У нашому 1-Б класі було близько 30-ти учнів – половина з них хлопчики, половина – дівчатка. Але того дня ми ще не знайомилися, оскільки вся увага на шкільній лінійці була прикута до директорки –  Таїсії Іванівни Сидоренко, яка розповідала про школу, навчання у ній, вчителів.

Та найбільше запам’ятався епізод, коли під мелодію шкільного вальсу до нас підійшли восьмикласники і вручили кожному   першокласнику книжку, а ми у відповідь їм – квіти. А потім повели кожного з нас за руку ці, як мені здавалося, дорослі хлопці і дівчата до класу, де ми вперше у житті сіли за парти і стали школярами.

З теплотою згадую свою першу вчительку – Катерину Михайлівну Вербну. Особливо мені запам’яталися уроки каліграфії. Тоді писали ручкою, яку вмокали у чорнильницю. Вчителька вимагала, аби у кожній букві був натиск і нахил, як у зошиті з каліграфії. Пам’ятаю, що перші мої старання завершилися великою кляксою у новенькому зашиті. Але у мене було величезне бажання вчитися. А відтак перший клас закінчив на п’ятірки і отримав Почесну грамоту, яка досі зберігається у сімейному архіві.

Була ще одна особливість у нашої класної керівниці – замість уроків музики і фізкультури проводити уроки математики. 

Це сприяло тому, що і в старших класах з усіх предметів найбільше любив саме математику, яку викладала Софія Дмитрівна Курінна. Вона наскільки дохідливо пояснювала тему, що навіть слабенькі учні могли виконати домашнє завдання. Або ж списати перед уроком у мене, або в Миколи Герасименка чи в Яшка Булаха.

Згадується і перша дитяча закоханість ще у другому класі, коли до нас прийшла  білосніжна Алла Гонтар. Її батьки переїхали у Підгородне,  і так вона опинилася у нашій школі. Але у третьому класі її так же несподівано не стало.

З повагою згадую вчителя англійської мови Бориса Андрійовича Задніпровського, який викладав у нашій школі після служби на флоті. У свої 28 років він був повністю сивим. Ми насолоджувалися його англійською. Мешкав він у гуртожитку «на каналі». Він мав велике бажання опанувати баян, його навчав цьому наш вчитель музики. 

Коли вже я був у 8 класі, Борис Андрійович попросив мене оцінити придбаний ним баян. Після занять ми пішли у гуртожиток. На той час я вже закінчував  музичну школу, а наш вчитель музики навіть довіряв проводити мені уроки. Спробував інструмент і похвалив вчителя – баян звучав бездоганно. Пізніше Борис Андрійович повернувся на свою попередню роботу – перекладачем на флот.

Не можу не згадати свого класного керівника, вчителя біології Василя Аврамовича Хоменка. Це він заплатив за всіх нас за екскурсію до Полтави у сьомому класі, коли наша однокласниця перед самим від’їздом повідомила, що зібрані гроші класу вона загубила. Вже пізніше кілька разів він приїздив до «Сільських новин» по допомогу. Зусиллями редакції домігся виплати за пайову землю у Магдалинівському районі, де він мешкав деякий час і працював комірником у колгоспі. Пізніше він повернувся у Підгородне і знову працював у нашій школі.

Згадую і вчителя фізики Геннадія Ароновича Волкінштейна. Він, міський житель, після навчання на фізичному факультеті університету викладав у нашій школі. Фахівець був сильний, навіть вів гурток, де ми вивчали азбуку Морзе. А ось з порушниками дисципліни він справитися не міг. І його уроки перетворювалися на арену з’ясування стосунків «вчитель – порушник».

Зараз на місці шкільного стадіону – сучасний середній навчальний заклад, який з’явився не без допомоги мого колеги, журналіста і письменника Михайла Скорика. 

Але це вже зовсім інша історія.

Дніпропетровська область.