Є ЛЮДИ, для яких немає нічого святого. У мого, українського, народу навпаки – святинь багато. Я вирішила проїхатись найвизначнішими місцями України для того, аби побачити те святе і сокровенне. Адже, сидячи у Дніпропетровську, повної картини не побачиш. На фоні вселюдського песимізму не хочеться звертати уваги на ті крихти гарного, що залишилися. Проте наша країна справді така, як співається у піснях:
«…гори, ріки, полонини», «…вбралася в червоне намисто калина»…
Хоча й не дуже їй вдається достойно скористуватися тяжко отриманою незалежністю.
Проте Україна достойно провела чемпіонат «Євро-2012». У Києві та містах, де проходили змагання, і зараз курсують новенькі тролейбуси та автобуси. Хоча в інших містах на це навіть не звернули уваги, і ми досі їздимо у транспорті радянських часів, який, вже давно вичерпав свій ресурс.
Позитивне враження справили заповідники, що охороняються державою. Це насправді велике досягнення після того, як більше ніж половину лісів було знищено. На одному із вулиць Трускавця навіть зроблено напис: «Хто відповість за вирубаний ліс?!»…А ніхто не відповість. У тому і справа.
Я нарешті зрозуміла, навіщо золоті куполи будують на вершині соборів. Люди, роздивляючись «золоті верхи», зводять погляд до неба… Вони вже не дивляться під ноги, як у щоденній метушні, а зводять погляд до неба і завмирають…

На нашій славній Україні є храми, собори, мечеті, костьоли різних віросповідань. Тим і цікавіше подорожувати. Хоча Бог один. Але, поїхавши до Західної України, я була приємно вражена рівнем культури та духовності, особливо серед молоді. Незважаючи на те, що храми у Львові «на кожному кроці», усюди, куди б я не зайшла, біля ікон моляться, стоячи на колінах молоді, старі та діти. Хочеться стати поруч. І таки стаєш. І чомусь починаєш плакати… Молоді дівчата й хлопці стають у чергу на сповідання. У Трускавецькому парку хлопці грають на скрипках. Не матюкаються, не п’ють пиво, а грають. Трохи далі молодий професіонал співає під бандуру українських народних пісень. Які ж вони гарні! Кращих немає в цілому світі. Вражає картина, яка вимальовується, коли їдеш у міському транспорті: проїжджаючи черговий храм, усі пасажири разом починають хреститися.
Пригадуєш, як на Хрещатику у Києві та ж таки молодь і патріотично налаштовані громадяни, що вийшли, протестуючи проти «двомовності», молилися за долю України.
Відстоювати рідну мову у незалежній державі. Для когось – смішно, а для когось – важливо. Тут, на площі, навіть був і справжній запорозький козак.
Кого ми допустили до влади? Чи, може, то не ми?.. В нас забирають рідну мову. У всіх вона одна державна, а в нас буде півтори, бо ми раби. Але ж ні! Коли ще є така патріотично налаштована молодь, то ми ще не скорилися. Шкода дівчину, що вже зовсім змарніла, спить на сходах із пов’язкою на лобі «голодую». Якби не марно боролася.
В Києві пам’ятають жертв голодоморів, у Львові – жертв політичних репресій, у Севастополі – героїв Великої Вітчизняної Війни. Може, досить вже жертв та «Великих Воєн»?... Окрім пам’ятників, перед якими я завжди вклоняюся, вшановуючи пам’ять загиблих, у Карпатському музеї є фотокартка, на якій зображено декілька сотень черепів з політтабору у Дрогобичі. Нам такого не демонструють. У нас і ОУН вважають націоналістами, хоча вони воювали одразу проти двох тоталітарних режимів. А отже, вони – подвійні герої.
Архітектура Львова, його храми. Це просто чудо. Поляки досі вважають Львів своїм. Але він наш. Величний, розкішний. Там навіть є один храм – точна копія собору у Ватикані. Обійшла все місто. Зупинилася біля театру імені Соломії Крушельницької. Захотілося морозива. Стала витягати купюру. 20 гривень. Дивлюся, аж там зображено саме цей театр. Який цікавий збіг!
Раджу почати подорож Україною із вивчення її історії. Тоді кожна пам’ятка, меморіал, музей, назва, місто сприймаються із захопленням і навіть перекриває подих: «А це ж…!». Саме так я роздивлялася книжки та літописи у музеї друкарні Києво-Печерської лаври. І не тільки.

У кожного свої святині. Для мене святинею стала церква у Новомосковську. Вона не має «львівської розкоші» і, хоча була побудована без єдиного цвяха, тепер реконструйована. Коли я заходжу до цього храму, то почуваю себе Єлькою із роману Олеся Гончара «Собор». Адже саме про цей собор він писав і завдяки його роману він зберігся до наших днів. Більшовики ховали там зерно. До речі, саме завдяки Олесю було реконструйовано Михайлівський золотоверхий собор у Києві, що нині є «блакитною перлиною» столиці.
Хтось підтримує українську мову, а хтось її зросійщує. Їздила на екскурсію до «Скель Довбуша» у Карпати. Хотілося закрити вуха. Приїхала на Західну Україну слухати живу українську мову, а замість цього слухала: «Я дам вам трохи свобідного времєні, договорилися?». А от щодо Олекси Довбуша, то, поспілкувавшись із місцевими, зрозуміла, що він у них - національний герой, про котрого є тисячі легенд, і кожна вважається правдивою.
У Львові напрочуд гарні школи та університети. Не те, що в нас – радянського типу. У нас все радянського типу. Навіть частини мозку. Ніяк не виберемося.
У центрі Львова грають гуцульські музики у національних костюмах. А взагалі-то Львів кишить іноземцями. З усіх боків чутно польську, англійську, австрійську. А от Карпати і Крим напханий російськими відпочиваючими: чи справді в нас краще чи і тут вигоди шукаєте?
На Західній Україні ще не побачила жодного пам’ятника Леніну, ні вулиць з однойменними назвами. Зате В’ячеславу Чорноволу пам’ятник встановили. Поважаю.
Є в нас на Україні і справжні художники, і справжні музики. Один сьогодні грав на саксофоні. Грав із заплющеними очима, вловлюючи собою кожен імпульс… Хотілося завмерти і дивитися на це вічно.
Багато святинь є у тих місцях, які ще можна назвати справжньою Україною. Віднайди свою. Бо це твоя держава і ти маєш, якщо за неї не боротися, то хоча б її досконало знати. Святішого за Батьківщину немає.

Наталія КРИЦКОВА, студентка ДНУ ім. Олеся Гончара. Фото автора.