Хоча кількість наших постійних передплатників щороку зменшується, ми добре розуміємо, що з нами залишаються наші однодумці та друзі. Люди, які завжди передплачують «Сільські новини», мають свою проукраїнську позицію, мають свій погляд на події, які відбуваються у нашій країні. А тому ми впевнені, що справжні патріоти і надалі будуть разом з нами у цей непростий час.

МИ ВІРИМО, що молода українська держава зможе, хоча і дорогою ціною, подолати російську агресію на сході України, щоб знову не стати придатком Російської імперії. А натомість буде серед цивілізованих країн світу. Напевно, для цього треба пройти через труднощі, аби життя наших дітей було кращим. І для цього теж потрібен час. Час, щоб розказати росіянам, що Донбас – споконвічно українська земля. А свідченням тому українські історична пісня «Ой Морозе, Морозенку»:
Поставили Морозенка на Савур-могилу.
«Дивись тепер, Морозенку,
на свою Вкраїну!»
Вся ти єси, Україно, славою покрита,
Тяжким горем та сльозами,
Кровію полита!
Так, шановні, це та Савур-могила, та висота, яку відвойовували і знову втратили наші бійці на Донбасі, звідки добре проглядається велика частина російсько-українського кордону.
Варто також нагадати, що саме із шахтарського містечка Дебальцево пролунав у 1944 році патріотичний заклик співця донецького краю, шахтарського сина Володимира Сосюри:
Любіть Україну, як сонце,
Любіть, як вітер, і трави, і води.
В годину щасливу і радості мить
Любіть у годину негоди.
«Як передать, Донбас, твою красу і силу» - чому ці вірші українського поета-патріота не хвилюють душу мешканців Донбасу, які прагнуть зруйнувати незалежну суверенну Україну, вражені сепаратистською чумою.
Чомусь навіть серед громадян України побутує думка, що Росія – це Москва. Хочеться щоразу їх поправляти: шановні панове, Росія – це і рязанські, і смоленські села. Росія – це Магадан, і Ханти-Мансійськ, Йошкар-Ола і Тюмень.
Під час навчання в університеті довелось працювати у складі студентського будівельного загону у селі Казімірово Руднянського району на Смоленщині. І побачив тоді, у 1984 році, непривабливу картину звичайного російського «нечернозем’я». Дороги тільки грунтові, які після дощу передвоюються у місиво і автомобілем можна виїхати за допомогою трактора. А з самого ранку місцевий люд чомусь ходив п’яним. У такому ж неадекватному стані працювали і водії, які доставляли зі Смоленська бетон для облаштування теплотраси. І коли один з тих водіїв ледь не в’їхав в одного із наших студентів, ми зажадали приставленого до нас молодого будівельного майстра, аби він замінив цього водія на непитущого. Вже наступного дня бетон нам возив інший, тверезий шофер. Однак тієї тверезості йому вистачили рівно на два дні. І коли ми знову пішли до того ж майстра, він випередив наше прохання своєю відповіддю: «Більше водіїв у нас немає, міняти ніким…»
Ви б побачили обличчя людей, які виходили з сільського магазину у день зарплати. Їхні обличчя світились від щастя, ніби вони щойно побували в раю. А радіти було чому – у кожного в руці, або в кишені був пульман вина, здається, «Осєннєє». На закуску ж пропонувались тільки рибні консерви.
Був іще випадок, коли ми потрапили там
у сусіднє село на весілля.
«Галька, чайнікі давай», - щосили кричав господар оселі і батько нареченого своїй дружині. І через всі столи передавали один одному кілька зелених чайників, з яких потім розливали у гранчаки жовто-коричневу суміш невідомого походження. Її охоче пили гості, хоча до вина «Осєннєє», яке стояло на весільних столах, ставились з пересторогою… Хазяїн час від часу також припрошував гостей спробувати молочну варену ковбасу, яку він особисто привіз на весілля із Москви.
…Погано, коли сусід приходить до вас у гості і починає говорити, з ким вам краще дружити і кого краще любити. Давайте самі будемо вирішувати, з ким нам дружити і як далі жити. Куди нам йти і яку дорогу забути.
Росія сьогодні принесла горе у наш дім, який зветься Україна. Російською зброєю вбито наших кращих хлопців-героїв, які хотіли ще багато чого зробити у цьому житті, але не встигли. Росія сьогодні нахабно і жорстоко диктує нам свою волю, нехтуючи своїми зобов‘язаннями. Тому як ніколи нам треба згуртуватись навколо ідеї єдиної України для того, щоб спинити агресора, щоб врятувати свою незалежну державу від розколу, бо майбутні покоління українців нам цього не пробачать.
Будьмо єдині і непереможні!

Олексій ГУДЕНКО, головний редактор «Сільських новин».