Поточний № 19 (1257)

22.05.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Скажена самотність


26.11.2012

ЗЕЛЕНО-БАГРЯНЕ узлісся вкрила холодна імла осінніх сутінок. Руда лисиця, шаленіло перебираючи лапами, летіла до хутора, що миготів неподалік віконницями яскравих вогників. Не запах свійської птиці вабив її широко роздуті ніздрі, не тепло людських осель, її гнала лють. На все – на ліс, на сіре небо, на цей осоружний світ…
- Ану, відсунься подалі, пузата! – викрикнула стара Дмитриха на кругленьку льоху, що самовдоволено чавкаючи вечерею з корита, терлася об ноги своєї хазяйки. Ноги баби Ольги, або ж як її ще поважно величали на хуторі Дмитрихою за те, що покійного чоловіка звали Дмитром, а за велетенські розміри – Дмитрищем, були зовсім негодящі – опухли й боліли від варикозу. Прикривши хлів, старенька похиталася, мов качечка, своїм двором. І раптом заклякла від несподіванки: поперед неї стояла і чіпко дивилася прямо в її очі лисиця. Погляд цей був злющий, а щелепа вишкірилася гострими зубами.
«Ой, лелечки, скажена!» – майнув здогад, і баба потяглася до дровітні, щоб вхопити перший-ліпший цурупалок. Лисиця загавкала, напружившись щосили, підстрибнула і потяглася роззявленою мордою до бабиної шиї. Незбагненним чином вивернувши руку, Дмитриха ліктем вдарила нападницю по голові. Та впала вниз, але крутнулася і вгризлась зубами в бабину литку.
- Божечки, рятуйте!! – щосили закричала стара. – Сусідонько, Катю, поможи! Поможи, Христа ради!
Маленька та повна сусідка Катерина років шістдесяти притьмом убігла в двір, схопила трійчаті вила біля хліва і з розмаху ввігнала їх під ребра рудої агресорки. Та завищала. Другий удар був смертельним – у груди…
Жінки - Дмитриха, шкандибаючи від болю, а Катерина, відсапуючись від важкого дихання - зайшли до веранди.
- Ой, Олю, промию, оброблю рану та піду з мобільного подзвоню родичам у райцентр, нехай викликають тобі «швидку», - мовила сусідка.
- Спасибі, спасибі, дорогенька. Загризла, мабуть, би мене, ця клята руда, якби не ти. Так до вісімдесяти трохи і не дожила б. Ноги вже не ходять та й руки слабкі.
- І чого її, скажену, понесло до хутора? – молодша Катерина аж склала руки на грудях.
- Мо’, відчула, що тут усі у нас старі і немічні, - висловила припущення Дмитриха. – Один мужчина та й то на одній нозі з костуром стрибає. Самотні ми всі, Катю. Просто скажено самотні на нашому хуторі. Діти, онуки рідко приїжджають. Начальство й носа не показує. Що ми тут сторожуємо, доживаючи вік, га?
- Мабуть, ондечки оте, - і Катерина кивнула в бік темного лісу.

Микола ШАРИЙ.