А на черзі - земельна реформа, точніше спосіб, у який її збирається завершити діюча сьогодні парламентська більшість. Не секрет, що земельна реформа в Україні покликана ліквідувати наслідки страшної для українського села примусової більшовицької колективізації. Цікаво згадати, що головним питанням тодішньої революції, за Володимиром Короленком, в Україні було земельне питання. Найбідніші малоземельні селяни прагнули отримати наділи поміщиків, які самі на них не працювали. Та, як пише Володимир Галактіонович у книзі «Землі! Землі!», «…а Україну прийшов більшовизм і утвердився надовго. Більшовизм ліквідував саме поняття загальної свободи і правосуддя. Він прямо проголосив диктатуру одного класу, вірніше, навіть не класу, а найбіднішої його частини з її прагненнями. Всі, хто ще недавно користувалися в селі загальновизнаним правом володіння, були за це поставлені начебто поза законом. Досить було залишитися поміщиком або хліборобом-власником, а особливо бути занесеним до списків як член громади (хліборобів-власників), аби щохвилини ризикувати бути позбавленим свободи, майна, життя… Більшовизм – це остання сторінка революції, що відцуралася державності, що визнає верховенство класового інтересу над вищими засадами справедливості, людяності і права. З більшовизмом наша революція сходить на похмурі бездоріжжя, з яких немає вороття…»
Слова ці написані 1919 року. Майже століття (!) тому. Ще й досі з тих нетрів та манівців українське село не виведене на зрозумілу всім дорогу. Останній урядовий законопроект про продаж земель нагадує швидше ті ж короленківські «похмурі бездоріжжя», лише в іншій іпостасі. Вдумаймося в ці цифри – уряд пропонує дозволити одній людині мати аж 2100 гектарів найкращих у світі українських чорноземів! Це будуть латифундії південноамериканського зразку, до того ж одна сім‘я зможе мати у власності багато більше. Та раніше й поміщики скільки не мали. А що ж робити іншим селянам - безземельним? Земля, як відомо, є ресурсно-просторовою базою поширення нації. Чим більше буде у неї власників, тим меншою - майнова нерівність. Не можна віддавати все на поталу грошам, бо земля опиниться в тих самих руках, що й заводи та фабрики. У Франції, Нідерландах власність одного сільгосппідприємства обмежена 50-100 гектарами. У тій же Канаді, до речі, де на землі працює чимало українців, багато ферм з 50-100 гектарами землі. А велика ферма сягає 500 гектарів. Наші 2100 га запропоновані знову ж таки в інтересах багатих людей. Звичайного селянина його сучасні представники у владі просто не бачать. І не чують…
Чому ніхто з сьогоднішніх достойників не розуміє того, що допомоги потребує кожен сільгоспвиробник, і щонайперше – власник земельного паю? До всього ж Україна є соціальною правовою державою, а не країною для латифундистів. Не варто забувати Короленка – основним питанням колишньої революції в Україні було земельне. Беручи до уваги його майже столітній вік, не годиться поспіхом, без обговорення по суті братися вирішувати долю основного національного багатства України – орної землі. Тут одного помаху руки замало. Варто задуматися про долю українських селян, які ще сподіваються бути почутими.

Григорій ДАВИДЕНКО.