Близько 10 років тому у віці 70 років покинула нас моя мати - Віра Григорівна. Вона була основою родини, до неї зліталися, мов птахи, на великі свята усі родичі. Вже пізніше мамина рідня навідувалася до батька, біля якого завжди була моя сестричка Роза. Петро Якович завжди був у доброму гуморі, мав веселу вдачу. Важко про нього говорити у минулому часі. Але сьогодні мого тата не стало.

У минулу п’ятницю «швидка» відвезла його до лікарні з пневмонією. Біля нього постійно була моя сестричка. У перший день після під'єднання кисневої маски батькові полегшало, і він одразу сказав сестрі: «Поїхали додому». До слова, тато майже ніколи не відвідував лікарню, не вживав ліки.

Усі ці роки батько передплачував  «Сільські новини» і щочерверга виглядав листоношу. Дуже засмучувався, коли газету приносили несвоєчасно. 

Після 24 лютого сестра довго приховувала російське вторгнення в Україну. Аж поки батько сам побачив у телевізійних новинах страшні кадри війни, розв’язаної Росією в Україні. «Що він робить, цей Путін?», – повторював батько. І пригадував, що у дитинстві вже бачив війну з німецькими загарбниками і думав, що більше вже ніколи не побачить розрухи і людських жертв, які несе війна.

Батько дуже хотів дожити до найбільшого християнського свята - Великодня. Не дожив чотири дні…

Світла пам’ять людині, яка дала мені життя. Нехай на небесах його нічого не турбує.

На знімку: тато з мамою прожили разом 52 роки, дали нам із сестрою життя, виховали нас людьми.