Федір Бабенко був великим шанувальником художнього слова, майстром пензля, глибоким знавцем української національної культури. Все свідоме життя займався краєзнавством, багато читав, записував спогади земляків,  писав краєзнавчі  нариси,  які виходили на сторінках  районної газети «Дніпровська зоря». Добре відомий Федір Бабенко і як художник-оформлювач, і художник-ілюстратор. Довгий час він  працював директором Підгородненського будинку культури та історико-краєзнавчого музею.

Народився Федір Андрійович 3 березня 1924 року у м. Підгородному в родині селянина. У 1941-му, коли почалася війна, юнак  закінчив середню школу. Під час окупації селища фашистами був забраний у Німеччину, перебував у концентраційному таборі. Повернувся додому після звільнення рідного Підгородного. Спочатку працював на заводі, а потім у середній школі №1 вчителем малювання і креслення.

З 1952 до 1965 рр. Федір Бабенко завідував Підгородненським клубом. Саме цей період життя нашого селища був насичений цікавими культурними подіями. Федір Андрійович доклав чимало зусиль для розвитку художньої самодіяльності. Він був і режисером-постановником, і гримером, і художником-декоратором. Сам виконував деякі ролі. Приміщення клубу було  зруйноване, репетиції проводили або просто неба, або йшли додому до завідувача клубу. Сценічних костюмів теж не було, тож  збирали по людях необхідний для виступів одяг: сорочки-вишиванки, спідниці та інше. Були поставлені п’єси: «Наймичка», «Сватання на Гончарівці», «Дай серцю волю – заведе в неволю», «Поки сонце зійде – роса очі виїсть», «Оптимістична трагедія» та інші. Нагородою аматорам були оплески, переповнені «червоні куточки» радгоспів, щира увага овочівників прямо на полях, під час обідньої перерви… Тоді за щастя було отримати контрамарку  як перепустку в клуб на перегляд вистави! З контрамаркою можна було знайти «сидяче» місце в залі… 

Донька Федора Андрійовича – Лідія Коровіна, яка була присутня на родинному святі, поділилася спогадами про свого тата.  Вона зі щемом у серці згадувала, який татусь був добрий до них, дітей, як весело їм було з татом. Ми дізналися, що репетиції театру проходили дуже часто у них вдома, і тому весь театральний реквізит зберігався теж у них. Тож маленькі дівчатка (до речі, у Федора Андрійовича троє доньок) разом з друзями, коли не було батьків вдома, вбиралися у театральні костюми і грали свої дитячі вистави…

Поет і літературознавець Костянтин Дуб теж охоче поділився спогадами про свого земляка. Він був поміж глядачів, тож прочитав нам свою легенду про Федора Бабенка, в якій передав настрій публіки тієї пори, захват від акторської гри місцевих корифеїв – Єфросинії Клименко, Івана Санжаровського, Федора Бабенка…

На святі ми переглядали старі фотографії, які передають дух і настрій акторів художньої самодіяльності. Працівники районної дитячої бібліотеки підготували невеликий сюрприз для всіх присутніх: відсканували світлини, які люб’язно надала молодша донька Федора Андрійовича – Лідія Федорівна та змонтували невеличкий відеоролик.

 А коли працівникам РДБ до рук потрапила трудова книжка Федора Бабенка, всім стало цікаво, що ж спонукало людину на такі кардинальні зміни у своєму житті. То він муляр, то вчитель школи, то директор будинку культури. Донька  пояснила, що в сім’ї  було троє дівчаток, і треба було дбати про них: одягати, взувати, годувати. А зарплатня у вчителя чи директора будинку культури  була мізерна, і батько змушений був працювати там, де можна було отримати більше грошей, щоб утримувати свою родину, але завжди мріяв повернутися до своєї улюбленої справи.

А ще, згадуючи про краєзнавчу діяльність Федора Бабенка, присутні намагались зрозуміти, що підштовхнуло простого селянина  досліджувати історію рідного краю. 

Федір Бабенко став директором краєзнавчого музею «на громадських засадах» після виходу на пенсію,  заробітної платні у громадського директора не було.

Історико-краєзнавчий музей у Підгородному відкрився у 1967 році. Засновник і перший директор – наш земляк, бандурист Олексій Коваль. Саме його ім’я носить нині музей. Федір Андрійович як художник і краєзнавець всіляко допомагав у подвижницькій роботі зі створення музею своєму другові та колезі Олексію Семеновичу (в ті часи, коли Федір Андрійович працював директором у Будинку культури, Олексій Семенович Коваль був там кіномеханіком). Після того, як помер  директор музею Олекса Коваль, змінилося кілька музейних керівників. Були й часи, коли цей заклад взагалі не мав ніякого господаря… 1984 року, прийнявши занедбане приміщення, новий директор музею Федір Бабенко привів його до ладу. Краєзнавець продовжив добрі традиції, започатковані своїм старшим наставником, виготовив нові стенди, поповнив експозицію новими експонатами. До цього часу збереглися мапи, деякі підписи до експонатів, мальовані майстром.

А ще Федір Бабенко працював художником-оформлювачем у торговому комплексі та в кінотеатрі. Люди старшого віку добре пам’ятають кінорекламу, створену руками самодіяльного художника: герої колоритних афіш вражали схожістю з кіношними образами! Це була робота «на один день», тому що у кіноафіші – короткий вік. Після показу фільму у місцевому кінотеатрі ім. Т. Г. Шевченка афіша здиралася з дошки оголошень, і на її місце наклеювалася нова… Тому жодна з афіш художника-оформлювача Бабенка не збереглася. А шкода.

У ті далекі часи була така традиція – перед кіносеансом невеличка бесіда або імпровізований концерт місцевих артистів, а у фойє проходили шахові баталії.

Федір Андрійович працював у музеї до 1998 року. Багато років досліджував історію рідного Підгородного: опрацьовував архівні документи, опитував односельців, збирав фактографічний матеріал. На основі своїх розвідок писав краєзнавчі нариси, які в 80-90-х рр. охоче друкувала районна газета. Зараз ті давні публікації – на вагу золота: ними користуються вчителі на уроках історії й краєзнавства. Їх беруть за основу бібліотекарі РДБ, коли впорядковують збірники місцевих легенд та переказів. Федір Андрійович завжди оздоблював газетні публікації власними ілюстраціями. Це були малюнки, виконані пером і чорною тушшю. Дуже шкода, що за життя наш талановитий земляк так і не видав збірки своїх краєзнавчих нарисів.

Хочу відзначити, що пам’ять про нашого земляка жива, і  минулого року у Всеукраїнській газеті «Сільські новини» за поданням вчителя історії  Слобожанського НВК № 1 Анатолія Худокона була надрукована стаття Федора Бабенка про голодомор у Підгородному. Тож напрошується висновок, що його напрацювання затребувані і на даний час, актуальні і передають з покоління в покоління знання і  любов до рідної землі. 

На знімку: краєзнавця Федора Бабенка згадувала його донька Лідія Коровіна, його земляк,  літературознавець Костянтин Дуб та всі ті, хто добре знав цю талановиту людину.