Поточний № 40 (1227)

17.10.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Такого досвіду лікування бойових травм не має жодна країна НАТО


20.12.2017

Заступник начальника Української військово-медичної академії з клінічної роботи полковник медичної служби Всеволод Стеблюк розповів про те, чому іноземні колеги вважають досвід української військової медицини унікальним.
Полковник медичної служби, професор, військовий учений-медик Всеволод Стеблюк широкознаний в Україні. Він став першим кавалером ордена Свободи серед учасників АТО, першим серед медиків отримав орден «Народний Герой України». Нині він обіймає посаду заступника начальника Української військово-медичної академії з клінічної роботи. Здається, що в його добі значно більше, аніж 24 години. Крім військової медицини, він знаходить час на творчість: створив телепроект «Додому», присвячений проблемам ветеранів АТО, став лауреатом фестивалю «Пісні, народжені в АТО», видав автобіографічну книжку «Синдром АТО. Нотатки Айболіта»
 
– Кажуть, що військову медицину пишуть кров’ю. Сьогодні можна сказати, що система повністю перезавантажилася?
– За останні три роки справді зроблено дуже багато. Можу впевнено сказати, що тепер, якщо немає ушкоджень, несумісних із життям, ми не втрачаємо бійця. Передову повністю забезпечено аптечками. З нуля було розроблено систему медичної евакуації. Створено стабілізаційні центри на базі цивільних лікувальних закладів, розташованих на відстані близько 20 км, а то й одного-двох кілометрів від передової. У таких лікарнях групи цивільних медиків підсилено військовими лікарями. Майже біля всіх стабілізаційних пунктів є вертолітні майданчики. Звісно, нам іще допомагають волонтери, і велика їм за це подяка, але вони вже не є основними «евакуаторами». Наразі основна проблема – підготовка кадрів.
– Ви багато спілкуєтеся з іноземними колегами. Наскільки розумію, тепер вони більше цікавляться нашим досвідом, аніж ми їхнім?
– Абсолютно правильно. Досягнення нашої військової медицини нині вивчають у всьому світі, і вже не ми вчимося, а в нас вчаться стосовно деяких патологій. Досвіду лікування такої кількості бойових травм від різних видів зброї жодна країна НАТО просто не має. Річ у тім, що провідні країни на своїй території не воювали ще із часів Другої світової війни. Зараз нас сприймають як абсолютно рівноправних партнерів у колі медичних служб НАТО. Наведу один простий приклад. Щороку відбувається конференція, яку завжди організовувала медична служба командування військ США в Європі. Так от, вони завжди проводили цю зустріч у Німеччині, одного разу – в Угорщині. 25-та ювілейна конференція відбулася в Києві, де половина доповідей була наша. І після її закінчення у вузькому колі керівників ми обговорювали можливість навчання іноземних фахівців тут, в Україні, для ознайомлення з нашим досвідом.
– Досить болісною залишається проблема психологічної та соціальної реабілітації. Знаю, що немало часу приділяєте цьому питанню…
– Те, що ми зробили за три роки війни, не робили протягом двадцяти років незалежності. Я маю на увазі саме галузь реабілітації. Сьогодні є чимало талановитих молодих фахівців, які вчаться, стажуються за кордоном, хочуть постійно вдосконалюватися. У нас створено два чудові реабілітаційні центри: в Ірпені та Львові. Там працюють мультидисциплінарні команди. Знову ж таки, гостро стоїть питання освіти, підготовки фахівців із реабілітації.
– Нерідко громадські організації влаштовують триденні або тижневі курси психологічної реабілітації для ветеранів АТО. Як до таких акцій ставитеся?
– Що стосується психологічної реабілітації, то вона має проводитися на професійному рівні. Якщо десять бійців поїхали разом у Карпати, там смажать шашлик, але під контролем психолога, то це скоріше просто відпочинок. Та й той не завжди хороший. Бували випадки, коли поліція затримувала атовця з марихуаною. Питають: «Навіщо тобі?» Відповідає: «Везу хлопцям, вони проходять психологічну реабілітацію, попросили». Хіба це нормально? Хіба такою має бути психологічна реабілітація? Переконаний, що реабілітація має бути з родиною, щоб у сім’ї спілкувалися між собою, діти гралися, разом виконували психологічні вправи…
– Бачила фото з вашої останньої поїздки в АТО разом із психологами. Наскільки результативні такі поїздки?
– Ще зовсім недавно ми взагалі не мали уявлення про те, що відбувається з психікою бійців, які зазнали контузії. Тому по гарячих слідах здійснювали обстеження, тестування… Один із командирів бригади звернувся до нас із проханням розробити матеріали щодо медико-психологічної допомоги після контузії. Тепер під час поїздок на фронт ми вже впроваджуємо їх у практику. Річ у тім, що проблему контузій у нас довгий час узагалі не порушували. А ускладнення контузії є дуже небезпечними. На жаль, у польових шпиталях немає психологів, тож спеціаліст, яка була зі мною, мала роботу з ранку до ночі. На заняття до психолога ходили й польові медики, багато з яких мали синдром «професійного вигоряння».
– Професори часто є теоретиками, ви ж маєте неабиякий бойовий досвід. Він допомагає краще зрозуміти бійців?
– Мені це допомагає приструнчити хлопця, якщо він починає загинати пальці, де він був, під якими обстрілами, як страшно постраждав. Можу навіть сказати, щоб замовк, адже є люди, які бачили більше. Вважаю, що в деяких випадках я маю право так казати. До речі, дуже ефективний такий прийом, як психологічна допомога.
– Коли ми раніше спілкувалися, ви казали, що маєте ідею створити фільм про фронтових лікарів. Чого ж усе-таки вирішили викласти спогади на сторінках книжки?
– Разом з Ахтемом Саїтаблаєвим, командою проекту «Гвардія» ми вже давно почали збирати матеріали. Потім узялися за сценарій до фільму… Але проект відклали на невизначений час. Усе просто: на кіно не знайшлося коштів. Поштовхом до написання книжки стала поїздка в потязі в одному купе з Рефатом Чубаровим. Ми їхали з району АТО, де практично на кордоні з окупаційними військами нагороджували військових орденом «Народний Герой України». Багато розмовляли про війну, Крим. Тоді Рефат і сказав: «Ти маєш про все це написати в книжці». Та було якось не до того. Коли ж справи у військовій медицині більш-менш поліпшилися, зникли «пожежні» ситуації й з’явився час, то взявся за написання книжки. До остаточного варіанта минуло майже рік. Після роботи й до глибокої ночі. Але воно варте того. Книжка значно краще зберігає спогади, дух епохи, аніж суха статистика.
– Як рідні сприйняли таку відвертість? Переконана, що розповідали їм далеко не все, тож відкриттів після прочитання, мабуть, було багато…
– Звісно, розповідав не все. Тому після друку мама казала, що проплакала всю книжку. Батько підійшов до питання критичніше: знайшов деякі автобіографічні неточності. Приємно, що багато позитивних відгуків маю від бійців. Нещодавно мій товариш приїхав із передової. Каже: «Бачив твою книжку на «промці». Замурзана! Зачитана!» Це для мене найкраща рецензія: не припадає пилом на полицях, а переходить із рук у руки. Насправді медики досить часто тяжіють до творчості, особливо анестезіологи та хірурги. Робота, дотична до життя та смерті, формує надзвичайні емоції, які неодмінно шукають виходу. І, можливо, один із них – це мистецтво.
– У добі всього 24 години. Як вам вистачає часу і на військову медицину, і на поїздки на фронт, і на книжки, і на фестивалі? Знаю, що ви ще й гітару берете в руки…
– Завжди раджу всім працювати так, щоб більшість професійних завдань виконувати у робочий час. Але одразу скажу, що в мене так не виходить. Враховуючи, що моя дружина є психологом, у нас і вдома цілодобова гаряча лінія. Їй більше дістається, але й мені постійно телефонують, нерідко просто щоб проконсультуватися щодо різних болячок. Переконаний, коли в родині все гаразд, є підтримка й розуміння, а в нас вони є, то знайдеться і сила, і час на все.
Спілкувалася Анастасія ОЛЕХНОВИЧ.