П’ятдесят років життям односельців опікується завідувач Приютським ФАПом Катерина Іващенко

Її двір на Новоспаській, де сходи від хати стрімко збігають прямо до хвіртки, ніби припрошуючи зайти, – один з небагатьох в моїх рідних приютських краях, який знайду й серед ночі… Скільки разів саме вночі, коли тяжко хворів мій батько, приїздили ми за порятунком, тривожно стукаючи у вікно – і за мить вмикалося світло, а ще через хвильку Катерина Пилипівна, як боєць, в повній готовності, виходила назустріч: рішуча, швидка, впевнена, зі своїм медичним саквояжем – ніби й не спала… Кожен з приютівців (веселян, василівців, спащан, іванівців) за життя не раз і не два переживав подібне, а вона – Катерина Пилипівна Іващенко, яка незмінно протягом п’ятдесяти років завідує Приютським ФАПом – проходить цей іспит на людяність по колу сотні і сотні разів, щораз складаючи його на відмінно… На відмінно – по професійності, безмежній відповідальності і одержимості в служінні людям.

Звісно, вона – не Бог, і по-всякому розпоряджалася доля з її пацієнтами, але ніхто й ніколи не дорікне нашій Пилипівні, що вона не зробила для хворого все, що змогла: самовіддано рятуючи життя, зважувалася на неймовірні кроки, дивуючи силою волі, витримкою, мужністю і сильним характером. Хто був свідком – підтвердить.

Із тисяч випадків з її піввікової медичної практики пригадуються найтяжчі, та й про них розповідає дуже рідко і не всім. Про те, як півтори години тримала кулаком зажату вену, рятуючи жінку при внутрішній кровотечі… Як пригорнувши до себе закутане в ковдру тяжко хворе маля – крізь замети і хуртовину – «бігом» долала кілька кілометрів до траси, де чекала «швидка», і рідні дитини ледь встигали за нею… Як довелося приймати пологи у породіллі вдома, неймовірними зусиллями повернувши в цей світ вже майже мертву дівчинку… Та скільки всього!

Якби запитали у Катерини Пилипівни, звідки сили в ній – тендітній (і через роки) стрункій, жіночній – напевне б, не відповіла. Як на мене, в неї своя особлива мірка до цього життя, визначена гострою й холодною гранню між буттям і смертю, за яку заглядала не раз, вириваючи з безодні і рятуючи чужі життя. У неї, крізь пройдений шлях, свої цінності і пріоритети, для багатьох сьогодні, можливо, й незрозумілі: Катерина Пилипівна й досі, як десятиліття тому, безкорислива. Так і не навчилася працювати «за винагороду» – всупереч часові, категорично не приймаючи жодну, нову для себе, систему цінностей. Натомість довіра, авторитет і повага від односельців до Катерини Іващенко – непідробні й непохитні, а в селі завоювати ї зберегти таке до себе ставлення, ой як непросто.

Приют (і навколишні села) не називає Пилипівну ніяк інакше, як «лікарка», а це надвисокий щабель в «сільському рейтингу» спеціалістів-медиків… До цього рівня йшла від зовсім юної випускниці Дніпропетровського медучилища, яке закінчила в 1965 році. Перше робоче місце – Починософіївська дільнична лікарня, де пропрацювала два роки.

У 1967-му вийшла заміж за високого статного красеня-односельця Яшу Іващенка (з яким у повазі та любові живуть ось вже п’ятдесят років) і «попросилася» у головлікаря Магдалинівської лікарні в рідне село, де працював чоловік. Перевели, але з умовою організувати і відкрити ФАП у Приюті – до цього фельдшерські пункти були в Новоспаській, Іванівці, а центральна садиба господарства залишалася без медпункту. Юна медик Катя Митько (Іващенко) це завдання виконала з честю, очоливши новий ФАП і не думаючи тоді, що ця посада завідувача, яку займає до сьогодні – одна на все її життя.

«На варті здоров’я» – як тоді любили говорити – на території Приютської сільради Катерина Пилипівна стояла пліч-о-пліч зі своїми колегами Сонею Терентіївною Нор, Надією Панасівною Бардаченко, Антоніною Олександрівною Сумською (військовим медиком). А найдовше й найтісніше – з Антоніною Дорофіївною Іващенко, яка теж все життя працювала фельдшером-акушером у Приютському ФАПі (нині на пенсії), а зараз Пилипівна працює у ФАПі разом з Валентиною Миколаївною Ніконенко. Не раз бувало в усі роки, що в екстремальних ситуаціях приймали рішення колегіально, взаємозамінність і підтримка один одного в наших медиків були постійними, як і взаємна повага – вони були командою. Та ніхто з них не перекладав свої обов’язки на іншого, все робили дружно й злагоджено, передаючи досвід, знання і разом професійно допомагаючи людям.

Працьовитість і стійкість у Катерини Пилипівни – від батьків. Мама – Марія Микитівна, все життя пропрацювала дояркою, тато – Пилип Михайлович Митько, агрономом-садівником. Трьох доньок, серед яких Катя – середня (народилася через рік після війни – в 1946-му), дуже любили, але виховували в строгості, в труді, у повазі до людей. Не мали статків, як і всі сільські родини в повоєнний час – але їх батько повернувся з фронту, і це вже було справжнім щастям. Великою любов’ю до дітей батьки завжди компенсували нестачу чогось матеріального, а доньки віддячили їм сповна, бо батьки тільки хороше чули від людей про своїх дітей, тішилися їх здобутками. (Так само і свою єдину доньку Вікоторію – у строгості й великій любові – виростили подружжя Іващенків).

У Приютській восьмирічці Катя була однією з найкращих учениць, як згадує моя мама, Галина Сергіївна Пшенична – її улюблена учителька: «Вони сиділи за однією партою з Олею Шевченко, обидві були дуже сильні в навчанні, дисципліновані і розумні дівчатка. В нашій школі стати відмінником було дуже складно – але якщо вже п’ятірка, то заслужена знаннями, навчанням, працею».

За словами В. Півень – доньки Катерини Пилипівни, «мама й досі дружить з тією своєю шкільною подругою Олею (хоч та давно виїхала з села), і взагалі вона в нас – дуже вірна, цільна в стосунках, у ставленні до людей». Це справді так: до своєї вчительки (моєї мами), якій за вісімдесят, Катерина Пилипівна всі ці роки ставиться з безмірною повагою. А для Галини Сергіївни більшого авторитету в медицині не було й немає: якщо Катя (так називає Пилипівну й досі) призначила лікування, то воно не піддається жодному сумніву (єдине, до речі) і виконується беззастережно!

Це тому, що жодного разу Катерина Пилипівна не підводила – і не тільки нашу родину (за роки розділивши з нами всі сімейні біди), а всіх своїх земляків-пацієнтів, максимально точно визначаючи діагноз, застосовуючи єдино правильний в ситуації «протокол лікування», що підтверджувалось одужанням. Всі роки вона працювала над собою, додаючи нових знань, штурмуючи спеціальну літературу, підвищуючи кваліфікацію – помножене на досвід, це завжди, як і сьогодні, дає очікуваний прогнозований результат.

Медик на селі – постійно «ургентний»: від звичних (ще з мого дитинства) звернень з «діагнозами» типу «покусали бджоли», «корова на ногу наступила», «тонули-рятувалися», «впала з черешні» – Катерина Пилипівна приїздила і на найстрашніші у своїй практиці виклики – аварії, самогубства, враження струмом, каліцтва, убивства. Все це пережила разом зі своїми односельцями, рятуючи одночасно по кілька чоловік, допомагаючи перенести горе рідним потерпілих, чи померлих… Доводилося бачити, як (повторюю – невелика тендітна жінка) миттєво брала ситуацію в свої руки, і всі навколо слухняно виконували її чіткі команди… І коли вже приїздила на виклик «швидка», фельдшером Іващенко було зроблено все, що треба і що можливо було зробити на той момент.

– Катерина Пилипівна у ті роки була (і залишається зараз – авт.) справжнім «сімейним лікарем» у Приюті, – згадує жителька Магдалинівки Р.Мороз, яка з 75-го по 82-й роки працювала в колгоспі імені Чкалова головним бухгалтером. – Ми із сім’єю жили, як молоді спеціалісти, в колгоспній квартирі, яка була у другій половині приміщення ФАПу. Пилипівна й Дорофіївна напружено працювали цілісінький день: спочатку прийом у ФАПі (ін’єкції, крапельниці, щеплення діточкам), потім – по викликах: десятки кілометрів находжували по багнюці, бо доріг тоді в селі майже не було… Влітку – велосипедами: з Новоспаської до Приюту – 4 кілометри, і це вона тільки на роботу приїхала (чи прийшла по негоді), та назад – вже гарантовані вісім… Обстежувала хворого, визначала діагноз і лікувала – вся відповідальність на ній. «Швидку» викликали або на стаціонар відправляли, тільки коли вже справді потрібна була невідкладна допомога…

У мене тоді було двоє малих дітей – за їх здоров’я, дякуючи таким медикам, як Катерина Пилипівна, була завжди спокійна: їй довіряла безмежно. Для мене вона – лікар від Бога, сьогодні таких ще пошукати треба…

– На фермах у колгоспі Чкалова (як і скрізь в районі) у вісімдесяті роки були медпункти, профілакторії, – згадує Микола Дробітько, директор котівського господарства, а з 1974-го по 1984-й роки – провідний спеціаліст, головний зоотехнік колгоспу імені Чкалова. – І Катерина Пилипівна, як і всі інші медики нашого села встигала, крім всього, з раннього ранку, попрацювати у фізкабінетах, лікуючи доярочок, тваринників. Профогляди – на її плечах, медичні лекції перед дітьми у школі, профілактичні заходи - теж. Як встигала – не знаю, але я Катерині Пилипівні щиро вдячний ще й за те, що завжди професійно допомагала моїй мамі, коли та жила в Новоспаській, звідки я родом. А ще раніше – батькові, ветерану війни. Батьків уже немає, а вдячність і повага до всіх медиків – моїх земляків у серці залишилися…

– Катерина Пилипівна – професіонал дуже високого рівня, – говорить М. Кравченко, головний лікар Магдалинівського центру первинної медико-санітарної допомоги. – Ми знаємося, як колеги, кілька десятиліть, ще й однолітки. Скажу коротко – побільше б таких людей в нашій медицині! Катерина Пилипівна до приїзду лікаря зробить все, що необхідно для хворого, а потім дуже точно і відповідально виконає всі призначення. Не кажу вже, скільки рішень вона приймає самостійно, лікуючи і рятуючи людей – досвід у неї багатющий!

Хотілося б ще так багато розповісти про цю людину, яку поважаю і люблю з дитинства – як всі діти, взаємністю відповідаючи на доброту і тепло Катерини Пилипівни, що їх щедро дарувала всім нам в непрості дні дитячих хвороб. Але наостанок – лише одна мить «документального кіно» з мого дитинства: колись малою запитала у Пилипівни, коли вона лікувала мене від грипу, чи не боїться від мене захворіти… «Так медики ж не хворіють!» – серйозно відповіла мені, і я довго вірила, що це так і є…

Тож хай це моє дитяче переконання завжди живе на Вашому прикладі, шановна Катерино Пилипівно, хай міцним буде Ваше здоров’я і ніколи ні від чого не болить Ваше велике і добре серце! – щиро говорю в дні Вашого ювілею, дякуючи від імені всіх приютівців за недоспані ночі, за безмірну працю, за подаровані життя і повернуте тисячам моїх земляків здоров’я! Нехай до ваших дітей – доньки і зятя, двох дорогих Вам онучок, їхніх сімей, і найдорожчого у світі правнучка Ярослава сторицею повертається добро, подароване Вами людям! Будьте у нас завжди!

Інна БІЛОУС, с. Приют, Магдалинівський район, Дніпропетровська область.

На знімку: Катерина Пилипівна з чоловіком Яковом Івановичем і дітьми.