Поточний № 7 (1395)

23.05.2022

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Селянське коріння Миколи Шарого


09.02.2022

24 вересня 2021 року йому виповнилося 60. Саме час для спокійного  життя. Тим паче, що у Царичанці підростають двоє онуків, яких він дуже любив. 
В останній час його став  турбувати зір. Відтак наважився на операцію, яку призначили на січень в обласній офтальмологічній лікарні. За два дні до операції у нього стався інсульт – забрали до лікарні, де захворів на коронавірус.  
У неділю, 6 лютого, Миколи не стало...
Після навчання у Дніпропетровському державному університеті за розподілом мене направили на роботу кореспондентом районної газети «Дніпровська зоря». Коли першого серпня 1986 року переступив поріг редакції, першим моїм знайомим колегою виявився Микола Шарий. Він якраз готував матеріал в номер на старенькій друкарській машинці «Україна». Був небагатослівний. Сказав лише, що разом з дружиною та маленькою донькою приїхали на Дніпропетровщину, аби врятуватися від Чорнобиля.
Він завжди  за будь-яких обставин залишався спокійним та врівноваженим, часто розповідав про свою малу батьківщину – село Степанівку Великобагачанського району Полтавської області і таланових своїх земляків і родичів. Після районної газети деякий час працював в обласній «Зорі» та  у газеті «Наше місто».
На початку 2000-х років він завітав тоді до нашої тоді ще молодої редакції «Сільських новин» з пропозицією очолити кореспондентський пункт газети у Полтавській області. «Це моя рідна земля, знаю там багатьох людей, буду плідно працювати». На редакційній раді кандидатуру Миколи Шарого було затверджено. Та згодом він повідомив, що його життєві плани змінилися і переїзд до Полтавщини скасовується.
Через невеликий проміжок часу Микола Шарий був зарахований на посаду відповідального секретаря. Окрім того, він із задоволенням їздив у творчі відрядження, готував тематичні сторінки, писав новели та оповідання, головними героями яких стали його земляки. До речі, десь у 2001 році, після підготовки матеріалу з головою Солонянської райдержадміністрації Олександром Польським, нас повезли в одне з кращих господарств району, де заступником директора був Павло Шарий, батько нашого Миколи. Такі ж очі, волосся, посмішка. Такий же порядний і чесний.
Близько п’ятнадцяти років Микола Шарий був відповідальним секретарем, а фактично – заступником редактора. За цей час він досконально освоїв комп’ютерну верстку, зріс як творча особистість.
Звістка мого колеги Григорія Давиденка про те, що Миколи Павловича не стало, ошелешила. Не хочеться в це вірити досі. Дуже шкода...
Олексій ГУДЕНКО.
 
СЛОВО КОЛЕГИ
Народився Микола Шарий 24 вересня 1961 року в селі Степанівка Великобагачанського району Полтавської області в родині сільських трударів. 
З юних літ його чутлива душа і гарна пам’ять всотували в себе прекрасні картини живої природи, непрості трудові будні і справжні українські характери земляків, неординарні людські долі. Чимало із них були майстерно відтворені ним згодом у оригінальних, схожих за стилем на його земляка Григора Тютюнника, оповідках і нарисах, гідних не однієї книги. Ще зі шкільних років М. Шарий почав дописувати до районної газети, де його талант помітили і після школи одразу запросили на посаду кореспондента. Водночас він вступив до Київського університету, де на факультеті журналістики вчився спочатку заочно, а потім на денному відділенні. В університеті він познайомився зі студенткою Ларисою. Молодята побралися 1984-го і так йшли по життю разом, виховавши доньку Юлію. 
Після закінчення університету подружжя приїхало до козацького Січеслава, де він працював у газетах «Дніпровська зоря», «Зоря», «Наше місто», «Сільські новини», а із 2017-го разом із дружиною – у «Фермері Придніпров’я». Мав ще багато творчих і особистих планів на майбутнє, та не судилося… 
Григорій ДАВИДЕНКО, журналіст.
 
СЛОВО КОЛЕГИ
Пригадую той час, як у районній газеті «Дніровська зоря» (це був 1986 рік, коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС) нам повідомили, що в нас буде працювати новий журналіст із київської газети. Київ і районна газета? Виникло питання.  А причина була в тому, що в нього народилася донька. І він, щоб огородити від тих страшних наслідків Чорнобиля, залишив  престижне видання, житло і приїхав на нове місце. 
Про те, що Микола Шарий був із Києва, ми забули відразу. Бо він ніколи не виставляв себе на перший план. У нього була дуже цінна людська якість: по-перше  – увага до людини, а тоді вже до себе. З ним було дуже легко у відрядженнях. Бо поруч і порада, і співчуття, а як треба, то і дотепний жарт. 
Йшли роки. Всі вже повиростали із районки, змінювалися місця роботи, але Микола Шарий завжди був присутній серед нас. 
Й буде присутнім завжди…
Валентина ШЕВЧЕНКО, журналістка.
 
У редакційному архіві знайшли матеріал Миколи Шарого,
який пропонуємо до уваги наших читачів.
 
ПРОБАЧ-ПРОЩАЙ
ВІН лежав того теплого осіннього дня майже весь укритий ковдрою – по висохлу, зморщену шию…
– Здрастуй, Петре! – я вжахнувся: на мене дивилося лице мерця – глибоко впалі очі, геть загострений ніс, видовжені в нитку губи…
– Привіт, – притишено вимовив Петро, силкуючись посміхнутися.
– Ну що ж ти так, друже?..
– Доля поглумилася, мабуть. А мо’, за гріхи покарала…
Я щось трохи чув про те, як склалося Петрове життя. Шахтарював він довго на Донбасі, а кілька років тому приїхав у село сам, без сім’ї, оселився у матері і заробляв собі на шматок хліба та півлітру випадковою шабашкою. Випивав добряче, а ось до дітей та дружини так і не повернувся…
Усі хлопці нашої вулиці добре вивчили Петрів характер – часом жорстокий, непоступливий і вразливий водночас. У нашій ватазі він завжди прагнув лідерства, і якщо хтось ставав упоперек, то крутився навколо «супротивника», як оса, жадаючи якнайболючіше вжалити. А після одного випадку між ним і нами з’явилася стіна відчуження...
Стояла погожа осінь. Ми зібралася у балці, біля глинища пекти картоплю. Петра чомусь не було. Але ось він з’явився на верхотурі балки у супроводі кудлатого пса.
– Хлопці! – радісно вигукнув Петро. – Зараз таке побачите, таке побачите...
І, підійшовши ближче, витяг із-за спини двостволку.
– Ух! – прокотилося хлопчачою юрбою.
– Оце дід Максим дав. Будемо його Рябка розстрілювати, – пес радісно завиляв хвостом біля Петрових ніг, відчувши, що всі погляди спрямовані на нього.
– Як розстрілювати?! – вигукнули ми хором. – Навіщо?!
– Бо набрид він діду, – і Петро самовдоволено посміхнувся, певно, від відчуття того, що така «відповідальна» справа доручена саме йому, а не комусь іншому.
Старого Максима дітвора в селі боялася, а дорослі відверто не поважали, бо у війну він служив німцям, відсидів у таборах, був замкнутим і завжди злим.
– Ну, що, Рябко, звиняй, така твоя собача доля, – майже урочисто вимовив Петро і, схопивши пса за густу шерсть, поніс у глинище. Оторопілий Рябко загострив вуха, а коли відчув під ногами тужаву в’язь мокрої глини і побачив націлену на нього рушницю, весь затремтів. Його благальний погляд заблищав сльозами...
Усі стояли як укопані. Дехто з хлопців уже стріляв із дрібнокаліберки у шкільному тирі, але щоб ось так – у живу істоту... Гримнув постріл, потім другий...
Рябка поховали «по-людськи»... «Так дід наказав», – ці Петрові слова всі сприйняли мовчки, безпомічно, нагортаючи горбик жовтої глини на ще тепле тіло розстріляного пса. Та могилка потім ще довго стояла перед нашими очима...
– Ти скоро їдеш? – Петрів погляд став якимось гострішим.
– Завтра. До міста треба...
– Ось і я скоро поїду... У свою останню дорогу. Не поминай поганим, пробач-прощай…
– Ну, що ти. Як можна. Кріпись, – тільки й зміг вимовити я і, торкнувшись тремтячого рукою його гострого плеча, вийшов із кімнати. Краєчки моїх очей обпікали гарячі сльозинки…
Микола ШАРИЙ.