Один із них – капітан-лейтенант Олег Зощук (прізвище з етичних міркувань змінено).

– Після анексії Кримського півострова син приїхав до мене в однострої українського офіцера, – розповідає Зощук-старший. – Зважаючи на розпорядження командування, він мав продовжити службу в Одесі на вищій посаді. Олег радів такому призначенню й навіть будував плани на майбутнє, маючи намір вступити в Національний університет оборони. Але після телефонної розмови з товаришем по службі, який залишився в Криму, усе змінилося…

25-річного капітан-лейтенанта «зачарували» розповіді про «захмарне» грошове забезпечення, пільги. І він поїхав за кращим життям. На прохання батьків одуматися відповів: 

– Ви ще пишатиметеся мною…

Таких, як Олег, серед військовиків ЗСУ, інших військових формувань, що дислокувалися в Криму, виявилося багато. Із 13 468 солдатів та офіцерів Збройних сил України, які перебували в Криму, не зрадили Батьківщину менш, як 4 000. А з 10 936 працівників МВС – тільки 88, із 2240 працівників СБУ на материкову частину України повернулося всього 242.

Якими мотивами керувалися ці люди, скоюючи такий злочин? У кожного він свій: не побажали розлучатися з кримською ріднею, відсутність житла на материковій Україні, небажання жити в «бандерівській Україні». Не будемо моралізувати з приводу їхніх «аргументів» – вони того не варті. А от розповісти про те, як склалися долі декотрих із них, гадаю, треба. Так ось, за роки, що минули відтоді, на сонячному півострові в ролі «захисників Криму» залишилося не більше, як 30 відсотків. А решта? Хто де: одних із надуманих причин звільнили, інші продовжують службу за тисячі кілометрів від півострова: територія Росії велика, і місця всім вистачає. Адже до зрадників, хоч би якими гаслами вони не прикривалися, завжди ставилися з презирством. Навіть їхні нові господарі, яким ті продавали свої душі. А ще вони вимагали довести їм свою відданість. У випадку з колишніми українськими військовослужбовцями найоптимістичнішим варіантом стала служба у північних, далекосхідних гарнізонах, де блага людської цивілізації ще не скоро будуть відчутними.

У більшості своїй саме туди й проліг подальший шлях зрадників. Але їм іще пощастило. Принаймні порівняно з тими, кому випало «захищати конституційний лад Росії» в різних гарячих точках. Скажімо, на Кавказі. Улітку минулого року російські інформагентства повідомили про те, що в Дагестані сталася чергова перестрілка, у якій загинули два російські спецпризначенці Денис Ракицький та Олександр Байбутлов. Такими новинами сьогодні нікого не здивуєш, оскільки подібні інциденти давно стали нормою повсякденного життя Росії. Але річ у тім, що труни з їхніми тілами прибули в Севастополь. Згодом виявилося, що іще на початку 2014-го вони проходили службу в Кримському управлінні СБУ! Але перекинулись на бік Росії, також, мабуть, сподіваючись на краще життя. От і знайшли його серед Кавказьких гір…

Таких прикладів чимало. Серед колишніх військовиків Збройних сил України, які поповнили лави російської армії і яким пощастило поки що залишатися на півострові, наростає розчарування. Адже грошове забезпечення, зважаючи на кримські ціни, не таке вже й захмарне, отримати власний дах над головою теж проблематично. Натомість є досить високою ймовірність опинитися за тисячі кілометрів від рідного півострова.

Ось як пояснює ситуацію, що склалася, на окупованому півострові з колишніми нашими співвітчизниками народний депутат України – координатор групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук:

– Військовослужбовці рівня командира роти, бригади, начальників структурних підрозділів на півострові залишилось небагато. Росія вимиває кадри, замінюючи їх шляхом ротації. Таку політику спрямовано на те, щоб запобігти деокупації.

Коли постане питання про проведення ще одного референдуму, скажімо, про захист мовних прав у школах Криму чи з будь-якого іншого питання, то росіяни можуть сказати: у нас тут переважно живуть громадяни Росії, а тих, що жили колись за України, залишились одиниці.

Максим Одинцов служив у складі однієї з частин ВМС України. У березні 2014-го разом з Олександром Барановим, своїм однополчанином, він перейшов на бік окупанта. Через два роки, аби просунутися по службі, Одинцов вирішив «придбати» в Україні диплом про вищу освіту. Та його затримали співробітники СБУ…

Із часом деякі громадяни відчувають муки сумління. Анатолій Д. – один із них. 2014 року він брав участь у блокуванні частин ЗС, розташованих у Криму. І навіть отримав із рук окупантів медаль «За повернення Криму». А влітку 2017-го добровільно з’явився в правоохоронні органи України, зізнавшись у своїх «подвигах». Зважаючи на щире каяття та його добровільне з’явлення, відсутність суспільно небезпечних наслідків діяльності, прокуратура передала в суд клопотання про звільнення Анатолія від кримінальної відповідальності.

І все ж повернімося до нашого головного «героя», Олега Зощука. Він навряд чи почувається щасливим: минулого року, коли померла його мати, він не зміг навіть провести її в останню путь, боячись бути затриманим на материковій Україні. За словами батька, вона до останнього подиху сподівалась побачити єдиного сина. Не судилося. Тепер Зощук-молодший служить за тисячі миль від сонячного Криму, яким він так марив і заради якого став зрадником, – на далекому й холодному Північному флоті. За словами його батька, буквально через кілька місяців у його особовій справі з’явилась абревіатура «СКИ» – «склонен к измене». А ще через кілька місяців він опинився перед вибором: відбути в один із гарнізонів Північного флоту чи бути звільненим із військової служби.

– Далекого 1992 року, я, підполковник однієї з частин колишньої радянської армії, що дислокувалася теж у Криму, одним із перших присягнув на вірність українському народові, – з болем каже батько. – І вчинку Олега не розумів. Але син є син. Тож я зателефонував своїм колишнім однокашникам, які сьогодні обіймають у російській армії високі посади. Але вони нічим не допомогли. Повідомили, що вказівка про записи «склонен к измене» та відправлення колишніх офіцерів українського війська, які перейшли в російське, надійшла із самого «верху».

Сергій ЗЯТЬЄВ.

– Як людина, можу зрозуміти голодного, який украв шматок хліба заради того, щоб не померти голодною смертю. А от зрадників Батьківщини… 

Вони вчинили тяжчий гріх. Прикро про це казати, але після анексії півострова Крим там залишилося чимало наших військовиків, більшість з яких сьогодні служить агресорові. І допоки я є військовим прокурором, робитиму все можливе, щоб вони відповіли за свої вчинки, це справа честі. Зробити це вкрай складно, оскільки вони перебувають поза межами України, проте все, що потрібно в цій ситуації робити, ми робимо.

На сьогодні реально притягнуто до кримінальної відповідальності 16 таких зрадників. Зокрема, наприкінці 2015 року Оболонський районний суд міста Києва за дезертирство й державну зраду до семи років позбавлення волі засудив моряка однієї з військових частин ВМС України: він добровільно перейшов на військову службу в збройні сили країни-агресора. А затримали його наші прикордонники під час спроби перетину адмінкордону в пункті пропуску Чонгар.

Окрім цього, після ухвалення відповідного закону ми активно застосовуємо інститут спеціального розслідування, який дозволяє притягнути до кримінальної відповідальності особу, яка з тих чи інших причин перебуває поза межами юрисдикції вітчизняних правоохоронних і судових органів. На сьогодні за такими правилами до кримінальної відповідальності притягнуто 57 осіб. Упевнений, що цей список поповнюватиметься новими прізвищами.