Строковиком його відправили на ядерний полігон. Вже тоді, задовго до катастрофи на Чорнобильській АЕС, він дізнався – після опромінення люди швидко згасають. Та зі звісткою про вибух на четвертому енергоблоці стукав у всі двері. Просився до зони відчуження, де міг бути корисним. Про уродженця Поливанівки Новомосковського району 71-річного Василя Скибу, який і у нинішній війні волів потрапити на передові позиції, у рубриці Дніпропетровської ОВА «Творці перемоги».

Його строкова служба починалася зі школи підводників. Пізніше закинули на ядерний полігон. На ньому випробовували небезпечну зброю.

«Заряди закладали глибоко під землю. Під час одного випробовування рвонуло так, що поверхня дала тріщину. Строковики, котрі були поруч, отримали опромінення», – каже чоловік. 

Перше знайомство з атомом було позаду. Василь Скиба влаштувався до автопарку у Дніпрі. Кермував автобусами. Одружився і став батьком. Аж раптом 26 квітня 1986 року – Чорнобильська катастрофа.

«По мене ніхто не приходив. Мене це муляло, адже я на цьому вже трохи знаюся, – розповідає Василь Скиба. – Написав листа комісії по ліквідації наслідків аварії. Просив долучити мене. Відповіді не було, тому пішов до військкомату і «здався». Повістка не забарилася. Дружині не сказав, що йду добровільно, бо міг би пікірувати з сьомого поверху».

Так він потрапив до бригади хімічного захисту. На станцію виїжджав щодня. Розчищали територію від просяклих отруйною радіацією комунікацій, будівельних уламків, пилу. Поруч завжди були «ангели».

«Так називали людей у білому. Вони постійно знаходилися на АЕС. Ставили задачі, – пояснює Віктор. – З бригадою завжди був і дозиметрист. Він замірював рівень радіації та вираховував, скільки хвилин можна працювати на ділянці».

Робочі зміни тривали по пів дня. Працювати доводилося у надважкій свинцевій амуніції. Небезпечні території відчувалися одразу через присмак металу у роті. По поверненню з Чорнобиля Василь відчув перші проблеми зі здоров’ям. Власне через нього та вже поважний вік його не взяли на фронт ані у 2014, ані у 2022 роках. 

«Є бригада, з якою я пліч-о-пліч вже вісім років. Прийшов до них і попросився на передову. Мені дали автомобіль, який транспортує снаряди. На ньому виїхав під Харківську область. Та коли там на мене натягли бронежилет, відчув, що важко. Хлопці помітили це і сказали, що не потягну. Це треба і на кузов влазити, і ракети заряджати. А з мене працівника вже немає», – із сумом додає чоловік. 

Та без діла Василь Скиба не залишається. Допомагає хлопцям із ремонтом автівок. Збирає кошти на запчастини, транспортує їх на передові позиції. Нерідко доставляє захисникам потрібні для побуду речі, амуніцію та гостинці від вдячних українців.