Щоразу, перечитуючи відомий бунтівний твір Олеся Гончара «Собор» й роздумуючи над його появою, особливо звертаєш увагу на головного героя Володьку Лободу – типового кар’єриста-висуванця доби бездуховного компартійного режиму. І не можна не помітити, що  його прізвище Лобода зовсім не випадкове. У багатому розмаїтті назв українського рослинного  світу лобода – це  найпоширеніший бур’ян, що засмічує посівні та городні культури.Проте цей бур’ян, як стверджують фахівці медицини, у певну пору свого розвитку завдає ще й шкоди здоров’ю людині. Отже, письменник Олесь Гончар однозначно робить посил читачам через цей  негативний художній образ, акцентуючи увагу на вельми забур’яненій особі місцевого зачіплянського «відповідального» за культуру будівника комуністичного завтра.

Таке негативне ставлення до художнього образу Володьки Лободи яскраво висвітлене у діалозі Орлянченка з Миколою Баглаєм у романі «Собор»:

«І, здивувавши Баглая, раптом випалив без зв’язку з попереднім, що переходить на інший завод. На той, де в цех заходять у білих халатах, де спецхарчування одержують… Годі, не бажає він більше газами отруюватись на металургійному.

 – На крутий ідеш поворот, – зауважив Микола.

– Тобі це дивно чути? – нахилився до нього Орлянченко. – Ти певне, сподівавсь і в мені найти іскринку героя? Гай-гай, її нема. Все менше таких, у кому вона є. Риба шукає, де глибше, а наш брат, де ліпше… Я ж із тих, кого тільки помани куди-небудь у режимний цех на соліднішу зарплату та на спецхарчування…

– Можна подумати, що ти голодний…

– Ні, ситий. Але хочу ще ситнішим бути… І хіба один я такий? Людина –звучить гордо? Це наш чинодер Лобода звучить гордо? Ха-ха! Скажи йому – «Ти звучиш гордо» – він перший розрегочеться, вважатиме, що його розігрують…

А от на заводі він, кажуть, добре починав.

– Отож, починав! Але є така штука – наркотик владолюбства, героїн кар’єризму… Його тільки раз вхопи – і пропав… Жадобою влади – тільки цим його очі й блищать. Рідного батька за кар’єру проміняє, собор отой розвалить, аби тільки на щабель вище піднятись. Ідеали? Чхати йому на твої ідеали! Влада йому, побільше влади! А спитай, для чого? Та щоб іще вище стрибнути! І скільки таких… Сьогодні він начальник цеху, завтра директор, а там уже цілиться сісти на главк. Нащо тобі, чоловіче, той главк? Більше клопотів, швидше інфаркт – і вся пісня!.. Але ж як воюють! Отам битви – не на життя, а на смерть. Невидимі, кабінетні, а втім такі, де пощади нікому нема: або ти переможець, або ти розчавлена жертва…(Гончар, 1988, VII: 68-69).

Тож і не дивно, що саме такий образ партійного керівника не міг не збурити керівні органи радянської влади. Про це свідчить відомий протестний документ «Лист творчої молоді м. Дніпропетровська», який з’явився у серпні 1968 року після організованого цькування «головним артилеристом», першим секретарем обкому партії, членом Політбюро ЦК Компартії України О. Ватченком.

«…Найбільшої брутальності сягнула так звана дніпропетровська кампанія в зв’язку з появою нового роману нашого земляка Олеся Гончара «Собор». Спочатку обласні газети «Зоря» й «Прапор юності», марганецька міська газета виступили зі схвальними рецензіями на цей твір. А вже через місяць на одній із нарад, де були присутніми секретарі низових партійних організацій Дніпропетровщини, відповідальні працівники преси, секретар обкому КП України т. Ватченко затаврував ганьбою всі ці рецензії і дав команду пресі «довести читачам», що «рабочий клас» Дніпропетровщини «не принимает «Собора». Відразу ж газети обласні зарясніли, як май грушами, «мнениями рабочих о «Соборе». Так, лише «Зоря» протягом двох тижнів організувала три брутальні й безпорадні «рецензії», про що засвідчує їхня чотиристарядкова лайка, і стільки ж лишилося не видрукуваними.

Ті листи-відгуки, листи-протести робітників і трудової інтелігенції проти обпльовування автора «Собору» редактор П. Орлик і завідуючий відділом листів газети «Зоря» Я. Новак «строжайше» тримали в секреті й, з’ясувавши місце роботи й адресу відправника, доповідали в обком і КДБ. 

Обкомом КП України було заборонено вшанувати 50-річчя письменника  Олеся Гончара на історико-філологічному факультеті Дніпропетровського університету, в міській бібліотеці, хоча цьому передували численні оголошення. Ще згодом деканом згаданого факультету т. Павловим було заборонено навіть обговорення роману «Собор», що його збиралися провести історики. 

Усіх, хто в будь-якій мірі й формі висловлював незгоду з кампанійщиною чи бодай випадково «взяв не ту ноту», якої вона вимагала, суворо карали. Недарма ж завідуючий ідеологічним відділом обкому т. Васильєв заявив на семінарі працівників культури області: «Роман «Собор» – это такой коловорот, вокруг которого группируется все идейно вредное, враждебное нашей действительности». 

І ось виключено з партії й звільнено з роботи працівника відділу пропаганди й агітації обласної газети «Зоря», одного з найстарших журналістів нашого міста С. Ю. Шейніна за написання позитивної рецензії.

Виключено з партії працівника відділу культури газети «Зоря» М. Т. Скорика за те, що запропонував сфабриковану статтю напівписьменного робітника Г. Дігтяренка й К° («Я бачу життя не таким», «Зоря» від 6. IV 1968 р.) на редакційну дошку «тяп-ляп».

Виключено з комсомолу й звільнено з роботи талановитого журналіста В. Зарембу за те, що мав сміливість дати відсіч авторові наклепницької статті на «Собор», лейтенантові КДБ, завідувачу відділу інформації газети «Зоря» О. З. Кириленкові («Не собори – люди», «Прапор юності» від 7 травня 1968 року).

Звільнено з роботи без будь-яких підстав працівника відділу сільського господарства газети «Зоря» І. П. Опанасенка.

Виключено з партії й звільнено з роботи талановитого режисера Дніпропетровського українського театру ім. Т. Г. Шевченка Риму Степаненко за постановку п’єси Михайла Стельмаха «Кум королю».

Сувору догану з попередженням «уліпили» комуністові, учителеві 64-ї вечірньої школи Г. Прокопенкові (наполягав на статті-відповіді оббріхувачам «Собору» Г. Дігтяренкові й «філософові» І. Морозу).

Звільнено з роботи відповідального секретаря дніпропетровського відділення Українського театрального товариства Станіслава Левенця.

Звільнено з роботи в дніпропетровському видавництві «Промінь» відомого письменника Валентина Чемериса.

Звільнено з роботи в придніпровській багатотиражці молодого поета Івана Сокульського.

Велику «накачку» по партійній лінії мав редактор названої багатотиражки М. Дубінін за опублікування позитивного відгуку робітників Д. Семеняки та В. Уніата на «Собор» («Енергетик» від 10 квітня 1968 року).

Партійну догану одержав у гарячці кампанійщини працівник видавництва «Промінь» Б. Карапиш. І список цей, мабуть, можна продовжити!..»

Як пересвідчуємося, негативний герой «Собору» Володька Лобода, досить влучно «списаний» з деяких штрихів біографії компартійних «юшкоїдів», здійняв небачену патріотичну хвилю підтримки уславленого твору письменника, а заодно й протестну амплітуду критики діяльності компартійної влади. 

У щоденниковому записнику Олесь Гончар до найменших деталей розкриває конкретно, з кого змальовано типовий образ високопосадового Володьки Лободи:

«Помер гонитель «Собору» (Ватченко О.Ф. – Авт.). Кажуть, ще в минулу п’ятницю помер, а досі не ховають, хоч сьогодні вже четвер, – ждуть В. В. [Щербицького], який зараз перебуває в Румунії на з’їзді їхньої Компартії.

Отже, не стало…

Знати б, чи хоч коли-небудь мучили його докори сумління? І водночас із ним не стало Андрія Євменовича Лисенка: товариша його парубоцьких літ. Обидва родом із Зачіплянки, чи то пак Ломівки. Андрій Євменович був, по-моєму, порядною людиною. (22.11.1984 р.)».

«Подзвонили з Верх. Ради, запрошують на похорони. Сказав, що я й так його не забуду, до віку. Не забуду, які чорні громи летіли з найвищої «гори» на той нещасний собор!

Розповідали дніпропетровці, який переполох було вчинено якоїсь там ночі, коли вже за північ пролунав у вертушках осатанілий від алкоголю й злоби голос намісника всевладного нео-Потьомкіна (йдеться про Ватченка. – Авт. )

– Дзвоню з Москви! З квартири Леоніда Ілліча (піди перевір). Як ви там із «Собором»? Все нюняєтесь? Відкрити по ньому повний вогонь! Бити на знищення! (у війну цей земляк мій, здається, був артилеристом). Навіть у «Зорю» прямо редакторові переляканому подзвонив: – Підключити робітничий клас! Організувати відгуки гніву! А журналістів, що виступили за «Собор», повиганяти з партії негайно (що й було зроблено)…

Досі згадують дніпропетровці ті кошмарні дні сваволі і тиску, залякувань та цькувань… 

Скільки чесних людей безневинно потерпіло за «Собор»! І скільки було руйначів, засліплених пристрастю браконьєрською, осоловілих від ненависті, здичавілих від розлюченості, жадаючих помсти… І тільки душам найсвітлішим, найдалекогляднішим дано було зрозуміти, що «Собор» – невмирущий.

А найхимерніше, що ми з ним, як запевняє Шура (сестра), навіть якісь далекі родичі між собою. По якихось троюрідних чи чотириюрідних тітках кам’янських та ломівських. Мабуть, тільки Шура ще й пам’ятає цей родовід… (23.11.1984 р.)» 

Український літературознавець Анатолій Погрібний у виступах на українському радіо, розвінчуючи кар’єризм партійних керманичів, емоційно акцентував на тому, що «Володька Лобода – істинний герой того часу!» (Укр. радіо, 4.04.1998 р.) і виводив його на чисту воду в періодиці: «Сумно, панове патріоти… Все апелюємо та апелюємо до Володьок Лобод і більше дивимося вгору, аніж на самих себе та навколо себе… На чиновників же руського роду, перефразую І.Вишенського, не надійтеся – нема у них спасіння. Потрібні, отже, національні службовці усіх рівнів за національним духом, потрібні патріоти, потрібна українська влада, з якою у нас буде й спільна національно-мовна мета» (Погрібний, 1997: 2).

Ось така іронія долі. Дерево народу єдине, а з нього такі різні особини виростають: і одні залишаються в пам’яті народній, а інші – в гіркій неславі свого ж народу. 

м. Дніпро.