Поточний № 16 (1404)

05.10.2022

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Штурмовик Оксентій Рибальченко


09.12.2010

Оксентій Тихонович Рабильченко народився 1916 року в селі Степанівка Великобагачанського району Полтавської області у родині селянина-одноосібника.
Здобув військову освіту в Київському артилерійському училищі. На війні - з перших днів, відступав до Чернігова, брав участь у Білоруській наступальній операції («операція Багратіон»), у штурмі Кенігсберга (північного оплоту гітлерівської Німеччини), у війні з Японією.
Нагороджений двома орденами «Червона Зірка» та іншими орденами і медалями Великої Вітчизняної. Закінчив війну в званні капітана.
Працював у землевпорядній організації м. Хорол Полтавської області.

НЕВЕЛИКИЙ будинок на перехресті двох вулиць. Дрібний та дошкульний дощ передзим‘я сірими цятками лягає на побілені цегляні стіни. Обминаємо мокрий спориш, який позеленів од теплої осені, по викладеній бетонними плитами доріжці.
На стук у двері відгукується жіночий голос:
- Заходьте.
- Добрий день! Ми до Тихоновича.
- День добрий. Він тільки-но поголився та поснідав, - каже невеличкого зросту жіночка у класичній сільській хустці.
Оксентій Тихонович сидить, спершись обома руками об ліжко. Поруч на стільці приналежності для гоління.
Якісь хвилин п‘ять Тихонович слухав і дивився на нас, прагнучи зрозуміти, хто ми і що та навіщо його потурбували. У свої неповні дев‘яносто п‘ять він уже недобре чує і недобре бачить.
- Вікторе Беркало, ви - справжня людина. Я всякому кажу, що ви – той сільський голова, шо нам треба, - впізнавши в одному з нас знайоме лице, промовляє Оксентій Тихонович.
…Під моросливим дощем до Оксентія Рибальченка я прийшов саме у супроводі Віктора Миколайовича Беркала. Сільським головою Степанівки він, як модно нині говорити, вже за третьою каденцією. Ішов на вибори самовисуванцем. Ніхто інший, навіть під «партійним прикриттям» не зважився скласти Вікторові Беркалу альтернативу, а відверто – не знайшлося в селі чоловіка, котрий би зважився покласти на себе тягар щоденного піклування про земляків – їхні справи та проблеми, біди та сподівання.
До Оксентія Рибальченка ми домовлялися обов‘язково завітати не тільки тому, що для обох нас, з дитинства односельців, він є своєрідним символом мужнього найстарішого покоління степанівців, а й тому, що таких людей у нашій Україні лишилися одиниці. Оксентій Рибальченко не просто ветеран війни, він – фронтовик-штурмовик. Якщо перекласти теперішній молоді на зрозумілу мову, то дід, а кому й прадід Рибальченко – щохвилини у роки війни був «смертником». Кожен тоді міг наразитися на ворожу кулю. Штурмовики ж її шукали самі…
Дехто з псевдодослідників другої світової війни зациклився на так званих штрафниках, «штрафних батальйонах». Насправді то були батальйони штурмові – еліта піхоти. Їх основне призначення – штурм сильно укріплених позицій ворога. Озброєння важке – ручні кулемети, міне- і вогнемети, захист – сталеві броньовані кіраси. Останні, правда, напоказ не носили – зверху одягали маскувальні комбінезони, а під кірасу – ватник для амортизації.
Деякі німецькі солдати просто сходили з розуму, коли бачили, як випущена в груди супротивника черга робить дірки, а він все одно біжить.
У штурмові батальйони брали найбільш фізично сильних солдат до сорока років (бронекіраса важила до 20 кг сама по собі та ще кулемет – стільки ж). Штурмовиків використовували для прориву, далі підтягувалася звичайна піхота. Звісно ж, навіть таке захисне обмундирування не рятувало їх від смерті.
Оксентія Тихоновича, багато разів пораненого й контуженого, вбивча куля обминула і свій дев‘яносто п‘ятий стрічає він разом із сонцем у віконці своєї домівки в рідному селі. Поруч – сестра Варвара Тихонівна Гоменюк. На дев‘яносто третьому році прикувала її до ліжка тяжка хвороба. Доглядає їх донька Варвари Тихонівни та племінниця Оксентія Тихоновича Марія Гоменюк. Мало не щодень провідує рідню племінник Сергій Рибальченко, сільський фельдшер, нині на заслуженому відпочинку за вислугою літ, стежить за станом здоров‘я та в разі потреби надає допомогу.
…Нам добре відомо, що Оксентію Тихоновичу важко говорити. Одначе якщо він уже почав вести мову, то потрібно тільки слухати.
- Не кажу, що я - ідеальна людина. Лежу й критикую себе. Нікого й ніколи не зобидив. Але, як проаналізую, були й недоліки. За все життя сім разів напився до чортиків. Чотири – у цивілку, три – у війну.
Перший раз – коли нас правили через Москву в Китай. І тут оголосили: Перемога! Нас забрали з вагонів і, де ми понапивалися, сам Бог знає. Вдруге: нашу артилерійську колону зупинили (у Китаї) й оголосили: «Японія капітулювала!». Розвернули ми гармати і між сопок дали залп – один, другий, третій… А потім потрапили на склад японський зі спиртом – пляшки, як з-під кефіру. Добряче випили. Але тут засада японська. Я заскочив на легкий танк із ручним кулеметом. І – на японців. А у мене був ординарець із Харкова, здоровенний такий. Так він мене за барки схопив і закричав: «Назад, товаришу капітане!»
Утретє було в командира полку на день народження. Він – мій земляк – полтавчанин Євсеєнко. Шанували його тоді і вшановували, та більше під чарку згадували загиблих.
– Сталінізм я не люблю, - веде далі свою оповідь Оксентій Тихонович. – Хоча скажу: майбутнє все-таки за соціалізмом. Не таким, як був. Якби ми будували з розумом, були б кращими у світі.
Сталін нас посилав на вірну смерть. Із двадцятип‘ятимільйонної армії таких, як я, було десять чи може дещо більше тисяч, кадрових військових офіцерів, спеціально навчених, готових іти на дзот, на будь-яку укріплену висоту чи воювати на окупованій території.
Нас кидали під шквальний вогонь. Мали ми захист – броньові кіраси і сталеві «фартушки» нижче пояса, та й це не рятувало: з 954 бійців штурмового батальйону залишилося цілими 35-40, решта – вбиті, поранені або контужені.
Оксентій Тихонович ніколи за переконаннями націоналістом не був. Тим паче, націоналістом крайніх поглядів. Однак деякі висновки цього чоловіка, котрий був зі смертю на «ти», змушують задуматися.
- Мене ніколи на фронті не називали українцем. Просто – «хохол», «мазанка». Від тих, з ким ішов в атаку, це сприймалося не боляче. А від тих, що сиділи в штабах – по-іншому. Особливо ж страшними були слова «Хохлы, вперед! Черт с вами!»
Було видно, що Оксентію Тихоновичу важко вимовлялися ці слова.
- Із двадцяти трьох мільйонів загиблих у війні, сім, а то й вісім мільйонів були українці. Гітлер казав, що кров‘ю вмиє весь світ. А Сталін відповів йому кров‘ю своїх співвітчизників.
Дивлячись на Оксентія Тихоновича, я мимоволі згадував свого діда Івана Васильовича. На 73-му році життя він пішов із цього світу в той. Але у війну цей світ був для нього жахом. Потрапивши під час оборони Києва у полон, відбувши страшні концтабори в окупованій Польщі та зірвавши руки в гірських каменоломнях Австрії, він так і не зміг позбутися меншовартості “полоненого” ветерана. На все життя мені запам‘яталося, як дід Іван стояв далеко осторонь від пам‘ятника воїнам у селі Степанівка під час свята Перемоги з крапельками у куточках очей. Ніби каявся, що не загинув у тій війні, що не заслужив добрих слів і слави.
Штурмовик-смертник Оксентій Рибальченко наперекір усьому вижив. Вижив, щоб донести до прийдешніх поколінь пам‘ять про «людську катастрофу», яка, дай Бог, ніколи не повториться.

Микола ШАРИЙ.
Полтавська область.