Кобзарський край

Полтавська земля в численній когорті видатних особистостей дала світові виразників народної душі, самобутніх українських співців – кобзарів Остапа Вересая, Самійла Яшного, Михайла та Івана Кравченків. Поруч із ними на повний зріст стоїть й уродженець Великої Багачки Федір Кушнерик.
Народився майбутній кобзар у вересні 1875 року. Про це він згадує так: «Народився я в щасливому місці – у полі біля гречки. Мати жала гречку, на роботі й народила. Поклала в суконну спідницю, та поки донесла до хати, то й плечі мені постирала. Батько з матір‘ю років двадцять робили у пана, косили пашню або сіно - йому чотири, а собі п‘яту десятину. Своєї землі не було. Тільки була маленька хата та хижка, ото й усе хазяйство. Городу було стільки, як обійти кругом хати. До шести років я бачив добре. Потім заболіли очі. Моя бабка повела мене до попа. Закапав піп мені чимось очі, то поки довели додому, я зовсім осліп…»
Проте малий Федір мав неабиякий потяг до життя та наук. Ходив до школи, знання «ловив» на слух. Батьки, незважаючи на нестатки, викроїли якусь копійчину й купили хлопцеві скрипку.
Одного разу на Сорочинському ярмарку спів юного Федора почув відомий кобзар Михайло Кравченко і подарував йому свою кобзу. З нею Кушнерик не розлучався все життя, пройшов не одну тисячу верств. Ходив по весіллях, ярмарках, по вулицях полтавських міст. Заробляючи на прожиття, співав думи про Олексія Поповича, Самійла Кішку, Тараса Шевченка, Степана Руданського. Читати по Брайлю Федір Кушнерик навчився тільки в 37 років. Тоді ж почав і сам складати пісні і думи про життя простих селян. Найвідоміші з них: «Сніг розтав, вода стекла», «Про трактори», «Зійшло сонце осіннє».
У 1939 році Федора Даниловича запросили до Києва на республіканську конференцію кобзарів і лірників, там прийняли до Спілки письменників України.
Серце сліпого Кобзаря перестало битися в липні 1941 року. Високу оцінку його творчості дав Павло Тичина, сказавши, що у «…хорі народних співців чутно голос найстарішого українського кобзаря».
Пам‘ять про Федора Кушнерика живе нині на його рідній землі. Щороку у Великій Багачці поводиться Кишнерикове свято «Взяв би я бандуру». А місцева школа мистецтв носить його ім‘я, чимало її вихованців стали чудовими та знаними митцями, існує тут і ансамбль бандуристок.
До речі, бандура, на якій грав Федір Кушнерик, знаходиться в музеї театрального мистецтва Печерської лаври у Києві.

Осіннє сонце над Довгалівкою та Бутовою Долиною

Колись споглядав осіннє сонце і топтав ряст у цих припсільських селах і кобзар Федір Кушнерик. Довгалівка лежить за кілька кілометрів від Великої Багачки, а Бутова Долина, вважай, боком притулилася до райцентру.
Місцеві селяни віддали свої землі на обробіток ТОВ «Великобагачанський комбікормовий завод», чимало з них, навіть сім‘ями, працюють у цьому економічно міцному господарстві.
Лагідної вересневої пори – позаминулої суботи та неділі – ТОВ «Великобагачанський комбікормовий завод» організувало та провело у Довгалівському клубі та Бутоводолинському будинку культури, якими теж постійно опікується, чудове свято - Дні села. Було багато подарунків – кращим трудівникам, місцевим дитячим садочкам та школам, самодіяльним митцям, котрі славлять народною творчістю свої села навіть за межами району.
Дуже зворушливими були привітання дошкільнят та школяриків. У Бутовій Долині авторові цих рядків особливо запам‘яталася така собі «бісова дюжина». У доброму сенсі цього виразу. На сцену вийшов цілий клас місцевої школи – 12 хлопчиків і тринадцята дівчинка. Вона змусила «чоловічу» дюжину танцювати під свою дуду, деякі з них навіть позапиналися в хустки, щоб компенсувати нестачу дівчаток у танку.
Були забавні розіграші речових призів. А потім – тепле та веселе спілкування односельців за смачними святковими столами.

Творчий колективізм довжиною у чверть століття

Справжньою окрасою святкування стали виступи самодіяльних аматорів сцени – народного хору Бутоводолинського будинку культури, у складі якого виконують також свої пісні жіночий ансамбль, чоловічий квінтет, вокальне тріо. Від часу створення цим багатоголосим колективом уже двадцять п‘ять років керує заслужений працівник культури України Віктор Шарий.
Дозволю собі невеликий відступ. Після концерту у Довгалівці до мене підійшов Василь Балюк, котрому щойно сільська публіка щедро аплодувала за просто-таки запальну пісню «Чарочка на коня!»
- Так ви з нашим Віктором Васильовичем одне прізвище носите – Шарий? – спитав.
- Він мій рідний дядько. Оце приїхав ваші пісні послухати, вам поаплодувати та своєму дядькові за його невтомність на творчій ниві.
- Це добре. Тільки у дядька є один великий недолік.
Я дещо спантеличено глянув на ледь усміхненого Балюка.
- Який?
- Вуха! Фальш відразу чує і змушує нас ще і ще раз переспівувати, а мене – особливо.
- Та що ви кажете, Василю Миколайовичу?! Ваша завзята та запальна «Чарочка...» просто розриває залу. Мабуть, навколо вас, як курочки біля голосистого півника, все жіноцтво гуртується.
Балюк смачно регоче, і на його потужний баритон усі дружно обертаються.
Можна тільки уявити, скільки душевної наснаги потрібно було Вікторові Васильовичу, щоб чверть століття гуртувати навколо себе дружний творчий колектив. Та й фізичних сил теж. Потягавши, що називається, баяна, навіть після святкування він поїде в поле, щоб сісти за кермо комбайна і вести загінки соняшнику до пізньої ночі. З дружиною Ольгою Іванівною (до речі, теж співає у хорі) вивели на самостійну дорогу життя трьох дітей.
Як нота лягає за нотою, так і творчість – день за днем наполегливий і копіткий труд. У хорі тридцять учасників. Поруч із жінками та чоловіками середнього та старшого віку здібна молодь. Співають для душі, але всі ж ще й працюють – хто в полі, хто на фермі, хто ще на якомусь виробництві. Та й по домашньому господарству клопотів вистачає. Виконання нових пісень розучують переважно зимової пори, у репертуарі – українські народні та сучасні пісні.
Невтомний творчий колективізм селян Довгалівки та Бутової Долини віддає сторицею вдячності та шани земляків, односельців. Та й відзнак, нагород із різних конкурсів самодіяльного мистецтва не бракує. Торік жіночий ансамбль здобув диплом ІІ ступеня на конкурсі «Осіннє золото» у селі Березова Рудка Пирятинського району – на батьківщині відомого українського поета-пісняра Дмитра Луценка, лауреата Національної премії ім. Т.Г. Шевченка. А зовсім недавно, 10 вересня з цього ж конкурсу чоловічий квінтет у складі Василя Балюка, Олександра та Сергія Макаренків, Павла Тимченка та Григорія Шияна привіз перемогу – гран-прі.

Дивовижним співом співом кожну слухацьку аудиторію просто заворожує родинне тріо Макаренків. Чоловік Олександр, дружина Тетяна та син Сергій. Вони теж стали володарями гран-прі на минулорічному конкурсі «Розвій наш красний!» у Шишаках.
Останні нагороди – дипломи І ступеня управління культури Полтавської облдержадміністрації для Бутоводолинського народного хору, тріо Макаренків та соліста Сергія Макаренка.
Чудові сольні виступи також у чарівних жінок Зінаїди Солод, Марини Назаренко, Надії Новак.
Товариство «Великобагачанський комбікормовий завод» намагається всіляко сприяти розвитку художньої самодіяльності. Торік за власний кошт відремонтувало будинок культури у Бутовій Долині.
Мені якось не до вподоби трафаретне словосполучення «аматори сцени». Усіх учасників Бутоводолинського хору хочеться звеличити в іншому, правильнішому поєднанні слів – митці сцени. Заслужені.
Заслужили своєю творчою працею на радість своїм землякам.

Багатоголоса Великобагачанщина

Кобзарський край постійно примножує свої пісенні традиції. У районі тринадцять народних самодіяльних колективів. Серед них особливою самобутністю відзначаються фольклорні ансамблі «Берегиня»
(с. Суржки), «Надвечір‘я» (с. Скибівщина), «Подоляночка» (с. Поділ) та «Яснозір‘я» (с. Бірки) – переможці різних конкурсів самодіяльного мистецтва.

Неабияку кількість своїх прихильників зібрали хор «Козацький гомін» Остап‘євського будинку культури та вокальний колектив «Любава» з Великої Багачки, чоловічий хор районного будинку культури та хор ветеранів.
Радує глядачів своїми постановками драматичний колектив Балакліївської бібліотеки-філії.
При районному методичному центрі народної творчості та культурно-дозвільної роботи діє зразкова студія естрадної хореографії «Престиж», а при районному будинку культури - естрадно-циркова студія «Мрія». Перелік колективів та творчих здобутків кобзарського краю можна ще і ще продовжувати. Окрім цього, Великобагачанщина вже шість років є побратимом Большесолдатського району Курської області, з котрим підписана угода про економічну, науково-технічну та культурну співпрацю. Росіяни з великим задоволенням ярмаркують у Великих Сорочинцях, а великобагачанці постійно беруть участь у Курсько-Корєнському ярмарку.

Микола ШАРИЙ. Полтавська область.
На знімках:
Селян щиро вітали ведучі свят Довгалівки та Бутової Долини -
методист районного центру творчості Тетяна Кононенко, директор цього центру Наталія Чобітько, організатори - виконавчий директор ТОВ «Великобагачанський комбікормовий завод» Олег Діденко та селищний голова Великої Багачки Олександр Чобітько. 
Народний аматорський хор Бутоводолинського будинку культури. 
Тріо родини Макаренків. Таланти пісенного краю