Я етнічна вірменка, і мій народ теж зазнав геноциду у 1915 році. Це сумний історичний досвід, який назавжди закарбований у наших серцях. Тому не побоюся назвати те, що сьогодні відбувається в Україні, відвертим геноцидом, масштабним винищенням цілого народу. Бо таких жахіть, що відбуваються зараз у наших селах та містах, у половині країни, на яку напала РФ, світ не бачив з часів Другої світової війни. І, схоже, легковажний,вже й не сподівався бачити.

Як завжди влучною і конкретною є Ліна Костенко:

«І жах, і кров, і смерть, і відчай,

І клекіт хижої орди,

Маленький сірий чоловічок

Накоїв чорної біди...»

Це точно геноцид, як би не ховали очі білокомірцеві експерти з юриспуденції та чиновники ООН.

Вже встановлено, що від цієї неправедної війни у страшний спосіб постраджало близько 700 дітей, багато діток, більше 250 загинуло. Це дуже попередня статистика. Маємо великі втрати цивільного населення, підрахунки жертв тривають. Щодня на Фейсбук родичі, матері та побратими виставляють фото наших загиблих Героїв.

Продовжує Росія і сталінську практику переселення народів. З України в РФ вже вивезено близько 1 мільйона наших громадян, серед них понад 150 тисяч – це діти. Людей у віддалені райони Сибіру та Далекого Сходу вивозять насильно – це теж жахливий військовий злочин.  

А тих, що відмовляються, бомблять, розстрілюють, поміщають у концтабори. Тисячі українців просто зникли. З початку війни 7 тисяч людей вважаються такими, що пропали безвісти. Статус невпізнаних отримали близько 2 тисяч тіл загиблих. У рамках кримінальних проваджень вже призначено 927 експертиз ДНК...  

Яка тоненька і ненадійна ця грань між вчорашнім миром та сьогоднішньою війною.

А скільки співгромадян вимушені були втікати з розбомблених, спалених міст від російських танків та ракет у країни ЄС і не тільки.  

Скільки людей покинули свої домівки, не встигнувши зібрати навіть найнеобхідніші речі. Де вони тепер? Повернуться колись чи залишаться на чужині?

Це не порожнє питання. А ще гинуть молоді, енергійні, талановиті українські воїни. Усе разом – це втрата робочих рук, креативних мізків, втрата синів для матерів, втрата батьків для тисяч малолітніх дітей, втрата значної частини генофонду нації.

Як науковиця, додам – це ще й втрата потенційних молодих науковців, тих, кого ми так чекаємо у наших інститутах та академіях, юних талантів, яких відслідковуємо зі школи.

Ці втрати є непоправними.    

Які Ремарки і Геменгвеї напишуть про це покоління, котре стає втраченим на наших очах? Хто назве те, що сьогодні чинить Росія, холокостом, хто притягне до гаазьких та нюрбергських трибуналів тих, хто розв’язав цю цинічну, безпідставну, алогічну загарбницьку війну проти мирного, працьовитого, безпечного народу?

Який просто жив, намагався бути щасливим і заможним, будував собі будинки, вчився і працював, писав вірші та музику, гуляв у парках і скверах, знімав на селфі себе з родиною чи коханими, з дітьми і собаками та кішками. На весілля і христини, на подарунки мамі, на гаджети дітям, любив своє місто, магазини у ньому, купував собі модний одяг і хотів бути гарним.

Вони затіяли війну проти дружнього і щирого народу, який намагався впевнено дивитися у перспективу, планував та мріяв, сміявся і сумував, збирав гроші на подорожі чи на першу автівку, просто чесно жив.

І все обірвалося з першими ракетами...

У гостомельському та ірпінському лісі вздовж доріг тепер гори спалених артою цивільних автівок, розстріляних з кулеметів і мінометів звичайних людських мрій та задумів. Вбите наповал чиєсь майбутнє. Людське горе принесене чужинцями ні за що.  

А хтось брав кредити на Джондіри та сількогосподарські дрони, на сівалки і  комбайни. Закуповував елітні сорти зерна та найефективніші добрива, переходив на органіку, завойовував світові ринки і головні полиці іноземних супермаркетів...

У портах України росіянами заблоковано майже 4,5 мільйона тонн українського зерна. На західних кордонах трафік з більше ніж 5 тисяч вагонів із зерном. Така ситуація вплинула навіть на здатність ООН доставляти гуманітарну допомогу країнам по всьому світу.

З полів викрадають українську сільгосптехніку, вивозять наш хліб. Зухвало, безсовісно, ешелонами, автопоїздами і кораблями.

Та що ж це за війна така? Що за середньовічне варварство у ХХІ столітті?  Що це за спецопереція і доктрина, яка не вкладається навіть у рамки підручників з клінічної психіатрії?

Що це за такий виклик купки жалюгідних, ницих та аморальних підстаркуватих політичних мажорів цілому світові?

Безпечному та легковажному світові, який проспав, невгледів, вчасно не діагностував ці зашкальні рівні політичної шизофренії. А, може, вдавав, що не бачить? Щоби не виходити із зони власного комфорту, не порушувати звичний спосіб життя, а раптом пронесе.

Не пронесло, сучасність гучно і виразно відригнула минулим історичним мракобіссям...

...Вже травень, а ми через війну у найкращій найближчій перспективі зможемо засіяти лише 70% від торішнього показника у 16,9 мільйонів гектарів.

Ось такі справи. Ми збиралися сіяти хліб, а вони прийшли сіяти у нас смерть.    

Що ж ми за така країна, яка щедро приймає всі біди світу на свою голову? Яку спокуту ми несемо перед Богом щораз, коли на наших кордонах з’являються орди варварів? За що нам ці сльози і смерті жінок та дітей, ці солдатські похоронки у батьківські  хати? Хіба ми ще комусь не довели, що ми просто звичайні мирні і роботящі люди?

Добре, що наші хлопці, наші доблесні ЗСУ щодня наближають нашу велику Перемогу, і вже постає питання, якими ми вийдемо з цієї бійні?

Однозначно сильними. Злими і послідовними у своій помсті. Авторитетними і безкомпромісними. Конкретними і успішними. А головне – згуртованими і єдиними.

Загальним суспільним стабілізатором має стати вже відоме гасло: «Більше ніколи!». До якого ми допишемо слова: «Бо ми більше не дозволимо такому відбутися». Ніколи.

Ми вже не просто аграрна країна. Впевнена, що завдяки нашій мужності та допомозі союзників ми вже стаємо динамічною агропромисловою країною з потужним військовим потенціалом.

Своє поле, засіяне своїм хлібом, потрібно охороняти і боронити.

Тепер ми добре знаємо, хто друг, а хто ворог. Хто з нами, а хто і з нами, і з ними. Нарешті ми відчули смак перемог і впевненість у невідворотності розплати.

Воїни УПА, які тоді самі в карпатських і волинських лісах протистояли комуністичній російській військовій машині, навіть мріяти не могли, що колись проти російського агресора, як один, підніметься весь український народ. Україно- і російськомовні, всі національності цієї святої землі єдиним фронтом підуть битися за нашу спільну Перемогу, якої вистачить на всіх.

Тому буде Україна!  Я у цьому ніколи і не сумнівалася...

Як казав Вінстон Черчіль, коли Британія відбивала німецьку навалу: «Навіть якщо ви йдете крізь пекло – ідіть, не зупиняючись».

Дуже вчасна і корисна порада.Все буде!

2 травня 2022 року.