Поточний № 44 (1231)

18.11.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

«Те, що ми пережили, не побажаєш і ворогу…»


01.08.2013

Так гірко підсумовує бурхливий вир подій своєї молодості ветеран Другої світової війни Михайло Браславець із Могилева Царичанського району. Усе село знає і шанує цього і тепер жвавого, з ясним розумом чоловіка, який живе на тому самому батьківському місці на Вербівці, біля автотраси на Полтаву. Нещодавно йому виповнилося дев’яносто, та пам’ять Михайла Івановича зберігає все до дрібниць. Надто несподіваними і страшними були його перші дитячі враження:

- НАВКРУГ нас на п’ятсот метрів було п’ять вітряків - у чотирьох сімей Костогризів і однієї Полежаїв. Люди не знали ні дня, ні ночі за працею. Може, хто до кого й наймався, та в основному трудилися самі, самі всі люди господарювали. Та в 1929-30 роках лише ті, хто добровільно вступав до невідомого нікому СОЗу, що означало «спільний обробіток землі», залишалися на своєму дворищі. Прийшли, вигнали з хати - і йди, куди хоч… Усі родини, в яких були вітряки, таке зазнали - їх визнали «куркулями…» В хаті Полежаїв утворили контору СОЗу «Рання зоря». А ото, де пошта в Могилеві, там жила сім’я Григорія Кайстрі. Їх розкуркулили, і вони жили в нас - мама і три хлопці. Мої батьки були інвалідами, тато Іван Іванович чоботарював. У 1932-33 роках комуністи утворили «буксирні бригади». Щупи в них були залізні… Ними вони шукали закопаний хліб і забирали все до зернини. Як згадаю, що творилося… Люди валялися, як снопи, і мерли... Неподалік вимерло п’ять сімей повністю. У 33-му ми вижили травою-лободою, цвітом акації, кочережками з кукурудзяних качанів - товкли їх у ступі, пекли оладки і їли… І бадилля кукурудзи теж товкли. З лободи оладки пекли, листя рвали з берестка, сушили і м’яли, пекли, і з акації цвіт - теж…
У родині Браславців було восьмеро дітей, та через дитячі хвороби вижили лише троє - Михайлик і дві менші сестри, Харитина 36-го і Люба 38-го року народження. Тож старший брат опікувався ними і змалечку допомагав батькам у домашньому господарстві. Ходив до школи, як і всі, босим, у піджачку, з полотняною торбою. За його спогадами, у передвоєнну зиму в конторі колгоспу молодь вчили військовій підготовці. Кремлівські вожді щосили роздмухували полум’я війни і продумано й безжально, тайкома готували економіку і громадян Радянського Союзу до неї. Ще, наприклад, учили українських дівчат роботі на тракторі. Щоб ті могли замінити хлопців, які пересядуть на танки. Так було і в Могилеві. Але у 41-му чергового після Прибалтики, Західних України й Білорусі, Бессарабії, Буковини й частини Фінляндії «приєднання» не сталося - Гітлер напав першим. Саме тому війна виявилася такою кровопролитною і довгою…
- Двадцять другого червня 41-го нам повинні були вручати атестати про закінчення десяти класів Могилівської середньої школи, - розповідає Михайло Іванович. - Та коли я вранці відігнав корову у череду, то мама Олена Яківна сказала: «Почалася війна!» Став я працювати обліковцем у бригаді польовій, переважно на жнивах. Залишилося зібрати 71 гектар з поля, як 19 серпня 1941-го мобілізували в армію. Брали мій 1923-й рік і старших, аж до 59 років. Ішли пішки з Царичанки в Якимівський район Запорізької області, біля місяця там простояли. Старших за віком від нас відрізнили, а молодь посадили в вагони - і в Азербайджан, на станцію Євлах. Усі, хто мав середню освіту, потрапили в учбовий взвод молодших командирів. Та потім розформували і пішли ми пішки через кавказький перевал. Нас зарахували в зенітну артилерію і кинули вперед, щоб спинити німців. На Кубані в грудні 41-го був мороз 20-25 градусів, снігу біля 40 сантиметрів. У січні 42-го звільняли Ростов, довелося бути під ним. Далі Новоросійськ, а там північний вітер «норд-ост» - з ніг валя…
Потім перейшли по льоду Керченську протоку і потрапили в Крим. Через пару тижнів були на передовій неподалік села Миколаївка. Уся наша чотирьохсота дивізія 47-ї армії була з Царичанського району. Я служив у 681-му зенітно-артилерійському дивізіоні, нас четверо обслуговувало 152-міліметрову зенітну гармату. Був горизонтальним навідником, били по повітряних і наземних цілях. Німці увесь час бомбардували і найдужче - по артилерії, намагалися її знищити. Мене двічі поранило в обличчя. А одного разу пішли втрьох з термосами по воду до озера. Там нас накрило міною - Микола Мамай з Селища, що в Могилеві, загинув на місці, а в мене осколок застряв у шапці… Дуже важко було, та вірили - ворог буде розбитий, перемога буде нашою. Був період, що хліб так замерзав, що його розколювали штиками. На фронті була така напруга, що ніхто нічим не хворів. І в холоді були, і в крижаній воді - нічого. Ото така напруга. Годували двічі на день - вранці і ввечері, варили за кілька кілометрів у тилу, бо близько від передової ніяк було топити - розбили б. На фронті кожної хвилини на тебе чекає смерть, вона увесь час над головою, як у шахті. При передислокації все носили на собі - протигаз, саперну лопату, гвинтівку, шинель-скатку, плащ-палатку… Окрім цього, вчотирьох переносили і 120-міліметрову мінометну установку-триногу, ствол, вісімнадцятикілограмову підставку, міни… В Криму нам допомагали кримські татари. Передова з березня до кінця травня 42-го стояла на місці.
Чимало фронтових доріг випало на долю рядовому Михайлу Браславцю до завершення війни у Німеччині. Там він і зустрів роками вистраждану перемогу. Їхній частині довелося стояти на новоутвореному кордоні, охороняти рубежі. У 46-му він повернувся в Україну, у Слов’янську закінчив школу молодших командирів. Попереду ще була служба в Кронштадті, звідки і демобілізувався на початку березня 1947-го року після п’яти з половиною років військової служби.
- Вдома мене чекала мама з малими сестрами. Батько, інвалід першої групи, загинув на Дніпрі під Пушкарівкою. Його як інваліда першої групи не мали права мобілізувати, та польові військкомати не рахувались ні з чим, брали всіх підряд…
- Михайлу Івановичу і досі боляче за фактично навмисне вбивство рідної недужої людини і сотень молодих односельців, кинутих беззбройними у лобову атаку на німецькі правобережні укріплення.
- У Могилеві харчувалися тоді тим самим, що і в 33-му… Був голод тільки такий. Люди мерли не так, як у 33-му, але ж помирали. У нас тітка Параска Яківна померла. Я одразу пішов до колгоспу, бо у школі дівчатам давали баланди за загиблого батька, а через мою незайнятість могли б і не дати. У 47-му на Полтавщині був урожай, а в нас не було. То наші люди носили й возили все, що можна, на Полтавщину й міняли на хліб - одяг, ряднинки, навіть ярма… З осені 47-го я 27 разів сходив у Маячку, Драбинівку, Нехворощу тощо. На базарі там купував два відра пшениці, брав на плечі й аж дома скидав. Мама молола зерно на жорнах, частину залишала собі, частину продавала на базарі - так і вижили.
Я працював на конях, на волах до 53-го року, у 48-му був у Голубівці Новомосковського району, засипали яр на трасі Москва-Сімферополь. А як працювали в полі на Кряжі - від зорі до зорі! По місяцю бригадир не відпускав додому… Робили за трудодень. А що за нього давали, двісті грамів хліба… А як неважка робота, наприклад носити воду жниварям - тоді писали по 0,75 трудодня… Десь аж після 1963-го року люди почали потроху оживати, коли перейшли на грошову оплату праці. Бо гроші є гроші, за них усе купиш, а за трудодень - нічого. А що чинили з позиками після війни! По тижневі тримали в конторі - підписуй, і все! Давай позику державі… Аж при Хрущові їх відмінили. А який податок накладали на кожну садибу! А в 48-му - ще й на кожне дерево! Одному чоловіку наклали 13 тисяч, був увесь город під садом. То він вирубав усе до останнього корінця. Те, що ми пережили, не побажаєш і ворогу…
Так, радянська влада не мала жалю до українців ні до, ні під час війни, ні десятиліття потому… У всій історії людства немає іншого народу, який зазнав такого страшного геноциду, голодоморів, винищення власним верховним командуванням під час війни. Це відбулося впродовж панування «серпа і молота», названих українцями «смертю й голодом». Здається, отой страшний звичний владі визиск людей в соціальному плані триває й досі у видозміненій формі…
…А у 54-му Михайлу Браславцю довелося їхати на цілину на хліб.
- Мій друг Ілля Шуліка взяв мене штурвальним, два місяці жнивували. Ох там і врожай був! - пригадує Михайло Іванович. - Після повернення додому я закінчив курси трактористів і два роки працював на тракторі. А в 1955-му побралися ми з моєю ровесницею Марією Павлівною, вона дояркувала на фермі. Жили дружно, як і всі люди тоді. За кілька років побудувалися, виховали і вивчили двох синів, Анатолія і Віктора, діждали онуків і правнуків. Дружина відпрацювала 25 років дояркою, а я з 1957-го і до пенсії - обліковцем, доводилося щоденно визначати в полях зроблене кількома десятками тракторів, комбайнів тощо нашого великого колгоспу «Прогрес». Опісля ще десять років працював колгоспним землевпорядником до 93-го, маю півстоліття трудового стажу. А 13 травня був рік, як люба моя Марія Павлівна померла… Найближче у Павлограді живуть син Віктор Михайлович і онук Павло Вікторович з родинами. Щомісяця приїжджають, кличуть і мене до себе - та що я в місті робитиму? Може, я того й живу довше тому, що весь в труді і по цей день… У мене «зарядка» отака щодня - навари, прибери, води внеси, попери, піди на город, якого саджу сім соток, інше - засіваю… Та в Могилеві всі пенсіонери так живуть.
Поза сумнівом, найближчим і найріднішим людині є край, де вона народилася, побачила красу Сонця, Землі, людей і в поті чола свого здобувала хліб насущний. Та сторона, де знаєш і поважаєш краян, з якими довелося, як кажуть, пуд солі з’їсти. І де шанують людей за працю і ратні справи. Все це є у Михайла Івановича. Він нагороджений орденами Вітчизняної війни другого ступеню і «За мужність», медалями. А на траурному мітингу 9 Травня могилівський сільський голова Валерій Дружко оголосив рішення Могилівської сільської ради про присвоєння звання «Почесного громадянина Могилева» двадцяти одному солдату Перемоги. В числі дванадцяти живих звитяжців його отримав і Михайло Браславець.
На звичайній своїй садибі з хатою вікнами до сонця він і трудиться, і знаходить час почитати пресу, слухає українське радіо. А ще задає собі й нам усім чимало питань-побажань:
- До колективізації так було - задзвонив дзвін, кидали все на току і їхали до церкви. Потім, казали, зробимо. Вважаю, церква і тепер має бути основним вихователем людей. В Україні мінімальна пенсія менша тисячі гривень, середня -півтори. Чому ж тоді максимальна дорівнює десяткам тисяч? За які саме заслуги така народна повага до окремих осіб? Депутат походив по залі Верховної Ради, поглядаючи на двері - і має 15-20 тисяч. А мені як інваліду війни видали тюнер, але він працює… з перебоями, краще - в хмарну погоду. Ми перемогли Німеччину, там подекуди не було камінця цілого. Ми їх розбили - і тепер в них помочі просимо… Чому? Розікрали все на світі, і винних немає. Перший канал Українського радіо, який переважно слухають селяни, весною не працював десять днів поспіль! Аж коли Микола Томенко звернувся до Миколи Азарова, тоді включили… Отака політика. Вважаю, українська мова має бути єдиною в державних установах, як було досі. Хто намагається використовувати іншу, той просто дурить людей, відволікає їхню увагу від соціальних проблем. Комуністична верхівка, вважаю, яка боролася з «експлуататорами», насправді сама була нещадним експлуататором нашого народу. Тому й не дивно, що тепер вони об’єднуються з собі подібними… В Україні не цінується колишня важка багатолітня колгоспна праця від зорі до зорі за трудодні -дурнодні…
А відповіді на ці зрозумілі українцям ветеранські питання-побажання мусить знайти усе наше українське суспільство. Обов’язково слід відшукати їх бодай тепер, після 68-ої річниці Перемоги, яка далася неймовірно дорогою ціною. Михайло Браславець і всі солдати Другої світової чекають цього від кожного з нас…

Григорій ДАВИДЕНКО.