Поточний № 44 (1231)

15.11.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

«Шульгівського цвіту - по всьому світу»


06.12.2013

Саме так називатиметься майбутня книга Івана Шрама. А на сьогодні – це ошатний рукопис близько 300 сторінок, де тексти рясно пересипані кольоровими фотографіями із сімейних архівів Шрамів і Склярів. Великі ці родини, предки яких – козаки. І живуть вони в Україні і в Сибіру, на Соловках і у Франції, Швейцарії і Німеччині. Багато з них піднялися від хліборобів до вчителів, інженерів, священиків, агрономів, офіцерів, академіків і стали чесними людьми, бо родом з козацького, вільного краю, де колись ніхто не лихословив і п’яничок не водилось, бо всі працювали на землі. А щовечора чи у свята лунали пісні молоді… Шкода, не повернути тих часів, тих пісень… Увагу, розум, душу людей заполонили «чорні» ящики (телевізори, мобільні телефони), що знищують здоров’я, а за змістом передач ведуть до моральної деградації покоління, хоча в даний момент ніби і користь є. Про майбутнє все ж мало переймаємось…

Івана Кузьмича з Шульгівки вивезли тримісячним малям у 30-ті роки. Йому довелось все своє свідоме життя розпитувати про своїх родичів, збирати матеріали, фото, щоб на схилі літ викласти це на папері. У Шульгівці бував у дідуся Трохима в 1943 році, а потім аж у 2011. Рідна земля, дух предків покликав його у край, де жила велика рідня – Трохима, Григорія, Веремія Шрамів.
І все то (без перебільшення) працьовиті руки, розумні голови і чиста совість. Тому-то і виживали у складні часи, не зледащіли, не спилися, а вчилися, думали і працювали, шукали і знаходили вихід.
Іван Шрам – інженер за освітою, все життя на заводі, а вдома у нього будинок, сад, виноградник, все господарство так доглянуте, що хоч на виставку. Близько 300 сортів винограду плодоносять у його саду, хоча завезені з Казахстану, Грузії, Молдови, Німеччини, Румунії, з Ізраїлю і Росії, навіть з Африки. У Союзі легко було дістати різні сорти. Виноградарі скрізь доброзичливі, тож стосунки між ними були чудесні, а дружба – міцніша, ніж у політиків.
Виписував періодику з багатьох республік, після розпаду Союзу альтернативною стали зустрічі з однодумцями з Латвії, Польщі, Росії, Швейцарії. Добре допомагали телефон, Інтернет, пошта. І так майже 50 років!

Набувши самотужки досвіду, захотілось поділитися з усією Україною, тож і почав писати статті-поради в газети і журнали – «Дачник», «Виноград. Вино» та ін. Хотілось, щоб якомога більше українців полюбило садівництво, не боялись, а вирощували фрукти. Зміст і актуальність статей Шрама подобалися всім, але деяким читачам різало слух українське слово, вимагали, щоб редакція не друкувала українською. А він категорично відмовився писати російською.
Справді, непересічний чоловік. У 70-80-і роки минулого століття у сім’ї Шрамів був скрутний час. Щоб вижити, самотужки вивчив кушнірство (вичинка хутра). Літератури бракувало. Виручила обласна бібліотека. Інших джерел не було. Держава пильнувала кушнірство, як і самогоноваріння, що «підривали економіку».
Накопичивши теоретичні знання, систематизував, дещо спростив. Почав практикувати. Поступово визнали спеціалістом. Сировину везли з Камчатки і Білорусії: заєць, кріль, нутрія, куниця, білка, ягнята, кабани, олені…Найцінніше хутро везли з Півночі Росії – песець, лисиця, соболь, горностай, росомаха, вичиняв поодинці, хвилювався, бо незначна помилка вела до браку, а брак дорого коштує… Тож часу і напруги, нервів витрачалось багато, треба мати велику силу волі і велике бажання. Згодом почав цього мистецтва навчати всіх охочих, не таїв секретів і тонкощів, ділився досвідом, бо хотів, щоб багато людей вміли це робити, тоді стане багатшою і Україна. Жив з людьми і для людей.
Зараз Івану Кузьмичу за 80. Але він сповнений оптимізму, творчих планів, духовно багатий, фізично здоровий (колись бігав по 30 км, а зараз уже по кілометру і то якщо є час), займається йогою. Має голос чистий, дзвінкий, красивий, як у співака. Чим не приклад для наслідування неледачим? Тож думати треба і шукати способи, як вижити і жити.
Цікаві і думки Івана Шрама, що свідчать про його громадянську позицію: «Дивитись на сучасність і не бачити гіркої правди означає бути сліпим.
Хто розбагатів і забув про своє бідне походження, раджу нашити маленьку латочку з дитячих своїх штанців, щоб не забувалось про людей на межі бідності.
Україна досі для багатьох у світі залишається «Terra incognito». Ми для них, як для нас африканський чад. Вони бояться від нас вчадіти, бо той купивсь на гречку, той забув мову, той соромиться роду – отака історія цього народу».
Перегорнувши останню сторінку рукопису майбутньої книги, зрозуміла, що окрасою «Шульгівського цвіту», розкиданого по всьому світу, є сам Іван Кузьмич. Навіть голос його чую зі сторінок то зі смутком, то з гордістю, але впевнений і не байдужий.

Оксана БІЛЕЦЬКА, ветеран освіти.
Схвильований спогадами Івана Шрама його односелець Микола Богомаз, про якого уже писали «Сільські новини», склав хвилюючі вірші про сім’ю земляків-шульгівців.

Минуле – частка життя
Стоїть одинока Трохимова хата,
Як пам’ять про дії червоного ката.
Він нищив нещадно козацькі святині,
У душах нащадків розруха й донині

Хатина стоїть, до землі вже припала.
Душа тут молилась, все Бога благала,
Щоб влада жорстока землі не забрала.
Глухий не почує – душа про це знала.

Крило Люцифера Шрамів зачепило,
Та душі козацькі воно не скорило.
Розсіяло рід весь по білому світу.
Щоб більше буяло шульгівського цвіту.

Трохимів онук і праправнучка Поля
Зайшли до хатини, де Шрамова доля
Душею страждала, зверталась до Бога
Важка для Трохима дісталася дорога.

Нащадки народу, беріться за діло
Вивчайте минуле, щоб в душах осіло
Без нього не буде у вас майбуття:
Минуле не зміниш – в нім частка життя!

На знімках: батьки Івана Шрама - Домаха і Кузьма; після служби 
в Шульгівській церкві - донька Ірина, Іван Кузьмич, шкільний біблотекар Наталія Нікітенко, син Станіслав, внук Федя.