Поточний № 13 (1401)

16.08.2022

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Така у неї доля непроста


05.08.2022

Ще 22 грудня 2016 року  було порушено справу про банкрутство колись потужного Державного підприємства «Дослідне господарство «Руно» НААН». На площі близько 11500 гектарів тут вирощували хліб і до хліба, тримали тваринництво. Сьогодні у селі Затишному колишні працівники державного підприємства живуть надією, що врешті-решт землі сільськогосподарського призначення, як і в навколишніх селах, будуть справедливо розпайовані між працівниками та пенсіонерами ДГ «Руно», яких, на жаль, з кожним роком лишається все менше і менше.
Серед тих, хто присвятив частину свого життя цьому господарству і Валентина Панасюк. Старший бухгалтер першого відділку, голова профкому, бригадир зернової бригади, старший диспетчер – на цих посадах Валентина Григорівна сповна використала свій організаторський хист та знання, набуті у Верхньодніпровському аграрному технікумі та Дніпропетровському сільгоспінституті. 
29 липня цього року  Валентину Григорівну вітали із 70-річним ювілеєм діти та онуки, сусіди та колеги по  роботі і бажали здоров’я та миру. До цих вітань нашої передплатниці долучаємось і ми та зичимо спокою та якнайшвидшої перемоги  України над російськими окупантами.
…Хутір Високий. У далекому 1951-му році молода і красива, але німа від народження дівчина, принесла у поле обід своєму батькові. Вже збиралася повертатися польовою дорогою додому, та у цю мить на своєму «бобику» під’їхав голова колгоспу. 
«Чому ноги бити такій красуні, нехай сідає в машину, за мить у селі буде», – запропонував голова колгоспу  батьку дівчини.
Той без всякого погодився… Напевно, про цей випадок вже ніхто б і не згадував, аби не одна обставина. За кілька місяців вдома помітили, що живіт у дівчини округлився. Як з’ясувалося, все сталося після тієї поїздки з головою колгоспу, який дорогою у село у кукурудзяному полі зґвалтував дівчину, сподіваючись, що все минеться – німа ж, нікому не розкаже…
Переривати вагітність було запізно – строк великий. Але і материнських почуттів у дівчині не було ніяких – після народження дівчинку, яку назвали Валентиною, виховувала її бабуся, Єфросинія Іванівна. Це вона постійно будила Валину маму, аби та не забувала годувати дівчинку груддю. А в трьохмісячному віці перевела крихітку на коров’яче молоко. І як не було тяжко, допомоги від голови-гвалтівника ніколи не просили, хоча він і жив зі своєю сім’єю на цій же вулиці за три хати від них. Бабуся обходилася своєю невеликою пенсією та допомогою для малозабезпечених сімей в розмірі 5 рублів. 
Швидко пролетіли роки. Валентина закінчила школу. А оскільки добре навчалася, спробувала вступити до сільгоспінституту. Приїхавши до Дніпропетровська, почувала себе не зовсім комфортно. Її міські однолітки хизувалися своїм модним вбранням, а Валентина явно виділялася на їхньому фоні простеньким платтячком і такими ж черевиками. Втім, вона успішно закінчила підготовчі курси. На вступних іспитах залишалося скласти лише математику. Всі завдання вирішила. І наступного дня Валентина вже могла б стати першокурсницею. Але вона попросила викладача поставити їй… двійку. Пояснила це тим, що вона з бідної сім’ї. А сидіти на шиї у бабусі – не в її правилах. Викладач на деякий час розгубився.
«Я приїду до Вас пізніше, на заочне відділення», – переконувала професора дівчина.«Якщо так, то отримуйте незаслужену двійку», – з жалем мовив викладач.
Не встигла Валентина покинути аудиторію, як у коридорі на неї накинулися дівчата: «Коваленчихо (дівоче прізвище – авт.), недарма ж підготовчі курси на відмінно закінчила! Вітаємо з початком студентського життя! 
«З яким початком? Двійка у мене», – відповіла Валентина.
З того часу у дівчини розпочалося самостійне життя. Вона повернулася в село Затишне. Її історію вислухав директор племрадгоспу «Щорський» і взяв  на роботу обліковцем. Як і обіцяла професору, вона вступила на заочне навчання. Спочатку  – до Верхньодніпровського технікуму. Пізніше – на заочне відділення Дніпропетровського сільгоспінституту, де отримала фах бухгалтера-економіста в сільському господарстві.
Ніколи не забуде, як колись їхала  до магазину велосипедом і попереду  побачила літнього чоловіка, який йшов із ціпком і ледь перебирав ногами. Коли вона його обігнала, почула навздогін: «Валюшо, доню, прости мені». «Спинилась, подивилась на нього і не відчула нічого до цієї зовсім чужої  людини, яка пустила мене на світ, щоб мучилась»,  –  каже Валентина Панасюк.  А через деякий час їй розповіли, що батько помер, казали, що треба на похорони сходить, але вона не змогла переступити той бар’єр, який все життя відділяв її від цієї людини.
Валентина Григорівна сповна віддавалася роботі, вболівала за все, вийшла заміж, виховувала сина і доньку. У 1999-му році пережила перший інсульт. Аби її врятувати, допомагали усі. Донька Лілія заради матері полишила роботу і була постійно у лікарні. Допомогав і зять Олег, і свати Охріменки – Валентин Григорович і Варвара Микитівна, син Юрій. А її чоловік Степан Степанович заради порятунку дружини продав худобу, аби вистачило коштів на лікування. Ось так спільними зусиллями лікарів та родичів її  було врятовано. Досвідчений нейрохірург лікарні ім. Мечникова Микола Олександрович Зорін сказав, що зі 100 таких хворих виживають лише 20, і саме їй пощастило потрапити до цієї двадцятки
На жаль, у 2005 році Валентина Панасюк залишилася вдовою – не стало її чоловіка – надійної опори і глави сімейства.
У 2014 році знов спіткало лихо – другий інсульт. І знову до порятунку тепер вже у Кам’янському долучилися ті ж родичі, а ще й невістка Олена та онучка Яна.
Як і 22 роки тому,  намагаються оберігати берегиню роду її рідні. Донька Лілія живе і трудиться у Криничках. Онука Яна після навчання у Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого працює за фахом у Вільнюсі, онук Руслан закінчив 9 класів. А ось син Юрій з дружиною Оленою живуть разом з Валентиною Григорівною. Не дають сумувати Григорівні й онуки – 15-річний Денис, трирічний Максим, а Уляні щойно виповнилося 1 рік і 7 місяців.
Валентина Панасюк впродовж чотирьох скликань була депутатом сільської ради, багато допомагала своїм односельцям.
«Колись тримала дві корови, а тепер у домашньому господарстві – два коти і собака та 15 качок, яких сама виростила», – говорить Валентина Панасюк. – Бентежить інше – те, що звалилося на нас 24 лютого. Страшно, що відбувається на нашій українській землі. Путін – не фашист. Він – нелюд, який приніс скільки горя на нашу землю. У сусідки – два онуки на війні. Нехай і вони, всі наші захисники і захисниці повертаються живими, з перемогою!».
Шановна наша Валентино Григорівно, як кажуть, Ваші слова та до Бога! Вам довгих щасливих літ, а нашій Україні – перемоги у боротьбі із супостатом – путінською ненажерливою росією.
Олексій ГУДЕНКО.
Дніпропетровська область.