«У всіх творах - моє село, навіть прізвища вибираю для своїх героїв наші, солошинські…», - сказав в одному зі своїх інтерв'ю Павло Загребельний. Герой України, видатний класик української літератури народився 25 серпня в селі Солошине Кобеляцького району, що на Полтавщині.

БІЛЯ БАТЬКІВСЬКОЇ ХАТИ-САДИБИ
«Невже над нами тяжіє місце народження», - дивувався головний герой роману «Розгін» Петро Карналь, «двійник» автора – Павла Загребельного.
Субота, 25 серпня. У день народження свого земляка, Павлів день, багато жителів села Солошиного, незважаючи на пекуче сонце, прийшли до батьківської хати-садиби великого письменника. Вклонитися його світлій памяті, стати свідками події, значущої для всієї України.
…Майже два роки тому мені випала нагода побувати в Солошиному, ось на цьому обійсті, де на початку шестидесятих Архип Загребельний разом зі своїм сином Павлом заклали перші цеглини у

підмурок майбутнього будинку (чит. «Павлова земля», «Сільські новини» від 10.11.2010 р.)
Як і повелось тоді по всьому Солошиному, тут мало продовжуватись нове життя. Нове - після вселенської трагедії для солошинців. Адже так зване Старе село лежало на кручах Дніпра, тут була і хата дитинства Павла Загребельного – «зі старосвітською призьбою, вікна з різьбленими, хоч і спорохнявілими віконницями, крівля з очерету, шальовки попід стріхами теж різьблені, колись, видно, покрашені в червоне…», - писав автор у романі «Розгін», де й воскресив у образах рідне село.
Старе село поглинуло в своїх хвилях Дніпродзержинське водосховище. А нащадки козацького роду, до яких належали і Загребельні, переселялись в щойно збудовані хати за кілька кілометрів від обжитого місця.
Йшли незаможні і незалежні.
«Ці люди дуже бідували, але в душах їх була незалежність. Це очевидно, передалось і мені, - зауважив письменник.

Павло Архипович разом із дружиною Еллою Михайлівною та сином і донькою при найпершій нагоді навідувались до нової садиби. А затримавшись на симпозіумі у Франції, ніби на крилах прилетить він у Солошине, щоб, наздогнавши похоронну процесію, провести Архипа Панасовича в останню дорогу. За будиночком нині дбайливо доглядають подружжя лікарів із Дніпропетровська – Людмила та Михайло Власенки, родичі другої дружини старшого Загребельного.
У світлиці на стіні – фотопортрет письменника, обрамлений рушником, на столі – шеститомне зібрання творів, подароване Павлом Архиповичем для батьківської хати.
…Щирою душею великого земляка линуть вулицями малої батьківщини пісні про рідне село, батьківську любов, дитинство у виконанні художніх колективів - ансамблю «Берегиня» Озерянської середньої школи, котру колись закінчував юний Павло, аматорів Кобеляцького районного центру культури та дозвілля, Солошинського будинку культури. Право зняти покривало зі щойно встановленої на фасаді батьківської хати-садиби меморіальної дошки надається сільському голові Солошиного Олександру Лосю, голові Кобеляцької райдержадміністрації Анатолію Таранушичу та генеральному директору міжнародної виробничої корпорації «Владимир» Володимиру Капліну (це підприємство за власний кошт і виготовило дошку з чорного граніту розміром 60х120 см).

Багато хвилюючих слів про життя та творчість письменника звучали на 88-ий день його народження – з уст солошинців, дітей і сивочолих ветеранів, гостей свята. Проникливо сказала про письменника директор державного літературно-меморіального музею-садиби Олеся Гончара (с. Сухе Кобеляцького району) Тетяна Бондаревська:
- Олесь Терентійович (Гончар –авт.) трепетно називав свого земляка Павлушою, а ще – сином України.
Творчий спадок Павла Загребельного – це значний внесок у світову літературу, його читали і читають у багатьох країнах зарубіжжя. Своїм іменем він уславив усю Вкраїну і, звичайно ж, своє козацьке село Солошине.

«ЦЕ БУЛО СЕЛО З МРІЙ…»
Цитую далі слова Павла Архиповича: «…належить до тих рідкісних в Україні сіл, в якому можеш прожити все життя і так до кінця не знатимеш усього. Не зможеш охопити цього дивовижного світу, з його травами, вітрами, барвами дня і ночі, з людським гомоном…»

Веселим гомоном солошинців наповнився майданчик біля місцевого будинку культури та довколишній ошатний парк у другій половині тієї суботи. Село барвисто святкувало свій день. А перед цим кожен бажаючий міг відвідати краєзнавчий музей у Солошинській середній школі. Дуже багатий на експонати – від кам’яного віку до часів недавніх. А також побувати у світлиці, тепер уже музеї-світлиці письменника-земляка. Доторкнутись до духовних витоків його многотрудного та плідного життя, що зберігаються в речах письменника, його книгах. Ось його авторучка, знамениті рогові окуляри, чашка для чаю. Родинні світлини. Ліжко, дерев‘яні ночви з батьківської хати. Кахля з гробниці Роксолани – героїні однойменного всесвітньовідомого роману Павла Архиповича. У школі мають й електронну історію села та родини Загребельних.

Солошине – це всесвіт багатьох козацьких родоводів, це життя цілих поколінь. Часто трагічні сторінки історії. У своєму романі «Тисячолітній Миколай» Загребельний виписав реальні епізоди з реальної минувшини: у 1933 році так звана «буксирна бригада» відбирає в селян геть усе (не лише зерно), супроводжуючи цей жахливий акт наруги над голодними людьми… бравурною грою духового оркестру революційних пісень.
Солошинські характери відображені в творах письменника колоритно і достеменно. Найстаріший солошинець Василь Гнатович Коваленко має вже 89 років. Здоров‘я вже не те, але добре пам‘ятає, як бігали на ковзанку з своїм сусідом Павликом, котрий ще й “страшенно любив книжки читати”. Василь Гнатович став прообразом Васька Гнатенка у “Розгоні”. 
Нинішнє покоління живе в інший час, відмітний від того лихоліття, що лягло в основу багатьох творів письменника.

Але ж ще недавно було в Солошиному не до танців та веселощів.
- У мареві вогнів,
у крилах птиць з Дніпра
В Солошинине моя
прийшла нова пора.
Без радості, без сліз,
на вибоях невдач
Скрипить державний
віз - надією живем.
Так написав про надію на краще солошинський поет за покликанням, краєзнавець, чоловік з великим життєвим та трудовим досвідом Михайло Задорожний ще у 1998 році. Коли ж у Солошиному, що називається, догосподарювалися до ручки, Михайло Іванович вийшов рішуче зі своїм паєм з колгоспу, хоч був прихильником колгоспної системи, бо “ гуртом легше працювати”. За ним пішли інші. Саме на зламі двох століть зародилось фермерське господарство “Шанс”, засноване солошинцями Володимиром Струком та Олександром Ткаченком, яке з часом стало опорою села. Виробничою, соціальною. З колективним духом своєї роботи по суті. 

Михайло Задорожний часто перечитує твори свого земляка, черпаючи з глибин цілющої наснаги слова. І пише: 
- Не вмер письменник!
В тихий час приліг,
здається, на хвилину...
Павло живе,
тут - поміж нас,
В романах,
працях і світлинах!

Микола ШАРИЙ. Фото автора. Полтавська область.

Фото. Куточок письменника біля батьківської хати-садиби.
У світлиці.
Солошинці- українці Родина лікарів Власенків з Дніпропетровська.
Жіночому ансамблю акомпонує сільський голова Олександр Лось. Поет і краєзнавець Михайло Задорожний.
Солошинські фермери - Олександр Ткаченко та Володимир Струк.