Поточний № 36 (1274)

18.09.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Судове танго


24.01.2013

Наприкінці вже минулого року судова система України зафіксувала іще один своєрідний «рекорд». Цього разу тривалості розгляду звичайнісінького трудового спору, який продовжувався…13 років! Хоча українські адвокати здебільшого й переконані, що трудові суперечки зазвичай вирішуються на користь працівника, в даному випадку на теренах держави цього не сталося. І лише Європейський суд з прав людини поставив крапку у тринадцятилітніх(!) судових баталіях колишнього головного бухгалтера Віталія Пренка з Царичанки і малого підприємства «Будматеріали», що у другій половині вказаного терміну стали змаганнями громадянина і нашої країни. Згідно з європейським вердиктом, держава Україна у грудні 2012 року виплатила колишньому працівнику більше семи тисяч гривень зарплати та моральної компенсації.

РОЗПОЧАЛОСЯ марафонське «судове танго» ще на початку 1999 року. Тоді 57-річному головному бухгалтеру Віталію Пренку підприємство «Будматеріали», що спеціалізувалося на виготовленні шлакоблоку, мітел, корзин і т. п. і де він трудився вже восьмий рік, перестало виплачувати зарплату. Багатьом українцям, на жаль, відомий цей принизливий для працюючої людини стан. Віталій Савелійович звернувся до директора Василя Гурбича з логічною в цій ситуації пропозицією: якщо моя робота потрібна - платіть заробітну плату, якщо ні - звільніть і віддайте трудову книжку. Певно ж, головного бухгалтера підприємства на його посту не так просто замінити. Тому директор попрохав: «не поспішайте, є надія, що розкрутимося і будемо працювати далі». Невдала «розкрутка» тривала впродовж майже шести місяців. Аж до 23 липня 1999 року, коли головний бухгалтер таки був звільнений за власним бажанням. При цьому він разом із трудовою книжкою, як передбачає Кодекс законів про працю, не отримав від підприємства… жодної копійки з належних йому за майже шість місяців роботи коштів.
Махнути на цю прикру обставину рукою випускнику Харківського юридичного інституту Віталію Пренку не дозволила його професійна гідність. Біля 15 років він працював юристом у Царичанських райспоживспілці і райзаготконторі, міжколгоспному будівельно-монтажному управлінні. Тому у листопаді 1999 року, втомившись вислуховувати директорське «ось-ось буде» щодо виплати власної зарплати, подав заяву про її стягнення з підприємства до Царичанського районного суду. Її сума тоді, за його власними фаховими розрахунками, становила всього 1421 гривню 45 коп. Начебто й небагато, але директор підприємства… відмовився визнавати цей борг. На підставі того, що головний бухгалтер у цей період, на його думку, майже не працював. «Будматеріали» для захисту власних інтересів у суді найняли адвоката, згодом - іншого. А виплатити своєму працівнику зарплату згідно із затвердженим штатним розкладом нізащо не погоджувалися.
Перший судовий розгляд через виклики заявлених свідків, заслуховування їхніх свідчень, витребування необхідних документів тривав близько року. Десятого жовтня 2000 року суддя Царичанського суду Євген Тарабан ухвалив рішення: «у позові про стягнення зарплати з МП «Будматеріали» Віталію Пренку відмовити». Такий вердикт суддя мотивував тим, що в цей час підприємство майже не працювало, до того ж позивач звернувся до суду після встановленого законом місячного терміну.
Віталій Пренко оскаржив це рішення у Апеляційному суді Дніпропетровської області. В апеляційній скарзі він пояснив пропуск терміну на звернення тим фактом, що директор Василь Гурбич обіцяв виплатити кошти і без допомоги держави. Апеляційний суд врахував цю обставину і скасував рішення суду першої інстанції. Скасуав ще й тому, що жоден працівник «Будматеріалів» у відпустку за власним бажанням тоді не ходив, актів про простій працівників у період з 1 лютого до 23 липня 1999 року на підприємстві не зафіксовано жодного. І направив справу на розгляд в іншому складі суду.
Трудовий спір пішов по другому колу. Тоді Віталій Пренко цілком слушно долучив вимогу про компенсацію втрат зарплати від інфляції в сумі 520 гривень тощо. Після всіх перипетій у судовому засіданні 14 березня 2001 року тодішній голова Царичанського суду Борис Сорока ухвалив рішення «стягнути з МП «Будматеріали» на користь Пренка В. С. 2009 грн. 95 коп. та мито на користь держави в сумі 51 грн.». Здавалося б, справедливість встановлена, зарплата і мито будуть стягнені, і справа піде в архів. Та «Будматеріали» скористалися зі свого права на апеляційне оскарження…
Його адвокат докази неправильності встановленого рішення обґрунтовував тим, що на ту пору «Будматеріали» вже були визнані Арбітражним судом банкрутом і почався процес їх ліквідації. Судова колегія в цивільних справах Дніпропетровського обласного суду 23 квітня 2001 року визнала цю обставину вагомою. І ухвалила: рішення про стягнення зарплати скасувати, а суду першої інстанції в новому складі з’ясувати - чи продовжується процес визнання підприємства банкрутом, чи діє ліквідаційна комісія тощо. Певно ж, судова колегія могла б одразу змінити рішення районного суду і доповнити його пунктом: у разі початку роботи ліквідаційної комісії стягувати зарплату має вона. Але цього не сталося. Тому Віталій Пренко у касаційній скарзі попрохав зробити це Верховний суд України. Та 5 жовтня 2001 року його колегія суддів залишила в силі попереднє рішення - направити справу на новий розгляд в іншому складі суду…
Так розпочалося третє ходіння працівника по тому самому судовому колу. Справа у Царичанському районному суді розглядалася ще… тричі. Та після рішення судді Бориса Сороки про стягнення зарплати ніхто із його колег - ні Віктор Ритов (двічі), ні Ольга Гудим - не виносили пізніше подібного вердикту. Три їхні рішення були тотожними: «у задоволенні позовних вимог Пренку В. С. відмовити». Дещо відмінною була лише мотивувальна частина. Апеляційний суд Дніпропетровської області всі три рішення на підставі апеляційних скарг Віталія Пренка скасував. Одного разу зі слушною мотивацією, не врахованою в першій інстанції - чому підприємство як юридична особа існує, від його імені діє в суді адвокат, а зарплата працівнику за давно відпрацьований час не стягується? Іще двічі цивільну справу розглядав і Верховний суд України. Остаточна його ухвала 4 жовтня 2005 року була наступною: «у задоволенні позовних вимог Пренку В. С. відмовити. Ухвала оскарженню не підлягає».
Шість років судових перегонів минули для колишнього працівника безрезультатно, врешті-решт судова система України встановила річ дивовижну. А саме - офіційне працевлаштування не є умовою гарантованого отримання заробітної плати… Та Віталій Пренко вирішив не припиняти боротьбу. Довгих сім літ його справа чекала своєї черги на розгляд у Європейському суді з прав людини. У нелегкому тринадцятилітньому «судовому танго» колишній працівник відстояв своє право на те, що праця має оплачуватися. У коментарі «Сільським новинам» він зазначив:
- Я задоволений рішенням Європейського суду. Хоч і довго до неї, і далеко, та все ж справедливість на світі є. Цю справу давно міг вирішити і український суд, якби частина наших суддів не порушувала українських законів. І якби не трактувала їх, як кому заманеться. Це не лише моя думка, такий висновок зробив і Європейський суд при розгляді моєї справи. Коли встановив, що держава Україна порушила мої права.
Скільки душевних і фізичних сил, терпіння і часу витратив Віталій Пренко на цей судовий марафон, достеменно відомо лише йому. Вочевидь, таки чимало. Минулого року він відзначив свій сімдесятилітній ювілей. Як людина неординарна і різнобічна, Віталій Савелійович після виходу на заслужений відпочинок не зосереджується лише на побутових сімейних справах. А веде здоровий спосіб життя, багато читає, бере участь в роботі Царичанського клубу ветеранів «Надія», гарно співає, грає на скрипці, малює, захоплюється шахами… І пише чудові вірші. А про самого Віталія Пренка його друг, царичанський поет Василь Потапов написав цікавий вірш, у якому є такі рядки:
Життя в перетинах всіх видів,
Пізнав його з усіх сторін,
Несправедливість ненавидів -
Ні перед ким не гнув колін…
Вочевидь, саме ці помічені давнім другом риси характеру і допомогли Віталію Пренку виграти суд. Та в цій справі переможцем є і його опонент у суді - МП «Будматеріали». Бо за шість років зуміло доказати українській Феміді неймовірну, здавалося б, річ - що нічогісінько не винне власному працівникові за роботу, підтверджену найголовнішим трудовим документом. І так самісінько жодної копійки не винне державі за тривалі судові витрати. А програла трудовий спір малого підприємства з колишнім працівником, поза сумнівом, Україна, тобто ми з вами, її громадяни. Бо, по-перше, таки виплатили належну зарплату і компенсацію колишньому головному бухгалтеру не за рахунок підприємства, а з українського бюджету. І вдруге витратили чималеньку за довгий час розгляду справи по суті суму на заробітну плату суддям, секретарям та іншим державним чиновникам. І теж за рахунок платників податків. А третій, мабуть, найсуттєвіший програш України - ще один крок назад у визнанні її міжнародною спільнотою правовою державою…
За числом рішень Європейського суду з прав людини про порушення прав громадян у судах наша держава посідає четверте місце в світі. Певно ж, це привід не лише для осмислення цієї надзвичайної ситуації. А й підстава для початку назрілої судової реформи. Давно пора претендентів на вершителів доль людей, а отже, і держави, не призначати довічно десь за зачиненими дверима, а публічно обирати на термін 4-5 років тощо. Щоб вони власною фаховою службою Феміді підтверджували довіру людей.

Григорій ДАВИДЕНКО.