Поточний № 42 (1379)

28.10.2021

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Шанс Солошиного


18.11.2010

Солошине, що у Кобеляцькому районі на Полтавщині, відоме читаючій Україні як село, де народився та виріс Павло Загребельний. Письменник-енциклопедист, історик, визначна постать у когорті геніїв слов’янської культури.
Його Солошине доля ніколи не балувала, навіть за часів радянських. Місцеве господарство тоді перебувало нижче рівня середнячка, особливих благ для земляків Павла Архиповича не надбало. Що вже казати про часи суворіші, роки дев’яності, коли сільське господарство України почало стрімко розвалюватися, а премудрі теоретики принесли тодішньому президенту проект реформ аграрної галузі. Ніхто не знав, що далі, перед кожним примарою постала перспектива покладатися лише на себе. Але згодом у Солошиному з’явився “Шанс”…

НЕЗАЛЕЖНІ ФЕРМЕРИ
В одному із своїх інтерв’ю Павло Загребельний сказав: “Це козацьке село. Було воно на кордоні земель Війська Запорозького та царської імперії. І на цьому кордоні зібралися люди, що втікали як з одного, так і з другого боку. Це було гігантське село, тягнулося воно п’ятнадцять кілометрів уздовж Дніпра. І населяло його десять тисяч людей. У селі майже не повторювалися прізвища. Це свідчило про те, що люди туди збігалися. А коли люди збігаються, то вони, як правило, незалежні. Бо кожен із них утік - хто від пана, хто від хама, хто від переслідування, хто від неправди… Серед таких людей я народився і виріс, пережив колективізацію, голод 33-го року. Ці люди дуже бідували, але в душах їх була незалежність. Це, очевидно, передалося і мені”.
Значна частка Солошиного пішла під воду під час спорудження водосховищ по руслу Дніпра. Та не канула в Лету козацька незалежність. Нащадки своїх дідів-прадідів не прогиналися і не прогинаються під тягарем історичних реалій та життєвих обставин.
Із десяток років тому молоді солошинці Володимир Струк та Олександр Ткаченко, об’єднавши зусилля, взялися піднімати на спустошених, вважай, землях фермерське господарство з обнадійливо-символічною назвою “Шанс”.
- Самі спочатку до кінця не вірили, - розповідає Володимир Струк. - Бувало, що й дружини нас щодень лаяли - гроші вдома не водилися. Усе йшло в діло. А працівникам нашим платили помісячно невеличкий аванс і тільки наприкінці року - все зароблене. Вдячний їм за терпіння, що не розбіглися хто куди…
Старожил Солошиного, чоловік на всі руки майстер, Михайло Задорожний, як, власне, і чимало інших представників старшого покоління селян, підтримали хлопців, хто чим міг: хто порадою, а хто й своїми руками.
Михайло Іванович згадує:
- Були й недоброзичливці. Виїдуть бувало “колишні” зі штату керівного до поля, де йде робота, піднімуться на пагорбок і споглядають, що ж у тих “шмаркачів” вийде…
Вийшло. Нині ФГ “Шанс” орендує у 400 жителів Солошиного та довколишніх сіл тисячу шітсот гектарів землі. Дає їй лад, сплачуючи власникам паю п’ять(!) відсотків від оціночної вартості у грошовій формі і натурі. Причому обліковує свою продукцію для пайовиків за собівартістю!
І сьогодні Володимир та Олександр залежать тільки самі від себе, залежать від працелюбності та сумлінності своїх земляків.

СВОЇ СЕРЕД СВОЇХ
“Іноді мені здається, що я досі живу там, у селі, а сюди (Київ - Авт.) тільки навідуюся час від часу”, - зізнається академік Петро Карпаль, головний герой роману “Розгін”, прообразом якого був сам автор - Павло Загребельний. Затоплене у 1961 році поселення у теперішньому Солошиному називають Старим селом. Павло Архипович усе життя линув душею до своєї малої батьківщини, прагнув спілкування зі своїми земляками. Нині живуть у трудяться в Солошиному діти та онуки тих, кого він знав, тих, чиї образи вивів у вже згаданому “Розгоні” і особливо ж у романі “Тисячолітній Миколай”.
Щось, як мені здається, у солошинців є своє, особливе, відмітне…
На мехдворі ФГ “Шанс” автора цих рядків вразив блиск ретельно пофарбованих тракторів, збиральних агрегатів, причіпних знарядь. “Хизувався” свіжими боками і старенький “ХТЗ” - технічний первісток фермерського господарства, який ще й нині не “лінується” бігати в поле. Та це не все!
Усі трактори, комбайни, у тому числі радянського та українського виробництва, оснащені кондиціонерами. Встановили їх своїми руками солошинські механізатори.
- Колектив у нас підібрався, можна сказати, елітний, - каже Володимир Струк. - Прийшли, дякувати Богу, найкращі. Умільці. Тепер кожен на своєму місці.
Звісно, порядок та сумлінне ставлення до своїх обов’язків - щоденна норма і для самих фермерів - Струка і Ткаченка.
У полі, зустрівшись з механізаторами, я поцікавився, як їм працюється у “Шансі”.
“Нормально”, “Краще ніж там, де був”, “Не шкодую”, - такими були відповіді.
- А фермери нікого не підганяють? - запитав.
Ініціативу перехопив Володимир Струк:
- Один усе ладком, по-доброму, а другий буває що й піджене, якщо така потреба є, - при цьому Володимир Миколайович хитрувато посміхнувся, чим себе і видав.
У “Шансі” стало доброю традицією після завершення трудового місяця посидіти всім колективом у родинному колі, за столом, згадати те й се, по-людськи поспілкуватися, поговорити про нашу незугарну українську політику та її “талановитих” авторів. Довіра і взаєморозуміння допомагають долати труднощі та всілякі перешкоди.
На Солошине відбитком лягла вся виснажлива історія українського села - все гріховне двадцяте сторіччя з колективізацією, голодомором, війнами, волюнтаризмом. Немає у селі помпезних надсучасних будинків, немає модних нині закладів для розваг. Будинки селян невеликі, які завше зводили в колючих од вітру придніпровських степах, проте акуратні, зі світлими віконницями.
Для Солошиного ФГ “Шанс” - одне з основних бюджетоутворюючих господарств. А значить - його надія, шанс на краще завтра.
У господарстві - 25 постійно працюючих, а це прибутковий податок, надходження до місцевого бюджету, плюс плата за землю.
Окрім того, ФГ “Шанс” уклало із сільською громадою так звану соціальну угоду. З власної ініціативи! ФГ сплачує ще й 20 гривень на рік за кожен оброблюваний гектар на потреби селян і сіл. У значній мірі завдяки зусиллям “Шансу” Солошине недавно стало газифікованим. Певну частку затрат взяло на себе господарство і з відновлення та експлуатації водогону.
Мабуть, обсяги цієї соціальної місії зростатимуть. Дуже б цього хотілося солошинцям і жителям сіл, де фермери орендують землю. Проте далеко не все залежить від невтомного тандему Струка-Ткаченка. На жаль, проблеми “низини”, як ще можна назвати село, бо нижче в Україні не стоїть ніхто у соціальній ієрархії, часто-густо народжуються на високих столичних пагорбах. А звідти, щоб добре все бачити, потрібно бути хоч трішечки Павлом Зегребельним.

 

Микола ШАРИЙ.
Фото автора.
Полтавська область.