Поточний № 49 (1236)

17.12.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Спогади про голодну весну 1933-го


16.05.2018

- Від тих трагічних подій нас відділяє шість десятиліть, але біль від втрат не полишає нас, - чверть століття тому писав нині покійний 
Федір Бабенко, відомий у Підгородному краєзнавець. Пожовклу вирізку з районної газети  «Дніпровська зоря» за 1993-й рік  дбайливо зберіг і передав 
до редакції «Сільських новин» вчитель і дослідник історії рідного краю Анатолій Худокон, за що йому щиро вдячні.
 
Я не міг обминути такої трагічної сторінки в історії мого рідного краю, як тотальний голод 1933 року. Складність теми очевидна, і я все ж таки вирішив написати бачене мною в ті жахливі роки в найбагатшому селі України – Підгородному.
Під Лубнами, недалеко від Преображенського монастиря освятили місце для побудови Кургану вічної скорботи жертвам голодомору 1932-1933 років. Натруджені руки селян висипали на нього перші пригорщі чорнозему, а гірку тишу порушив плач кобзи – це відомий кобзар України Василь Литвин співав думу «Спогад про 33-ій» на слова простої полтавської селянки Марії Бакуми:
Я була тоді малою,
Та все пам’ятаю.
Як на село налетіла
Чорних круків зграя.
Вивертали мамі руки,
Нам, малим – кишені.
Вигрібали, вимітали.
Зернятка до жмені.
Пам’ятаю, як шукали
У маминій скрині.
…Знайшли! – кричать,
А що знайшли?
Горох у торбині.
Як матуся не просила –
Плакала, благала!..
Ніхто її не послухав –
Непритомна впала.
Ой, гороше у торбині…
Який там наїдок?!
А без тебе в нас зів’яло 
Троє малих діток.
У цей час з нашої красуні церкви зробили штаб. Не впізнати її, чепурну писанку, збудовану ще нашими прадідами – запорожцями: захаращена, облуплена, маківка золотої бані без Божого знаку. В середині попід стінами була розташована здобич. Гірки прілого зерна, глечики, макітри з квасолею і горохом. У кожному місці невеличка гірка зів’ялих, зморщених буряків.
Бовкнув дзвін. На дверях з’явився представник району, зупинившись на східцях, звернувся до активістів:
– Читали? Ось дивіться! Республіка не виконала плану хлібозаготівлі! Зривається план індустріалізації країни. Це – контра.
Почав читати далі. 
– Постанова Раднаркому УРСР, ЦК КП(б), 6 грудня РНК і ЦК постановляють: «За явний зрив плану хлібозаготівель і злісний саботаж, організований куркульськими і контрреволюційними елементами, занести на чорну дошку такі села: с. Вербки Павлоградського району; с. Гаврилівка Межівського району Дніпропетровської обл.
Щодо цих сіл провести такі заходи: негайне припинення кооперативної і державної торгівлі, негайне припинення підвозу товарів, вивіз з відповідних державних крамниць, а також кооперативних усіх наявних товарів. Повну заборону всілякого роду торгівлі як для колгоспників, так і для одноосібників. Припинити всілякого роду кредитування, провести дострокове стягнення кредитів та інших зобов’язань.
Голова Раднаркому УРСР 
В. Чубар.
Секретар ЦК КП(б) 
С. Косіор».
Щоб не потрапити і нам на чорну дошку, необхідно прийняти зустрічний план по хлібозаготівлі. Організуємо хлібну валку на честь 15-річчя Жовтня!
Незважаючи на те, що підгородненці чесно розплатились із заготівлею, по селу шастали групи так званих активістів, озброєних загостреними металевими прутами – зустрічний план пішов в дію.
У першу чергу вирішили потрошити «еліту» села. Брали все, що знайдуть. Громили подвір’я заможних селян, дітей викидали прямо на сніг без одягу. На моїх очах був розстріляний Гладкий, а найменших синів  Павла і Івана викинули на вулицю. Павло так і загинув від голоду, а Іван вижив.
…Настала тепла, тиха, повноводна весна 1933 року…
З вудочками я поспішав на ранковий «кльов» до греблі. Проходячи гранітний міст, в кінці його я побачив, те, що запам’яталось мені на все життя. Напівлежали двоє змучених, схудлих дітей. Я пізнав їх, це були діти діда Потягайла. Викинуті з хати місяць тому, вони благали, протягуючи худенькі рученята до перехожих, прохали якусь крихту їжі. О, Боже! А на руках у них, на зблідлих пальчиках були їхні тоненькі нутрощі. Повертаючись через деякий час, я вже їх побачив мертвими. 
А те, що тримали вони в руках, собаки розтягували в різні боки.
… Цвіло жито. Через житнє поле була прокладена «вічна» стежина. Що б на цьому полі не сіяли чи не саджали люди, знову і знову її прокладали. Йдучи цією стежиною в невеликій заглибині поля, почув притишений стогін. Підійшовши ближче, я побачив молодицю, яка повзла опухлими колінами по житу, нахиляла до себе колоски і зубами зривала їх і потім жувала для дитини, яка ледве ворушилася і стогнала в неї на руках.
В очах жінки було якесь невичерпне незрозуміле благання. 
Мабуть, це благання буває в усіх жінок, у котрих на руках помирає  маленька дитина…
У кінці житнього поля лежали вже опухлі померлі два хлопчики з родини Рублівських. А далі мені відкрились широкі самарські плавні. Наче на сіножаті чи на рисових плантаціях, там було безліч згорблених постатей. Люди виривали дикий часник, на який покладали велику надію порятунку.
На початку 30 років в с. Підгородному була організована  із найбіднішого прошарку населення комуна ім. Ульянова. Бажаючих було мало, тому склад комуни поповнився переселенцями з інших областей України.
Землю для господарювання вони одержали пана Мизка, із садом, будинком, цегельнею та іншими залишками господарських будівель. У розпорядженні вже було двадцятеро коней і чотири пари волів. Насінням і реманентом допоміг район. Рік комунари прожили, але наступав тотальний голодомор 1933-го. Виконуючи закон про хлібозаготівлю, в комуні оголили комору. На трудодень комунари нічого не одержали. Почався падіж тварин, знеможення людей. По всьому подвір’ї, особливо навколо силосної башти, повзали вже опухлі люди, чекаючи умовного обіднього гонгу, який подавали кухарки. Як мурашки, посувались ці знедолені люди до місця роздачі «похльобки».
У черзі керував бригадир: 
– Цьому давайте. І цьому. А ти геть звідси, ти сьогодні не працював.
І покидав чергу невдаха зовсім безсилий. Пухли і вмирали комунари, особливо діти. Їх відтягували в чагарники. Потім громада села серед літа 1933 р. виділила біля скотомогильника клапоть землі під цвинтар.
Сьогодні, як їхати через Підгородне на с. Перемогу, біля машинного двору колишнього радгоспу «Підгородний» зліва можна побачити, розсунувши гілля, могильні надгробки. Це і є комунарське кладовище, тобто залишки Підгороднянської комуни, яка через голодомор, серед літа 1933 року припинила своє існування.
 По всіх областях України завершилось наукова-практична конференція «Голодомор – 1932-1933 років, організована товариством «Просвіта», інститутом історії Академії наук України, асоціацією дослідників голодомору на українській землі. 
Організаційний комітет звернувся з такою відозвою: «Сьогодні серед нас ще залишаються живі свідки цієї трагедії. Ми просимо кожного, хто пам’ятає це лихоліття – записати свої свідчення, хоча б стисло. В пам’яті прийдешніх поколінь необхідно зберегти спогади про страшні злочини проти народу, аби вони ніколи більше не повторилися».
Я вніс в скарбницю скорботи свій внесок. Кожен громадянин нашого краю, прочитавши цей матеріал, ніби поставить свічку невинно убієнним. Хай же вони горять і не згасають в душах людських.
1933 року на Україні від штучного голоду загинуло близько семи мільйонів селян. Більшість то були діти… 
Пам’яті всіх загиблих присвячую свій матеріал.
Федір БАБЕНКО, 
краєзнавець, 
м. Підгородне,
Дніпропетровська область.