Поточний № 44 (1231)

16.11.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Тарасова доля


13.02.2014

СЕЛО Кирилівка Черкаської області, де провів своє дитинство Тарас Григорович Шевченко, - стародавнє козацьке займище. Як розповідав малому Тарасу його дід Іван, засновником села був кошовий отаман Кирило. Він розводив породистих коней для війська та із своїми побратимами випасав худобу. Згодом там оселилися ще декілька сімейних козаків, які займалися різними промислами та чумакували. На початку ХVІІ ст. в Кирилівці проживав прапрадід майбутнього поета Іван Швець (шив чоботи). В того Швеця була єдина дочка, яку звали Єфросинія. До неї залицявся січовий козак Андрій і пристав у прийми. І як було заведено в ті часи, взяв прізвище своєї дружини. Так виникло прізвище Шевченко.

Батько Тараса – Шевченко Григорій Іванович народився у Кирилівці, а мати Катерина Якимівна Бойко - у сусідньому селі Моринці. 1802 року вони одружилися і вісім років прожили в Кирилівці. Але 1810 року, за згодою пана, вони переїхали в Моринці, на вільні ґрунти, бо прогодувати сім’ю, яка вже мала троє дітей, вони не могли, бо й панові треба було вділити.
Дев’ятого березня 1814 року у них народилася четверта дитина, яку і назвали Тарасом (всього у них було семеро дітей). Коли Тарасу виповнилося дев’ять років, помирає його мати, а через два роки не стало і батька. І діти залишилися сиротами. Через багато років, згадуючи кріпосне життя своїх батьків, Тарас Григорович запише: «Там матір добрую мою ще молодою у могилу нужда та праця положила. А батько, плачучи з дітьми (малі були та голі), не витерпів лихої долі, помер на панщині. А ми, розлізлися межи людьми, як мишенята: я до школи, носити воду школярам…»
Залишившись сиротою, Тарас деякий час жив у дяка Петра Богорського та в попа Кошиця, які, хоча і навчали Тараса грамоти, але дуже визискували. В 12 років він випасав громадську худобу, але спершу був підпаском у діда чабана. Це вже хоч якась була воля. Широкий степ, куди не глянь, - одна далечінь та степові могили. Допитливий був Тарас, все розпитує діда про ті могили та хто в них похований. І дід розповідає про козаків, як вони воювали, як російська цариця Катерина Січ зруйнувала, як постало кріпацтво в Україні.
Одного разу, вже під вечір, коли вівці напаслися та згуртувалися біля високої могили, та й дід чабан, опершись на гирлигу, задрімав, приліг і Тарас на траву та все дивився на ту могилу, поринувши в думки. І видиться йому, наче могила та розкрилася, а з неї виходить козак та йде до нього. Злякався Тарас. А козак бере його за руку та веде в ту могилу. Бачить Тарас: лежать в ній козаки, порубані та посічені. В того зашморг польський на шиї висить. В того ятаган турецький в грудях стирчить, а в того і голови немає, лежить вона збоку, відрубана катом московським. А біля них і кобзар сліпий на бандурі грає.
Лежать собі козаки та слухають думи тужливі. Мовчки дивиться Тарас і сльози капають з його очей. Пригорнув його козак до себе і сльози витирає: «Не плач, дитино,- мовив козак, - сльози не допоможуть, будити її треба, Волю нашу. Он, біля козаків спить вона, путами спутана. Не чує вона плачу людського». Придивився Тарас, а й справді, начебто щось лежить спутане. І враз зникло те видіння, тільки чувся голос діда чабана: «Тарасе, вівці в житі». І, наче уві сні, побіг Тарас завертати вівці, а перед очима ще стояв той козак та чувся його голос: «Як виростеш, Тарасе, розбуди її… То твоя доля…»
Про те дивне видіння, яке стало його долею, Тарас Григорович згадав в далекому російському місті Оренбурзі 1850 року, де він як художник опрацьовував етнографічні матеріали Оренбурзького краю та Приаралля.
Ще змалку у Тараса виявився нахил до малювання. За спогадами його братів та сестер, то ще дитиною хлопець малював все, що побачить, - чи то настінне народне малювання, чи то вишивка. А коли став навчатись в церковно-приходській школі, то пристрасть до малювання виявилася ще сильніше. Коли Тарас звернувся до управителя маєтків у Вільшані з проханням дозволити йому навчатись малюванню, то правитель забрав його у дворову прислугу. А побачивши малюнки, дозволив Тарасу відвідувати уроки малювання С. Превлоцького, який навчав панських дітей.
1828 року помер старий пан В. Енгельгардт, і частина маєтків, до яких входила і Вільшана, перейшли в спадок до його позашлюбного сина Павла. Наступного року, отримавши призначення по службі в місто Вільно, Павло Енгельгардт забрав із собою і Тараса. У Вільно Тарас знайомиться із студентами Віденського університету, вивчає польську та литовську мови та бере уроки малювання у професора Яна Рустемеса, який жив по сусідству. Тут, у Вільно, молода швачка Дуся Гусаковська знайомить його з польською літературою.
1831 року Павло Енгельгардт переїздить до Петербурга і вже наступного року законтрактовує Тараса до маляра В. Ширяєва, який хоча і визискував його немилосердно, заставляючи виконувати складні роботи по розпису театрів та аристократичних будинків, але Тарас удосконалювався як художник.
У 1835 році в Літньому саду Петербурга, змальовуючи мармурові скульптури, Тарас знайомиться з художником І. Сошенком, який виявився ще й земляком Тараса. Сошенка зацікавила доля талановитого юнака. А дізнавшись, що Тарас кріпак та ще й сирота, вирішив допомогти йому. Він знайомить Тараса з поетами Є. Гребінкою, В. Жуковським, з професорами Академії мистецтв К. Брюлловим, О. Венеціановим та іншими. А конференц-секретар Академії В. Григорович влаштовує Тараса стипендіатом до Товариства заохочення художників. За час навчання в Товаристві Тарас намалював багато картин, але не всі збереглися. Деякі з них експонуються в музеї Шевченка в Києві, це «Погруддя жінки», «Портрет Є. Гребінки», «Портрет П. Енгельгардта», «Смерть Б. Хмельницького», «Портрет М. Луніна» та інші твори на історичну тематику.
Переймаючись долею талановитого кріпака, професори Академії звертаються до Павла Енгельгардта, щоб той відпустив Тараса на волю. Але Енгельгардт зажадав 5 тисяч рублів золотом. Невдоволений Карл Брюллов обізвав його найбільшою свинею в торжкових туфлях. Про це дізналися знайомі Енгельгардта, і він змушений був знизити відкуп вдвічі - за дві з половиною тисячі. Аби знайти такі гроші, Карл Брюллов вирішив намалювати портрет придворного поета В.Жуковського і розіграти його в лотерею. Розіграш відбувся 16 квітня 1838 року на квартирі графа М. Вільєгорського. А 22 квітня на квартирі К. Брюллова Жуковський вручив відпускну Тарасу Шевченку в присутності графа Вільєгорського та професорів Академії мистецтв. У той же день колишнього кріпака зараховують учнем Академії мистецтв. В листі до брата Микити Тарас писав: «Живу, вчуся, нікому не кланяюсь, нікого не боюся. Велике щастя бути вільним».
І в же на третьому іспиті Тарас був нагороджений срібною медаллю за картину «Малюнок з натури», а потім ще двома медалями за картини «Хлопчик-жебрак дає собаці хліба» та «Циганка-ворожка». Ці картини, на жаль, не збереглися.
1843 року, ще до закінчення навчання в Академії, Тарас разом з Євгеном Гребінкою виїжджають в Україну. Побувавши в Качанівці поміщика Г. Тарновського, вони поїхали в Київ, де Тарас малює «Видубицький монастир», «Далекі печери Києво-Печерської лаври», «Вид на Володимирську гірку», «Вид з-за Дніпра на Київ». Побували вони і на Полтавщині в помешканні Є. Гребінки у пані Вільховської, в Яготині, в Лубнах та в деяких селах. Потім виїхали на Катеринославщину, на Дніпрові пороги та на Оріль, де Тарас малював кам’яні баби та вид на річку Оріль. Побували вони і на Хортиці, поклонитись славі козацькій. Потім вирушили на батьківщину Тараса, в Кирилівку. І скрізь Тарас малював, роблячи ескізи для свого альбому «Живописна Україна».
Все своє життя, де б Шевченко не побував: чи то в Петербурзі, на Україні, в засланні, не кажучи вже про рідну Кирилівку, чи Вільшану,- все малював. Це була його вроджена пристрасть. Найдавніший малюнок «Жіноче погруддя», власноруч датований 1830 роком, був намальований 16-річним юнаком. А де ж ті малюнки, які Тарас малював в дитинстві?
У Державному музеї Т. Г. Шевченка в Києві зберігаються 835 полотен, а в «Довіднику» описано ще 272, які не дійшли до нас, та ще 257, які приписують Шевченку.
Але не ця величезна кількість картин та малюнків принесла всесвітню славу Тарасу Григоровичу, а «Кобзар», який налічує всього 240 віршованих творів, у яких описано страждання українського народу та гнівний заклик до боротьби за краще життя на своїй землі, що маємо і тепер, вже в незалежній Україні.
Здавалось би, маючи такий геніальний талант, підтримку в наукових колах, знайомство з державними діячами, він міг би одружитись з дочкою князя Репніна-Волконського. І живи собі. Так, ні, доля вирішила по-своєму.
Чи це не той козак із степової могили, що передрік Тарасу бути будителем волі для свого народу?
Вже, будучи на засланні, Тарас Григорович з гіркотою писав: «Добре, мамо, що ти заранні спать лягла, а то б ти Бога прокляла за мій талан».
Його слова стали пророчими для України і свого народу. І щоб збагнути всю велич Великого Кобзаря, треба ще раз перечитати його твори, уважно вдивитись у його картини. Там – відповіді на усі проблеми, які хвилюють вільнолюбивий український народ і сьогодні.

Леонід СІДАК, краєзнавець, м. Підгородне, Дніпропетровська область.

На знімку: Аскольдова могила.Праворуч під зображенням напис: Рисовалъ Михаилъ Сажинъ. У квітні 1846 року, оселившись у Києві після повернення з Седнева, Шевченко, як згадує Олександр Чужбинський, «задумав змалювати усі визначні види Києва, внутрішній вигляд храмів і цікаві околиці». Мистецтвознавці справедливо заперечують авторство Сажина. За композицією, освітленням, манерою відтворення окремих деталей і зображення дерев це - малюнок Шевченка. Вірогідно, що Аскольдова могила привернула увагу художника не лише як історично-архітектурна пам’ятка, а й як місце, овіяне переказами і легендами. Місцевість, відому ще з доби Київської Русі як Угорське урочище, а згодом - Хрести, кияни завжди вважали священною. У центрі композиції - кам’яна церква-ротонда з круглим периптером, зведена 1810 року архітектором Андрієм Меленським у стилі ампір. У підвалі храму була стародавня гробниця, де поховано князя Аскольда, якого, як і його брата Діра, підступно вбив у 882 році новгородський князь Олег. Навколо храму цвинтар-некрополь, де ховали київську аристократію. Заслуговує на увагу й те, що тут пізніше поховано відомого збирача української старовини, знайомого Тараса Шевченка і пристрасного поціновувача його спадщини Василя Тарновського. Колорит акварелі багатий відтінками, але спокійний. Особливо виразно передано як стан природи, так і настрій зображених персонажів. Завдяки тонким світлотіньовим нюансам Шевченко досяг значної експресивності в зображенні краєвиду.