Поточний № 48 (1286)

06.12.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Старе піаніно


03.01.2013

Шановний читачу! В основі цього оповідання лежать реальні події, передані в художньо-образній формі. Життя рідної мені людини, можливо, вдалося би врятувати, коли б «швидка допомога» прибула справді швидко. Мікробусик їхав степовими селами довго та чомусь у лікаря ще й не виявилося дефібрилятора (апарата, призначеного для ліквідації порушення серцевої діяльності під впливом електричного імпульсу).
Здається, це вже типовий випадок - українським селом давно котиться смертельний мор через слабке медичне забезпечення.
Зате наші державні мужі, бавлячись політикою, як продажною дівкою, не відмовляють собі у застосуванні до свого дорогоцінного тіла досягнень медицини, щедро оздоровлюються за державний кошт – сплачені нами з вами гроші. А багато бабусь і дідусів так і не можуть натішитися своїми онучатами, бо передчасно йдуть з цього життя.

Дін-дон! Дін-дзін-дон! – долинає з кімнати. Наче якийсь урок сольфеджіо...
- Овва, Дмитрику, ти ж тільки був на рибалці, а оце сам ноти шукаєш?..
Світло-русявий хлопчик, чотирьох із половиною рочків, згорнувся ледь не в клубочок на табуретці біля піаніно, що ніби звисало над ним чорною горою, та тиснув своїми ручками на клавіші. Вгорі, на буковому футорі громіздкого музичного інструмента біля відерця з дрібною рибкою блаженно та гордо сидів чорний вгодований кіт.
- Ага, на піаніні глаю…
- Кому ж ти граєш?
- Котику. Він поїсть моєї либки і любить слухати моє піаніно.
Котик, певно ж, позбавлений у штучний спосіб можливості парубкувати, а відтак лінивий, наче аж кивнув на знак згоди своєю круглою, мов м`яч, мордою.
- А де ж ти взяв таке піаніно, Дмитрику?
Інструмент був уже дуже старим, подекуди чорні боки стерлися від часу.
- Дід подалив. На мій день валення…
- Ой, хороший же в тебе дідусь.
- Ага. Я на нього селдзуся.
- Чому Дмитрику?

- Плиніс піаніно, а на длугий день помел.
- Ну він же не хотів так, Дмитрику. Сердечко у дідуся не витримало. Він своїм великим серцем і тебе любив?
- Любив… Не тлеба було вмилати.
- Тепер він високо в небі із-за хмаринок споглядає та посміхається тобі, слухає, як ти граєш на піаніно.
- Знаю - слухає, - і Дмитрик ще енергійніше почав перебирати чорно-білі клавіші.
…Морозним ранком Дмитро Іванович швиденьким кроком ішов засніженою вулицею свого степового села. Вигляд він мав бадьорий та моложавий у свої неповні шістдесят п‘ять літ, ця хода додавала йому настрою та сил. А на душі бавився онук Дмитрик. Завтра йому виповниться чотири рочки. Мужичок уже. Оце побачив на ставку любителів зимової рибалки та й собі притягнув довгу вудку і каже: «Діду, ходім і ми на либалку». Наївне дитя. «Дядьки ж іншими вудками ловлять - короткими. Підростеш, ми купимо такі та й сходимо з-під льоду рибку витягувати. А твоєю вудкою будемо ловити влітку», - промовив, а душа аж засвітилася від втіхи.
«До літа далеко, я буду здати», - мрійливо сказав Дмитрик.
Дмитро Іванович прикупив до іменин онука велосипедик, такий, що і в просторому будинку діда можна кататися взимку, і в дворі, коли прийде тепло. Ото радості у Дмитрика буде!..
Дмитро Іванович аж задумався солодко, та враз ніби з-під землі перед ним виріс високий чоловік у чорній куфайці із розкуйовдженим густим та сивим волоссям:
- Здоровенькі були, Йвановичу!
- Здоров був, Вікторе Степановичу! Що ти із самісінького ранку такий завеселілий?
- З дорогим сусідом присіли за пляшенцією. Неділя ж. Та й що нам, молодим та нежонатим, - зареготав веселим парубком Віктор Степанович, віком, як Дмитро Іванович. – Приєднуйся.
- На вранішній час ой роботи – до вечора.
- Робота… Від роботи коні дохнуть. А знаєш що, Йвановичу, купи у мене піаніно. За сто гривень. Грає ж. Покійна жінка, царство їй небесне, витьохкувала все під ним. А зараз місце в нашій тісній хатині займає, а викинути шкода.
- Але ж це пам`ять про Марію Петрівну, ти хоч поважав її, якщо не любив? - настрій у Дмитра Івановича зіпсувався. – Лагідна у тебе жіночка душею була.
- Йвановичу, не ріж моє серце без ножа – сам знаю. Мені те піаніно як німий докір. Забери хоч без грошей.
- Що ж я з ним робитиму? На гармошці я ще замолоду добре грав, а ось на цьому інструменті – звиняй.
- У тебе ж онук підростає, Йвановичу, нехай навчається…
- У селі ж нашому моєму Дмитрику ніхто й не покаже, як на піаніно грати. То тільки таке могла зробити твоя Марія Петрівна.
- Якби ж вона була живою, - Віктор Степанович схилив свою захмелілу чубату голову.
Дмитро Іванович добре пам`ятав свою останню зустріч з Марією Петрівною – шанованою в селі вчителькою, котра хоч і була на пенсії, ще працювала в місцевій восьмирічці.
- Ви, Петрівно, ніби аж помолоділи – зачіска у вас модерна.
- Таке скажете. Але дякую. Зараз же наш президент Ющенко будує модерну Вкраїну, так я й сама за цим тягнуся, - Марія Петрівна аж засіяла від якогось внутрішнього, тільки їй відомого щастя.
- Тільки очі у вас, Маріє, якісь втомлені, - Дмитро Іванович глибоко в душі симпатизував цій меткій, трудящій, як бджілка, жіночці.
- На той світ, мабуть, дивляться, Івановичу!
- Божечки, чому ви таке кажете?!
- Чоловік геть розпився. Я й не проти його любої чарчини, так до роботи лінується, все господарство на мені. Діти з міста онучку привезли, там їм у гуртожитку тісно. Втіха вона мені, тільки як же клопітно – боюсь, що не справлюся.
- Ви зможете все, Маріє, ви - сильна жінка. А чоловіка свого дрючком підганяйте.
- Та яка я сильна, коли навіть з ним не справлюсь? Як з гусака вода. Оце присядуть з сусідом за столом, вип`ють та теревенять, як депутати у Верховній Раді про політику. А на ранок злющий такий… А у вас, Дмитре, завжди такі добрі та усміхнені очі. Ви сама доброта, Дмитро Іванович аж зніяковів від цих несподіваних для нього жіночих слів.
- Ви ж знаєте, Маріє, що добрим у цім світі не завжди добре живеться.
- Що так, то так. Люди стають якимись непривітними, жадібними, все про гроші, гроші… Заздрять один одному – у кого свиней більше, а кого курей, хтось купив авто, хтось скутер.
- Ви праві, Маріє. Ми молодшими при Союзі жили дружніше, не черствіли так швидко душею. Але ж час тепер інший, що вам казати - ви розумна жінка. Хоча завжди люди були різними – від виховання залежало, батьків, дідів.
- Та й від епохи, в які жили. Ви згодні?
Дмитро Іванович ствердно кивнув головою.
Марія Петрівна пильніше вглядалася в очі чоловіка, до якого, відчувалось, була не байдужа:
- Та ви і самі зазнали в своєму житті на своїй керівній роботі в колгоспі. Заздрили вам, думалось багатьом, що ви вдень і вночі багатство наживаєте.
- Я до цього ставився філософськи. Люди як люди: будеш солодким злижуть, гірким – виплюнуть, - мовив Дмитро Іванович.
- Вас, Митю, - враз Марія Петрівна перейшла на таку довірливу форму звертання, - у селі переважна більшість поважає. За людяність. Тільки одиниці знають, як вам було важко.
- Спасибі. Багато хто думав, що моя робота була медом помазана. Ви ж самі бачили, як у дев’яностих село просто гибіло і рятувати довелося нам, а не теоретикам-реформаторам.
- Так, так – у селі нині краще. Але ж ми не так повинні жити, - Марія Петрівна аж розчервонілась на морозі від хвилювання. – Село ще черствіє свою бідністю. Не так ми живемо в Україні нашій, не так…
- Оця біда котиться десь зверху, зі столичних пагорбів. Це було при Кучмі, це нині при Ющенкові. І я не впевнений, що і далі щось поліпшиться, Маріє, - Дмитру Івановичу стало чомусь тяжко на серці.
- Ой, ну що ми так далеко зайшли в нашій розмові? - Марія Петрівна враз грайливо повеселіла.
- Як ваш онучок?
- Підростає, реп’яшком до мене причепився.
- Любить діда. Моя онучка мені вже сама на ніч, коли ляжу від втоми, мої казочки переказує. Жаліє, каже: «Спи, бабусю».
- Маріє, виростуть із нашою поміччю, зведемо їх як нареченого та наречену й погуляємо разом на весіллі. Родичами будемо, - тепер уже засіяв Дмитро Іванович від щастя, відомого тільки йому.
- Ой, ну ви ж і мрійник, Дмитре, - розсміялася. – Для цього нам потрібно ще років зо двадцять прожити.
- Проживемо. Оно японці живуть вісімдесят п’ять – дев`яносто.
- Тож японці… У нас у селі мало не кожного тижня хтось помирає. Як і по Україні всій, щодень і щохвилини.
- Маріє, ну не будьте такими песимістичними. І очі у вас знову дуже сумні, - Дмитру Івановичу дуже хотілося обійняти цю жінку, щоб вона зігрілася душею у його великих та сильних руках.
- Повезло вашій дружині. Якби ми зустрілись молодшими, - якось розпачливо мовила Марія Петрівна. – До побачення, Митю, - і вона несподівано рушила швидким кроком.
Дмитро Іванович розгублено стояв…
Не сказала тоді сільська вчителька, що вже носить в собі тяжку недугу. Невиліковну. За кілька місяців її не стало.
На похоронах Дмитро Іванович стояв над свіжонагорнутим горбиком її могили, і в душі все здригалося. Тримався, щоб не заплакати. Тільки сиве пасмо зачесаного назад волосся розкидав урізнобіч і голубив прохолодний вітер…
- Ну що, Івановичу, б`ємо по руках, береш піаніно? - Віктор Степанович глянув змученим поглядом. «А що, нехай буде, мо` з міста когось найму, щоб Дмитрика навчав грати», - подумав Дмитро Іванович.
- Б’ємо, - сказав і витягнув новеньку стогривневу купюру зі щойно отриманої пенсії.
Старе піаніно було дуже важким, рипіло і, здається, аж стогнало душею: «Куди ж мене несуть з рідної оселі, ну куди?!» У лівому боці Дмитра Івановича і від цієї ноші обізвався якийсь тупий біль…
На своїх іменинах Дмитрик не міг встати з велосипедика. Все катався та катався в своїй та дідовій домівці. А Дмитру Івановичу було зле. Його непокоїла тяжкість по всьому тілу. Але він збирав у собі всі сили – Дмитрикове ж свято…
- Діду. А со то за гола чолна…
- То не гора, онучку, то – піаніно. Будеш на ньому грати.
- Буду, - погляд Дмитрика був по-дитячому здивованим. Він радісно глянув на діда.
Наступного ранку Дмитро Іванович сидів у кріслі і дивився на піаніно. «Чолна гола, ну вже ж і сказав», - думалось. Раптом гострий біль пронизав увесь його бік і чорна пітьма накрила очі. Потім якусь мить у сонячному сяйві Дмитрик - радісно-щасливо біжить і простягає свої ручки: «Діду, ми підемо на либалку?..»

Микола ШАРИЙ.