Поточний № 44 (1231)

18.11.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Соборна площа Підгородного


26.01.2015

Після зруйнування церкви Івана Богослова голодного 1933 року церковна площа у Підгородному, яку тепер називають Соборною, стала пусткою.
Ось як описує учасник тих подій, колишній житель Підгородного, Андрій Барабан: «В той час я навчався в шостому класі середньої школи, якраз навпроти церкви. На уроці нам сказали, щоб на перерві всі хлопці прийшли на подвір’я церкви. Там нас вже чекав комсомольський ватажок Льонька Горелич. Кілька десятків мотузок були вже прив’язані до верхівки дзвіниці. І ми, до п’ятдесяти душ, потягли за ті мотузки, розхитуючи дзвіницю. І так декілька разів. Врешті-решт дзвіниця не витримала і впала на землю, розколовшись в декількох місцях. Але на цьому наруга над святинею не закінчилася. Активісти, вибивши двері, увірвалися до церкви. Люди, немов дикуни, зривали зі стін священну атрибутику та з неймовірним запалом трощили все, що попадало під руки. На подвір’я було викинуто іконостас та декілька священних книг…»

Більше нічого не було, бо ще 1931 року якісь негідники з тих же активістів, (а їх вистачає в усі часи) вночі вчинили підпал в середині церкви. В тому полум’ї, окрім церковної атрибутики, згоріли і метричні книги, до яких записувалися відомості про рік народження, хрещення, шлюб та смерть жителів слободи. А ще імена та прізвища дарувальників на храм Божий. А також літописні записи про заснування слободи та про різні події, які відбувалися тут та за її межами. Такі записи велися по всіх церквах тодішньої України. Ними свого часу користувався і архієпископ Феодосій Макаревський для свого двотомника «Історико-статистичний опис Катеринославської єпархії».
Того голодного 1933 року людям було не до збереження своєї святині. Та й що вони могли вдіяти, хіба що бути засудженими як вороги народу. Зрідка можна було побачити стареньких – дідуся чи бабусю, які, проходячи побіля того святого місця, боязко озиралися і, осінивши себе хрестом, кланялися в той бік, шепочучи молитву. Та так, щоб ніхто не бачив, бо обізвуть «святим» та ще й до Сибіру запроторять.
Цілих десять років було пустирем це святе місце. І тільки наприкінці 1943 року, коли було послаблення релігійних утисків, а православній церкві Московського патріархату було дозволено правити службу Божу, колишня церковна площа ожила. Приміщення церковної сторожки було відремонтовано, збоку стіни були вставлені масивні металеві двері із засовами та величезним замком. А так, як дзвіниці вже не було, то дзвін довелося закріпити на яворі, що ріс поряд. І так до 1956 року, коли виконком селищної ради змушений був виділити землю під будівництво церкви по вулиці Жовтневій, подалі від центру. Такою була вимога тодішнього керівництва держави.
У 1950 році на виконкомі селищної ради постало питання про спорудження будинку культури. Бо напівзруйноване приміщення ще довоєнного профілакторію, в якому діяв гурток художньої самодіяльності, ставилися п’єси та показували кінофільми, було замале. Там і вирішили з допомогою колгоспів звести будинок культури на пустирі, де колись стояла церква Івана Богослова. А оскільки цегельних підприємств в повоєнні роки не було, вирішили будувати старим селянським способом – литу, тобто в поставлені щити забивати глину з соломою. Була організована будівельна бригада, виконавцем якої став колгосп, головою якого був С.Кудим. За якихось рік-півтора стіни будинку культури були вилиті. Колгосп купив пилораму та відкомандирував декількох будівельників до Карело-Фінської АР за деревиною. Але виявилося, що перекрити стіни деяких залів деревиною неможливо. Так і простояли ті стіни до 1959 року, коли в безмежних пісках Нижньодніпровська почав діяти цегляний завод з виробництва силікатної цегли.
1963 року на місці невдалого будинку культури постала нова будова, вже з цегли, під назвою кінотеатр імені Т. Шевченка. А колишній будинок культури не закрили. Там, як і раніше, діяв гурток художньої самодіяльності, ставились п’єси. А з настанням холодів у вихідні для молоді були танці.
Більше 25 років вирувало тут життя. Демонстрували кінофільми, грала музика, відбувалися зустрічі з творчими колективами. Урочисто відзначали державні свята та нагородження передовиків сільського господарства. Та хіба всього перерахуєш? А ще в будь-який день можна було відвідати краєзнавчий музей, де його засновник О.Коваль дуже цікаво розповідав про старовину та про заселення Підгородного.
Тепер вже цього немає. У роки так званої капіталізації народного добра, коли в Україні більшість культурних закладів була знищена, перестав існувати і кінотеатр імені Т. Шевченка. Після деякої перебудови, в міськраді його стали називати будинком культури. Хоча яка там культура і хто його відвідує? Прикро тільки, що молоді нікуди подітись, хіба що в генделики. Там вже культури, хоч відбавляй, на всі смаки, з випивкою та іншими принадами. Хоча і біля кінотеатру без цього не обходилося...
5 березня 1953 року помер «товариш» Сталін. По всій країні було оголошено траур. Я тоді навчався в тій же середній школі, де свого часу і Андрій Барабан. На одному з вікон школи був встановлений радіоприймач, який на всю гучність передавав траурну музику та жалобні повідомлення дикторів. Деякі вчителі плакали. Нас, школярів, було відпущено з уроків. А біля школи, поряд з дорогою, стояла половецька «баба», кимось привезена з колишньої панської економії і начебто теж сумувала, що стоїть вона тут, серед гамору шкільного, а не десь на волі, серед степу широкого. Шкода тільки, що стоїть та половецька скульптура сьогодні біля історичного музею Дніпропетровська, а не біля входу до краєзнавчого музею Підгородного.
Ставши першим секретарем КПРС Микита Хрущов повів боротьбу з тодішнім партійним керівництвом, які з хворобливою підозрою знищували всіх, хто мав свою думку, навіть своїх соратників. При ньому були звільнені із тюрем незаконно засуджені військові, які в роки війни потрапили в полон. Багато з них були відзначені урядовими нагородами за хоробрість та вміле керівництво військами.
У ході підготовки до десятиріччя відзначення Великої Перемоги над фашистською Німеччиною по всій країні почалися пошуки одиноких могил загиблих воїнів та перенесення їх на людні місця. А де були масові захоронення, ставили обеліски та називали їх братськими могилами.
У Підгородному місце для вшанування загиблих воїнів було вибрано на пустирі колишньої церковної площі, поряд з базаром – там завжди вирувало життя. Це місце стало центром слободи ще за козацьких часів. Були організовані пошукові бригади. Та й самі жителі допомагали відкопувати останки загиблих воїнів. А було їх багато, отих могилок, і не тільки на городах. Люди берегли їх та поминали, бо ще не загоїлися душевні рани тієї війни. Але не всі були перенесені на площу, багато їх, тепер вже невідомих, забутих, так і залишилося в степах та біля річок Кільчені та Самари. Простіть нас, невдячних.
Тоді ж, у 1954-1955 роках, були посаджені і дерева по периметру того меморіального кладовища, а в середині його - ще й три дерева, які символізували Трійцю – святий оберіг. Це в християнстві Трійця Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух святий, а в споконвічній вірі слов’ян – це символи життя – Земля, Вода, Повітря, без яких життя неможливе. А дерева завжди асоціювалися з життям людини.
А невдовзі поряд з військовим кладовищем учнями шкіл було висаджено парк, який розкинувся до самого базару. Там завжди було людно, діяв літній кінотеатр, а поряд і танцмайданчик. І розносилась музика по селищу далеко за північ. Тепер вже цього немає. Немає і тих дерев навколо меморіального кладовища. Немає і того історичного явора, на якому було закріплено церковний дзвін. Чиясь безжальна рука за вказівкою когось з підгородненської, вже міської ради, спиляла їх. Одні пеньки стирчать та ще молоді гілочки з тих пеньків, що тягнуться до життя. А ті дерева, що садили учні, перетворилися на голі стовбури, бо верхівки їхні та гілки були спиляні ще в 2012 році. Так і стоять вони, немов якісь громовідводи. А цього року були спиляні ще й два могутні осокори. Після війни їх було п’ять, посаджених ще за козаччини. Два були спиляні, коли з глини зводили будинок культури, а один - як планували теперішню міськраду. Залишилися два – один кремезний, другий трохи менший. Так і стояли б вони, ті богатирі, та років десять тому міськрада вирішила заасфальтувати цю місцину. Та заасфальтували так, що стовбури тих дерев разом з корою були залиті ще гарячим асфальтом, зовсім перекрили дихання кореням. І осокори почали всихати… Познущалися з дерев, як самі хотіли.
Дивує тільки, як могли вижити ті явори і ще стояти стільки років, коли їм перекрили дихання. Корені молодого ж згнили повністю, одна темно-коричнева трухлява зіяла навколо заасфальтованого кола. А кремезний ще якось тримався, не повністю згнив. Тепер їх повністю спиляли. Я замірив їх, коли вони вже були спиляні: молодий в діаметрі мав 1м 15 см, а в обхваті 3 м 70 см, а кремезний -1 м 45 см, а в обхваті – 4 м 55 см. А той історичний явір, на якому був закріплений дзвін – в діаметрі 90 см, а в обхваті – 2 м 83 см. Їм би ще рости та рости. Може б, і Підгородне прославилося довголіттям своїх дерев та бережливим ставленням до них. А скільки їх вже спиляних і не тільки на Соборній площі, в діаметрі таких же, як і той явір, на якому був встановлений церковний дзвін.
Старі дерева завжди були в пошані, з ними пов’язували різні історичні події, про них складали легенди, а поети прославляли їх в своїх творах. Не випадково Петро I в одному з своїх указів, «повеливал»: «… а кто ослушастся указа, которые вековые деревья рубить станут, а также кто рубить прикажет, помещик или прикажчик, и тех самих, вырвать ноздри и посылать на каторжные работы». Такий гнів викликала звістка про вирубку вікових дерев у російського імператора. І справедливий гнів.
У Підгородному сьогодні не висаджують дерева, а вирубують. І не де-небудь, а в центрі громадського життя, на Соборній площі, святому місці, де покояться останки захисників Вітчизни та встановлені пам’ятні стели з прізвищами односельчан, які загинули в роки війни. Зрозуміло, що ніздрі ніхто виривати не буде та й на каторжні роботи теж не відсилатимуть. Все так і залишиться непокараним. А совість?
У Дніпропетровську, на Жовтневій площі, на алеї Визволителів посаджено 32 пірамідальних дуби, які з двох боків затіняють могили воїнів-визволителів. Та хіба тільки дуби були посаджені, а скільки інших дерев та декоративних кущів? А клумби квітів? І не тільки клумби, а цілі полоси квітів вздовж пішохідної доріжки, вимощеної в шість рядів тротуарною плиткою.
Коли заходить мова про вирубку дерев на Соборній площі та біля меморіального кладовища у Підгородному, то тільки й чуєш: «Щоб їм руки повсихали!», «А вони їх садили?», «Та хіба тільки тут вирубали, а біля автомайстерні? Одні пеньки стирчать. Це все одно, що людині руки повідрубувати» - це про ті дерева, в яких верхівки та гілки спиляні. «Скільки їм років? Хай би стояли, кому вони заважали? Продають. Он скільки їх, тих машин з дровами стоять біля Кільчені».
Може, і продають, тепер все дозволено – бізнес…

Леонід СІДАК, краєзнавець. м. Підгородне, Дніпропетровська обл.