Поточний № 40 (1227)

16.10.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Сповідь на зламі століть


11.05.2016

Рецензія на книгу Михайла Скорика «Осінь. Жахи україномору» (Київ. Видавнича компанія «КИТ», 2015 р.)

Мальовниче село Стара Рябина на Слобожанщині – соколине гніздо, де народився і виріс енергійний працьовитий юнак. Щирим серцем полюбив рідну Сумщину, а гострим поглядом відзначив, який безправний довкола народ. Хлопець зрозумів, що птахові для польоту потрібні крила, а людині – освіта… Вища освіта. Михайло вступає до столичного університету, але, на жаль, навчання розтягнулось на десятиліття…

Нині Михайло Тихонович Скорик – знаний в Україні журналіст – правозахисник, літературознавець, видатний випускник Київського університету ім. Т. Шевченка, переможець Всеукраїнського конкурсу «Журналістське розслідування», майстер-публіцист. Його публіцистика глибока й аналітико-полемічна. Книги «Зима» (Сповідь про пережите), «Весна» (Хроніка українського спротиву), «Літо» (До кучмізму і після), - це вагомий набуток, який за словами автора, створено чесно і принципово, за законами правди й історизму.

Ось нова книга. Читається нелегко, але відірватись неможливо. Нарешті перегортаю останню сторінку книги «Осінь. Жахи україномору», а відчуття таке, ніби спілкувався з відвертим співрозмовником, і під час бесіди поглянув з іншого боку на поведінку багатьох знайомих. Уявив, що автор ризикував своїм добрим іменем, а часто і свободою, викриваючи мракобісів, розвінчуючи «совкові авторитети» критикуючи кар’єристів, райдержбарабанщиків, «партпротів, перелицьованих на українських патріотів». Він безкомпромісно й рішуче захищає правду, високі духовні й матеріальні цінності українського народу. На моє переконання, це більше, ніж публіцистика. Це хвилююча сповідь на зламі століть. Сторінки увібрали в себе документальні матеріали, фотографії реальних людей, рішення судів, протоколи допитів, описи драматичних подій, глибокі роздуми. Слід додати до цього, що мова книги яскрава, жива, образна

КОМПОЗИЦІЯ книги розгалужена, нагадує часом розкішний сад, а іноді і непролазні хащі, де є різні дерева за сортом і віком. Саме така композиція дала можливість автору за мінімум сюжетного часу передати величезний за обсягом пласт.

Текст умовно складається із 7 окремих блоків або розділів, а дія відбувається в конкретних історичних умовах у Києві, Дніпропетровську, Черкасах, у селах Дернівка, Стара Рябина та ін. Сюжетні лінії перетинаються, як і долі людей, - ветерана війни і студента журфаку, селян і партійців, слідчих КДБ і сміливців спротиву, організаторів голоду і їхніх жертв, батьків і дітей, друзів і ворогів, створюючи живий контекст книги.

Прочитавши «Україномор. Чорні сторінки країни Сталіна у спогадах українських селян села Стара Рябина», заглиблюємось у зібраний і систематизований матеріал суцільного злочину, що приголомшує дикістю й садизмом. Ось хто і як убивав носіїв великої історичної культури, представників хліборобства.

Минув час бездумної віри до влади, і журналісти, за покликом серця, пішли по хатах, щоб записати спогади від людей. Поведінка багатьох свідчила про одне: селяни зазнали такого шоку, від якого не могли оговтатись до останніх днів. Наполегливі молоді люди зібрали від земляків Старої Рябини докази штучного голоду на рідній землі, свідомого знущання над людьми, бездушності й підлості місцевої влади.

Архіви, до яких вони зазирнули, зберегли газети, на сторінках яких були надруковані матеріали партійних і радянських органів. У багатьох публікаціях роздмухувалась ненависть до куркулів-хліборобів, сільської інтелігенції, нагніталась дика істерія з дурнуватими лозунгами. Суцільна колективізація мала бути, за гаслами газети «Соціалістичне перебудова», школою комунізму на селі, але трударі вже не вірили нікому. Із газет минулих років постає тупа і жорстка влада, вона чужими руками вигрібала до зернини хліб у селян. Виконуючи вказівку з Кремля, постишеви, чубарі, косіори, петровські організували жахливий голодомор в Україні, під час якого загинуло близько 6 млн. людей. Досліджуючи дану проблематику на Дніпропетровщині (зокрема в Приміському районі), автор цих рядків зіштовхнувся з тими ж злочинами, що й журналісти на Сумщині.

Точно передано, що цей жахливий злочин – україномор - ніколи не буде забутий нащадками. Розповідаючи про той час, Тихон Іванович Скорик виконавців чужої волі називає «бандитами», а партійну агітацією «болтовнею», пропагандистів-ленінців – «шайкою ледарів». Різні уповноважені за народною лексикою постають «бусурманами-дармоїдами». У працьовитих Скориків, як і в більшості селян-трударів, ця «шайка» розкуркулювачів забрала все: «…волів і корову, землю, сільгоспреманент, а господаря загнала в харківську тюрягу». Дивом із неї він утік і подався на завод … Очевидно, так урятувався від смерті.

Про страшну смерть від голоду сказано по-народному: «Двісті вісімдесят чоловік одляпались із голоду». Прості селяни Плис П.Г., Михайленко С.П., Харченко Н. Й., Попова А. С., Дудка О. М. і багато інших, наперекір злочинній владі, вижили і розповіли про пекло на рідній землі в тих далеких 1932-1933 рр. Щоб подібне ніколи не повторилось, треба владі нагадувати про відповідальність перед людьми.

Розділ під заголовком «Духовне воскресіння» присвячено людині доброго імені Матвія Михайловича Шестопала. Зі сторінок книги постає ветеран Другої світової війни, декан факультету журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка, кандидат філологічних наук, незламний борець із шовіністичним дурманом у стінах вищої школи. Важко читати очевидні речі, але хочеться зрозуміти, як у столичному навчальному закладі на справедливу вимогу студентів «червона професура» почала гендлювати документами, наче дрібні шахраї картами. Природно, що на захист активно думаючої молоді прийде М. Шестопал, викликавши весь удар на себе. Очевидно, це була пастка!

Автор книги ненав’язливо підказує читачеві, що Шестопалівський «почерк» проглядається у творчості Бориса Олійника, В’ячеслава Чорновола, Вадима Пепи, Миколи Шудрі, а я додам, що і в публіцистиці Михайла Скорика.

Конфлікти фронтовиків із чиновниками, на мою думку, були закономірним явищем у післявоєнні роки. Їх новаторські підходи до вирішення найскладніших проблем, твердість духу, любов до України, помножені на досвід Перемоги, вимагали змін морально-психологічного клімату в країні, але більшість, зіштовхнувшись із радянським феодалізмом, опускали руки.

До університету, зауважимо, прийшло післявоєнне покоління, яке виросло на правдивих розповідях фронтовиків, спогадах про голодомори та репресії тих, хто відчув на собі колгоспне кріпацтво та зрусифіковану освіту. Вони вимагали правди, якості професійного навчання майбутнього журналіста. Такі вимоги поставив у «Щоденнику» О. Довженко до працівників пера, щоб не були некультурні й душевноубогі, бездухі і безсердечні, які користуються своїм становищем журналістів і пишуть теревені однобокі і «сусальні», як писали до війни про соцбудівництво…

Михайло Скорик бажав писати по-новому про економічне й політичне життя, недоліки й проблеми. Він, запозичивши досвід «спротиву», все робив, щоб вирватись із кола радянської публіцистики. Його роздуми виростають до історичних узагальнень. І, можливо, він був серед тих першопрохідців, що помітили в тумані неправди тупик, до якого гнали, наче стадо, український народ петровські, ватченки, щербицькі, оте «світле майбутнє».

Детально закарбована картина принципової боротьби студентів за справедливість. Вони поставили питання про рівень навчання викладачами Бондарем, Маляренком, Артиновим, але партком і ректорат звільняють з роботи найкращого викладача, учасника II Світової війни М. Шестопала. 12 березня 1965 року з новою силою спалахнув студентський конфлікт, який вийшов за межі університету й досягнув кабінетів партійних чиновників ЦК КПУ…

Позбавлений улюбленої роботи в університеті й доведений до відчаю безпросвітною радянською дійсністю, підозрами, обшуками КДБ, Учитель «опинився за бортом», а в рік Чорнобильської аварії зупинилось гаряче серце «сіяча вічного».

Не стало «великого вчителя українського духу», але пам’ять про Матвія Шестопала житиме в імені сина Михайла Скорика, в серцях багатьох випускників журфаку, на сторінках усіх книжок Михайла Тихоновича, у справах нової України, яку незабутній наставник безмежно любив, в установленому монументі, де вдячні випускники факультету журналістики замість епітафії накреслили: «Я сіяв Вами прорости, у справах Ваших повторитись…»

У документальній цілісній панорамі розповідей є новела М. Шестопала «Двоє». Це попередження й одночасно нагадування нам, інтелігенції, всім, хто забуде духовний україномор. Напевно, це кульмінація, що символізує вічну боротьбу або калину в саду. Порівняння книги із садом змушує думати й черпати мудрість з народної символіки, в якій дерево виражає не лише красу, але й місце пізнання добра і зла. В образах, деталях, узагальненнях, мовних засобах не протиставляється погане доброму, а кричить зґвалтована історія з колективізацією і репресіями, дурістю марксизму-ленінізму і наукового атеїзму та лженаукової теорії про «колиску з трьома братніми народами…»

СТИЛЬ книги Михайла Скорика, на мою думку, сформований під впливом письменників-класиків і майстрів художнього слова, зокрема, творчості Б. Грінченка, М. Хвильового, Ю. Яновського, Остапа Вишні, але, безперечно, має власні особливості й набутки.

У розділі з поетичною назвою «Сонячні промені проліска» розповідається, як звела життєва стежина Михайла з Танею, привівши їх до великого індустріального міста Дніпропетровська. Вона була неординарною особистістю. У редакції газети «Прапор юності» Тетяна Іванівна користувалась авторитетом і повагою. Молода творча родина, незважаючи на труднощі, будувала власне родинне гніздечко, де була вірна любов, ніжні почуття, спільний погляд у майбутнє. Жінка – промінь проліска – це ясний слід на рідній землі, в серці Михайла, дітей-соколят, на сторінках преси.

Легко згадувалось про Таню на вечорі пам’яті колег журналістів, цікаво про це розповів Олексій Гуденко на сторінках газети «Сільські новини» 26 лютого 2015 року в статті «Пам’ять кличе живих до живих». Пригадали друзі, як відповідально ставилась Тетяна Іванівна до кожної людини. Не оминули й того факту, що вона носила зі своїми дітками квіти до пам’ятника Кобзарю на Монастирський острів, прищеплюючи рідним кровинкам почуття любові до рідного слова. Розповідь про те, як намагались їх звільнити з роботи «за идейно-вредное националистичное воспитание сына» викликало у мене, як учителя, гнів і обурення. Невже серед нашого брата знайшлися нелюди?

Ніжна, працьовита, добра, весела, відважна, розумна, вірна – такою уявляю Тетяну Чуприну в оточенні уже дорослих дітей: Марфи, Матвія, Михайлини, Іванни та Соломії, а поруч – із фотоапаратом Михайло Тихонович… Говорили, що справа, за яку бралась Таня, завжди мала знак якості. Школу закінчила із золотою медаллю, університет із відзнакою. Родинне життя, за словами поета, «Так ніхто не кохав, через тисячу літ лиш приходить подібне кохання»… і як нагорода – «Материнська слава», але прикро, що прожила вона так мало.

Із нарису «Лебідь з перебитим крилом» дихнула отрута гібридної війни, яку розв’язали сепаратисти і бандити РФ. Назустріч ворогу першими пішли учасники Майдану. Серед кращих – чоловік і друг доньки Михайлинки – Сергій Шкарівський, капітан Національної гвардії України, командир взводу першої роти батальйону «Донбас». Він як справжній патріот, виявивши героїзм і мужність в боях із підлим ворогом, поліг під Іловайськом. Біль чорним крилом накрив рідних, побратимів, а найбільше – Михайлину Скорик-Шкарівську, молоду дружину, доньку Михайла Тихоновича. «Дзвонити не треба. Писати теж. Достатньо помолитися за мир і кінець цього жахіття». Додамо, що такі, як Сергій, своїм життям спинили учорашніх «братів, які гойдались в одній колисці». Чи не яскравий урок підлого лицемірства?

У публіцистичному стилі книги розповідається, як до великого міста, накачаного ідеологічним дурманом, прибуває молода родина журналістів і починається принципова боротьба, під час якої створюється новий мікроклімат, в основі якого є національна свідомість. Очевидно, що внесок М. Скорика у створенні патріотичного духу є найпомітнішим в області.

Літературне життя, яке било ключем на Дніпропетровщині, певно, здивувало Михайла Тихоновича, і він глибше копнув дослідницькою лопатою в минуле. В результаті з’являються нариси з красномовним заголовком: «Тіні з підворіття Сталінізму», а події – вражають. Читаючи уважно написане та розбираючи почерк на фоторукописах, пригадав, як у далекі студентські роки нас, літстудійців Дніпропетровського університету, привів наш керівник до СПУ, щоб познайомитись із майстрами поезії та прози. Довго ми стояли в коридорі, чекаючи дозволу, але марно. Потім нас просто виштовхали, щоб не заважали. Очевидно, тоді цькували творчість Олеся Гончара, а ми були зайві.

Вразив до глибини душі незвичайний за змістом та інтелектуальністю матеріал «Акцентів із Вашингтону: поетизація свого поновлення». Добродій Володимир Іваненко, висловлюючи власні судження, обігруючи факти і події, паплюжив усе, навіть зробив спробу знецінити головну думку книги «Весна». Крім того, він необ’єктивно оцінив особистості університетських викладачів.

Реакція у формі листа «Совкізм: фальш і реалії журналістикознавства від М. Т. Скорика була розгромною. Він також відповів на закиди самовпевненого критика книги «Весна». Нарешті ми дізнались, що газети кишіли спецжурналістами, спецпропагандою, контрпропагандою, політрозвідкою. Захищаючи Івана Дзюбу, автор назвав його «символом святості». Зізнається, що в гнітючій атмосфері використовував як зброю написання листів, скарг, заяв до радянських органів. «Скарга – це ніби платформа гласності». У полемічній формі доводить, що його журналістика наче заміноване поле, через яке треба йти з дружиною і п’ятьма дітьми.

Читаючи болісні роздуми над пережитим, скажемо, що книги Михайла Тихоновича – це вогнетривкі цеглини у фундаменті незалежної, соборної України, яка має стояти вічно.

Ще до знайомства з М.Скориком особисто був у захопленні від смілих і глибоко аргументованих його публікацій, а спілкуючись безпосередньо, коли він працював редактором районної газети «Дніпровська зоря» (до речі, на чільному місці газети були слова: «Говорити правду!»), я зрозумів, що такі люди наближали великі зміни і своєю боротьбою, літературною працею, публіцистикою вказують шлях майбутнім борцям.

Книга М. Скорика «Осінь. Жахи україномору» відзначається інтелектуальною аналітикою, багатством порушених проблем, незвичайним болем, широтою матеріалів, розгалуженістю сюжетних ліній. Щедро ілюстрована фотографіями, які відповідають історичній документалістиці.

Низький уклін Вам, Михайле Тихоновичу, за талановиту і глибоку книгу нашого життя. Щира подяка, що вселяєте віру і надію на краще майбутнє України.

Анатолій ХУДОКОН, вчитель-методист, відмінник освіти України.

Паризькі зустрічі. Михайло Скорик в гостях у французької журналістки Юлії Гуерітес (квітень 2014 р.).

Світлина Михайлини Скорик-Шкарівської.